Автореферати дисертацій

Постійне посилання зібрання

https://repository.sspu.edu.ua/handle/123456789/160

Переглянути

Зараз показуємо 1 - 20 з 221

Фортепіанна творчість закарпатських композиторів: стильові виміри
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2021) Бучок Ліанна Василівна; Buchok Lianna Vasylivna
У дисертації визначено, що фортепіанна творчість закарпатськихкомпозиторів (Зигмунд Лендєл, Дезидерій Задор, Емілій Кобулей, Іштван Мартон, Микола Попенко, Володимир Волонтир, Віктор Теличко, НаталіяМарченкова, Анатолій Затін, Роман Меденці, Василь Цанько) єунікальнимзразком історично визначеної логікистильового проєктування«змішаного»типу. Підставою тому було історично запізніле в рамках європейського та загальноукраїнського контекстів опанування стильовими інваріантами, що булихарактерними длякомпозиторської творчостіусього ХХ століття(постромантизм, модерн / сецесія, модернізм з його неостильовими формантамита епіцентром у вигляді авангардних технологій творення музичної матерії), що далося взнаки також у фазі постмодерну (початкуХХІ ст.). Встановлено, щоісторично складена на Закарпатті стилеутворююча ситуація мала характер«похапливого надолужування»(подібно до «стретного» характерустилеутворювального процесу в Галичині у першій третині ХХ ст.), що відбувалося такожв режимі «руху на випередження».Стверджено,отже, щовиявленіу зразках фортепіанної творчості закарпатських композиторів стильовівиміри свідчать про високу міру здобутків закарпатської композиторськоїтрадиції, які згідно із логікоюмікро-та макроіндивідуаційних процесів виводятьсяяк умовавходження до історичної системи «тотожності різних»(світова художня культура).
Стиль соул в естрадно-джазовому вокальному мистецтві другої половини ХХ століття
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Смородська Марина Миколаївна; Smorodska Maryna Mykolaivna
Дисертацію присвячено визначенню жанрово-стильових та виконавських констант стилю соул в естрадно-джазовому вокальному виконавстві другої половини ХХ століття. В роботі розкрито ступінь дослідженості проблеми стилю соул на основі історико-генетичного, історико-хронологічного та виконавського підходів. Подано визначення стилю соул, яке інтерпретується як певна емоційна палітра, жанр, вокальна форма, вокальна техніка, констатовано множинність його значень. Виявлено жанрово-стильові витоки стилю соул, як феномену світової музичної культури на рівнях образності і тематики, динаміки, мелодики, ритміки, комплексу виконавських прийомів і комунікації з аудиторією. Обґрунтовано специфіку стилю соул у контексті музичної культури другої половини ХХ століття на рівнях організації музичної тканини, образно-тематичної та виконавської специфіки. Проаналізовано специфіку виконавської майстерності естрадно-джазового співака у стилі соул на рівнях звукоутворення, звуковидобування, динаміки, артикуляції і драматургії. Удосконалено наукові уявлення про стиль соул шляхом виявлення драматургії творів, структури музичної тканини, образного змісту, соціального функціонування та виконавської специфіки. Подальшого розвитку набули наукові положення про напрями розвитку українського естрадного виконавства другої половини ХХ століття; теорії українських музикознавців про тенденції розвитку естрадного мистецтва; соціокультурні чинники розвитку стилю соул, а також його національну та художньо-естетичну сутність.
Стильові параметри формування української фортепіанної музики малих форм першої третини ХХ ст.
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Калашникова Алла Ігорівна; Kalashnykova Alla Ihorivna
У дисертації вперше розглянута українська фортепіанна музика малих форм першої третини ХХ століття, як окрема сфера творчості. Визначені провідні стилеутворювальні фактори національної музичної культури не лише в аспекті реалізації національних ідей, а й у контексті загальноєвропейських тенденцій. В роботі висвітлено особливості художніх стилів, що виникли на зламі століть: імпресіонізм, експресіонізм, неокласичні та неофольклорні тенденції та їх вплив на формування української фортепіанної мініатюри першої третини ХХ століття. Виявлено, що постмодерністичне спрямування українського неоавангарду 1960 – 1970-х років проявлялося в інтерпретуючому і компресованому проходженні новітніх технік, що позбавило українську музичну знакову систему від заперечення комунікаційних властивостей музики, притаманному європейському авангарду початку століття. Невблаганному і прогресуючому перетворенню музичної матерії, що було спричинено звуковим «вибухом», який стався у наслідок відмови від класичних настанов у мистецтві початку ХХ ст., постмодернізм протиставив стабілізуючу, підкреслену причетність до традицій, зокрема національних. Виявлені основні стильові параметри формування фортепіанної музики малих форм, простежено становлення жанру мініатюри від витоків до постромантичних та авангардових зразків, наповнених досвідом інтровертної інтелектуальної діяльності. З’ясовано, що мініатюра представлена досить багатогранно та різноманітно у стильовому аспекті, що доводить її гнучкість, універсальність природи, відповідність культурним змінам і людській свідомості. Визначено, що мініатюра - це концепційний жанр музичної культури, який виконує власну соціокультурну та культуротворчу функції в межах малої форми. Досліджено процес становлення фортепіанної музики малих форм у творчості композиторів західноукраїнського (В. Барвінський, М. Колесса, З. Лисько, С. Людкевич, Н. Нижанківський, Р. Сімович) та східноукраїнського (М. Вериківський, П. Козицький, В. Косенко, Ф. Надененко, Л. Ревуцький, Я. Степовий, Ф. Якименко,) регіонів. Окремий пласт української модерної музики становить творчість забутих/замовчуваних композиторів С. Борткевича, В. Задерацького, Б. Кудрика, М. Рославця, Ф. Якименка, Б. Яновського. Їх добутки в жанрі фортепіанної мініатюри охоплюють весь стилістичний спектр українського мистецтва першої третини ХХ ст. Шляхом аналізу фортепіанної музики малих форм у твοрчості В. Барвінського, Б. Лятошинського, Н. Нижанківського, Ф. Якименка та ін. доведено приналежність української музичної культури до загальносвітових мистецьких процесів.
Ансамблеве письмо в камерно-інструментальних творах для змішаних складів у творчості німецьких композиторів кінця ХVІІІ–ХІХ століть
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Смірнова Ірина Володимирівна; Smirnova Iryna Volodymyrivna
Дисертацію присвячено вивченню ансамблевого письма в камерно- інструментальних творах для змішаних складів у творчості німецьких композиторів кінця ХVІІІ – ХІХ століть (Л. ван Бетховена, Й. Брамса, К.-М. Вебера, І. Мошелеса, Ф. Риса, Л. Шпора). Мета роботи полягає в розкритті жанрової специфіки камерно-інструментальних творів для змішаних складів та їх класифікації, виходячи з особливостей ансамблевого письма як комплексу технологічних прийомів для досягнення гармонійного ансамблевого звучання темброво-неоднорідних інструментів (на прикладі творів для змішаних ансамблів названих композиторів). Здійснено теоретичне обґрунтування жанрової специфіки змішаних ансамблів на основі тембру як жанроутворювального чинника, обґрунтована адекватність поняття «змішані ансамблі». Сформульовано визначення поняття «ансамблеве письмо» в кореляції із поняттям «фактура», розглянуто ступінь рівноправ’я партій відносно складної ієрархічної супідрядності інструментів. Обґрунтовано відмінності в ансамблевому письмі між великими та малими складами, у творах з фортепіано та без нього; а також зміни в ансамблевому письмі в хронологічних межах від класициcтичної доби до пізнього романтизму.
Французька лірична трагедія в структурі оперного спадку А.Сальєрі: жанрові традиції та новації
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2019) Лю Бінь; Liu Bin
Дисертацію присвячено вивченню французької ліричної трагедії в структурі оперного спадку А. Сальєрі. Опери середини 1780-х рр. – «Данаїди», «Горації», «Тарар» висвітлено з позицій взаємодії традицій і новаторства. Визначено основні етапи становлення наукового сальєрієзнавства. Охарактеризовано творчу постать та здобутки А. Сальєрі у контексті віденського класицизму на основі порівняльного аналізу з творчими індивідуальностями Х. В. Глюка, В. А. Моцарта, Л. ван Бетховена. Визначено роль «французьких» опер А. Сальєрі у творчості композитора на основі вивчення періодизації його оперного спадку. Здійснено інтонаційно- драматургічний («Данаїди») та жанрово-стильовий («Горації», «Тарар») аналіз «французьких» опер А. Сальєрі. Виявлено ознаки еволюції авторського тлумачення жанрової моделі французької ліричної трагедії на основі визначення балансу традицій і новацій у взірцях оперного жанру у творчості А. Сальєрі. Удосконалено систему жанрово-стильових пріоритетів в оперній творчості композитора. Подальшого розвитку набули наукові положення про етапи оперного спадку А. Сальєрі.
Діяльність львівської баянної школи в контексті українського народно-інструментального мистецтва
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2019) Кундис Руслан Юрійович; Kundys Ruslan Yuriiovych
Дисертація є комплексним цілісним дослідженням у галузі історії і теорії академічного народно-інструментального виконавства та специфіки формування виконавської майстерності баяністів у мистецьких закладах освіти Львівщини. У роботі систематизовано типологію ознак львівської баянної школи як автономної регіональної школи; визначено творчі досягнення та роль баяністів у процесі її становлення на прикладі діяльності М. Оберюхтіна, А. Онуфрієнка, Е. Мантулєва; проаналізовано творчий та дидактичний доробок львівських композиторів для баяну, здійснено аналіз концертно-сольного, ансамблевого та оркестрового баянного репертуару; розкрито концертно-гастрольний та конкурсний рух львівських баяністів шляхом визначення показників їх успішності; обґрунтовано роль львівської баянної школи в контексті розвитку сучасного українського музичного мистецтва. Уточнено сутність поняття «баянна школа» з визначенням форм її діяльності, структури та функцій. Подальшого розвитку набули наукові положення про специфіку функціонування виконавської баянної школи за національним, регіональним, та авторським критеріями. Доведено, що унікальність львівської баянної школи полягає в стрімкому розвитку виконавської, педагогічної, композиторської, наукової та різних колективних напрямків діяльності, що зумовлено активною творчою позицією її представників.
Камерно-вокальна творчість Ж. Массне: жанрово-стильові домінанти
(2021) Кудрявцев Валентин Юрійович; Kudriavtsev Valentyn Yuriiovych
Дисертацію присвячено вивченню камерно-вокальної творчості Ж. Массне в аспекті її жанрово-стильової домінанти. Загальною тенденцією європейського, російського та вітчизняного музикознавства кінця ХХ – початку ХХІ століть є вивчення творчого спадку Ж. Массне як оперного композитора. Звичайно в дослідницьких працях камерна-вокальна творчість французького митця залишається мало опанованою як менш вартісна. Між тим, творчий спадок Ж. Массне досить об’ємний: до його складу входять різні музичні жанри, що формували розвиток жанрово-стильової системи музичного мистецтва другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Камерно- вокальна творчість французького композитора представлена вокальними циклами, жанрами пісні й романсу, в цілому – понад 200 зразків. Саме в них найбільш системно проявилися ті риси стилю Майстра, а саме камерність, вишуканість, вкрадливість, що так високо цінував у спадку свого сучасника і співвітчизника К. Дебюссі. Довести значущість камерно-вокальної творчості Ж. Массне для музичної культури сучасності, й зокрема, для таких її сфер, як музичне виконавство, музична освіта, музикознавство – актуальне завдання сучасної вітчизняної науки. У дисертаційній роботі здійснено історико-теоретичне обґрунтування та запропоновано шляхи розв’язання проблеми визначення сутності жанрово- стильових домінант камерно-вокальної творчості Ж. Массне. Серед взірців композитора, котрі набувають значення призми, крізь яку можливо спостерігати характерні жанрово-стильові ознаки не тільки камерно- вокальної творчості Ж. Массне у цілому, а й знаходити образно-змістовні зв’язки з оперною спадщиною Майстра. На основі залучення об’ємних критичних і дослідницьких матеріалів, історичний обсяг яких охоплює більше ста років, у дисертаційній роботі обумовлені причини недооцінки камерно-вокальної творчості Ж. Массне в науковій літературі та виконавській традиції. У результаті вивчення історії розвитку масснезнавства стало можливим виокремити два нерівних за масштабами періодів: прижиттєвий (1907 – 1912) та післяжиттєвий – з 1912 року по теперішній час. Аналіз змін в оцінках особистості і творчості композитора у другому періоді масснезнавства дозволив вирізнити наступні етапи: 1950-і роки; 1960-ті роки; 1970-1980-ті роки; 1990-ті роки; два перших десятиліття ХХІ століття. Переломне значення у процесі розвитку масснезнавства надане 1950-м роком, коли були сформовані передумови об’єктивного оцінювання особистості і творчості композитора. М. Купер, Е. Ч. Саквіль, Д. К. Шоу- Тейлор виступили провозвісниками «нової ери» оперної спадщини Ж. Массне. Значення 1960-х років у історії масснезнавства полягає в узагальненому осягненні творчого спадку композитора (праця Ю. Кремльова). Але і перша, і друга хвилі ренесансу особистості і творчості Ж. Массне обминули камерно-вокальний спадок композитора. Опероцентристська спрямованість домінує і на початку ХХІ століття, зокрема у вітчизняному масснезнавстві, що обумовлено вагомою роллю даного жанру у творчому доробку французького митця. Порушення опероцентристського підходу до вивчення творчої спадщини Ж. Массне на початку ХХІ століття обумовило поширення дослідницької уваги на камерно-вокальний спадок композитора – енциклопедію французької романсової лірики. На межі ХХ – ХХІ століть камерно-вокальна творчість Ж. Массне набула значення самостійного предмету дослідження як гідного системного вивчення у музикознавстві. Ознакою розквіту масснезнавства рубежу ХХ – XXI століть є актуалізація камерно-вокальної спадщини Ж. Массне як проблеми монографічної науки в структурі музикознавства (роботи М. Шампаня, 1995; Шае Енхе, 2000; Хюн Мін Лі, 2005; Дж. Холмквеста, 2009). Як Ф. Носке, так і М. Шампань декларують Ж. Массне як фундатора жанру французького камерно- вокального циклу. Зіставляючи хронологію творчих етапів французького композитора, поданих в монографії Ю. Кремльова, з періодами розвитку оперного доробку митця, що міститься у дисертації Л. Мудрецької, автором дисертації запропонована періодизація камерно-вокальних циклів у творчості Ж. Массне, що умовно поділяється на три періоди: 1. Ранній охоплює 1866– 1876 роки, від дати створення «Квітневої поеми» до появи «Жовтневої поеми» (1876); 2. Центральний (1879 – 1895), що відповідає датуванню другого оперного періоду; 3. Пізній (1901) – створення останнього вокального циклу «Декілька пісень в лілових тонах». Історичні паралелі між періодизацію оперного і камерно-вокального спадку композитора засвідчують як глибинність зв’язків між двома жанровими гілками його творчості, так і правомірність розподілу творчого спадку композитора, узятого у всій його цілісності. Аналіз динаміки розгорнення камерно- вокальних циклів у доробку Ж. Массне дозволив констатувати наскрізну функцію цього жанру, що охопив усі періоди творчої еволюції композитора. У результаті аналізу встановлено жанрові ознаки поеми у камерно- вокальних циклах композитора та виявлені притаманні їм принципи циклоутворення. Авторське жанрове ім’я «поема» тлумачено: 1. як жанрову характеристику кожного з номерів; 2. як жанрову властивість кожного з «малих» (внутрішніх) циклів; 3. як жанрове утворення камерно-вокальної цілісності. Наскрізність ознак жанру поеми у камерно-вокальних циклах композитора, як і принципів циклоутворення, засвідчують єдність творчого методу Ж. Массне. Тлумачення камерно-вокальних поем Ж. Массне як макроциклу, що пронизаний наскрізними образно-художніми та інтонаційно- драматургічними зв’язками, дозволило визначити їх як «Пори року». Аркові зв’язки між камерно-вокальними циклами композитора створюють певний «ланцюг»: «Квітнева поема», «Жовтнева поема», «Зимова поема» і «Поема одного вечора», у складі якої міститься номер, визначений нами як «Липневий». Якщо тема «Пори року» об’єднує до макроциклу чотири камерно- вокальні цикли композитора, то розвиток теми спогадів про кохання пов’язує усі вісім вокальних поем Ж. Массне в єдиний метацикл, де роль драматургічного центру слід надати «Поемі спогаду» та «Поемі кохання», фіналу – «Поемі одного вечора», коди – останньому циклу «Декілька пісень у лілових тонах». Зміст останнього циклу відсилає до першого періоду камерно-вокальної спадщини композитора, а в його межах – до другого взірця жанру – «Поеми спогаду»: спогадом про перше кохання навіяний «сюжет» останнього твору цієї жанрової гілки. Повернення в спогадах людини «шляхетного віку» (за Н. Савицькою) до часів молодості, до початку любовного почуття обумовлює утворення життєвого та творчого кола у спадщині Ж. Массне: герой, який увійшов до останнього періоду життєтворчості, повертається до початку історії кохання. Попри те, що в «Лілових піснях» підведення підсумків розвитку жанру камерно-вокального циклу у творчості композитора обумовлено утворенням нескінчених арок до минулого, до його попередніх Poèmes, останній вокальний цикл Ж. Массне виконує творче завдання розмикання художнього змісту прикінцевого взірця жанру в безкінечність.
Виконавська специфіка наративних жанрів вокальної музики
(2021) Лю Ся; Liu Sia
Актуальність теми представленої кандидатської дисертації пов'язана з тим, що взаємодія в музиці суто музичних і позамузичних явищ продовжує залишатися у фокусі підвищеної уваги дослідників, які репрезентують як музикознавство, так і інші області гуманітарних знань. Все більш відчутна необхідність зв'язку музичної науки і практики звертає нашу увагу на певні синергетичнї ефекти в музиці, і один з основних тут – це взаємодія власне музики (суто музичних, звукових, звуко-процесуальних закономірностей) і вербального тексту (сфери позамузичних проявів – конкретних образів, персонажів, подій і так далі). Одним з понять, пов'язаних з вербальним текстом, який має свої специфічні якості, є «наратив», що розуміється як сукупність пов'язаних між собою подій або вражень (як реальних, так і уявних, у тому рахунку художніх), що складають художній текст оповідного характеру. Наративом вважається також процес презентації художнього тексту наративного характеру – як літературного, так і іншої мистецької природи. Вивчення наративного як особливої властивості (або комплексу властивостей) вокального музичного твору з наративним текстом, його потенціалу, виконавської специфіки та особливостей сприйняття слухачем, буде актуально як в теоретичному, так і в практичному напрямах. Огляд наукових джерел в рамках представленого дослідження насамперед стосується наукових праць з питань наратології як теорії оповіді (теорії наративу та напрямків її застосування, як теоретичних так і практичних; аналітичних моделей для дослідження механізмів дії та проявів наративності художнього твору тощо). Теорія наративу почала розвиватися у 60-ті роки ХХ століття, цей процес набуває обертів і на сьогоднішній день має серйозний потенціал не тільки стосовно мовознавства, але й психології, філософії, мистецтвознавства. Ми спираємося на ґрунтовне дослідження теорії наративу німецького філолога та теоретика літератури Вольфа Шміда, представника наратологічного підходу, «Наратологія». Ця комплексна наукова праця з її детальною системною характеристикою та окресленими шляхами подальших наукових розвідок має як теоретичне, так і практичне, зокрема, педагогічне значення. «Наратологія» В. Шміда є певним результатом розвитку теорії наративу, що представлений в першу чергу у наукових працях західно-європейських та американських лінгвістів, серед яких відомими та авторитетними є такі вчені, як Дж.-М. Адам, Р. Бароні, Р. Францозі, Д. Херман, В. Лабов, Дж. Фелан та П. Рабинович, С. Онега та Х. Ланда. Наукові розвідки інших вчених у цій галузі не мають такого всеохоплюючого системного характеру, як дослідження Шміда, вони найчастіше присвячені окремим аспектам наративу на прикладі конкретного художнього (а саме літературного) твору. В цьому контексті серед наукових результатів вчених – представників східноєвропейської науки, зокрема, української та російської, слід назвати статтю К. Куткової, що містить один зі стратегічних поглядів на наратив у дослідженнях ідентичності; наукові праці В. Тюпи, а саме статтю- нарис про сучасну наратологію; наукові статті В. Андрєєвої, О. Гуцуляка, В. Кривоноса, О. Леонтович, В. Сирова, дисертацію О. Леонтьєвої про точку зору в наративі на матеріалі порівняльного аналізу сучасних російських коротких оповідань і їх перекладів німецькою мовою. Треба згадати також дослідження у сфері теорії наративу М. Баль, Ж. Женетт, Ф. Е. Маус, Чжао Іхена, Ван Мінге. Окремо відзначимо наукову працю музиколога К. Негуса, у якій предметом дослідження є наративний час у популярних піснях сучасної естради, але подібне дослідження є скоріше винятком із загального тезаурусу наратологічних розвідок. Мета дослідження – обґрунтувати поєднання теорії наративу з практичними виконавсько-інтерпретативними завданнями втілення образів у вокальній музиці. Об'єктом дослідження є європейська академічна вокальна музика; предметом – наративні жанри вокальної музики та їхня виконавська специфіка. Матеріалом дослідження обрані виконавські інтерпретації відомих камерно-вокальних творів, зокрема балад Ф. Шуберта, Р. Шумана, Ф. Ліста, М. Глінки, А. Рубінштейна, та вокально-сценічних творів, а саме оперних творів Дж. Россіні, Ж. Бізе, Дж. Верді, А. Дворжака у театральному втіленні та жанрі кіноопери). Досвід отримання нової інформації шляхом засвоєння знань суміжних наук давно відомий своєю плідністю і перспективністю. Прикладом подібних знахідок в музикознавстві кінця ХХ – початку ХХІ століття став попит на тематику зі сфери соціології, психології, філософії, зокрема, в руслі впливу новітніх наукових підходів на самосвідомість потенційних носіїв сучасної когнації в художніх практиках. Своєрідний «перегляд» засад традиційного музикознавства, що спричинений необхідністю вирішення певного кола «одвічних» питань музичного мистецтва, дав плідні результати саме завдяки взаємодії різних сфер гуманітарних знань, залученням їхніх теорій та когнітивних моделей у поле дії музичної науки, а також завдяки концентрації уваги музикологів на питаннях музичного виконавства. Одним з традиційних питань для музичної науки є синтез мистецтв, взаємодія «чистої» музики з іншими мистецькими сферами, зокрема, словом та сценічною дією (остання, як правило, теж пов’язана зі словом). Актуальність цих питань підтверджується музичною практикою як минулого, так і сучасності, в якій питання виконання та інтерпретації музики зі словом завжди мають особливі додаткові завдання, цим словом обумовлені: фонетичні, інтонаційні, емоційні, смислові. Поглиблене вивчення цього питання спонукає звернутися до царини мовознавства, щоб засвоїти ті знання та когнітивні підходи, які мають стосунок до вербальних закономірностей. Зокрема, однією з цікавих теорій, що відображає особливості деяких вербальних текстів, є теорія наративу. Необхідність залучення до наукового обігу виконавського музикознавства теорії наративу обумовлена прямими проявами культурно- детермінованих психологічних установок в області як композиторської творчості, так і музичного виконавства. Ці прояви можуть виглядати і як одиничні явища, і як ґрунтовні, зокрема, жанрові закономірності, що накладає на виконавця особливі завдання збереження жанрової специфіки виконуваного твору. І у камерно-вокальних, і у великих (в тому рахунку сценічних) вокальних жанрах виконавець, презентуючи свою виконавську версію, втілює образну концепцію, що в певних умовах має наративний характер, а це в цілому впливає на виконання і сприйняття. Історично зумовлена наративність психологічних установок на формування виконавських традицій сольного співу породжує особливе єднання слова та музики. Вступаючи в опозицію або перетинаючись, вони взаємодіють, створюючи в зонах своїх контактів безліч нових явищ, які нерідко виходять за рамки сфери виконавських інтерпретацій; творять нові форми музичної комунікації, її етичні та естетичні виміри, що відповідають сучасним слухацьким установкам, ціннісним орієнтирам. Отже, затребуваність теми дисертації обумовлена: 1) теоретичною і практичною необхідністю специфізації наративної теорії на ґрунті вокально-виконавської інтерпретації; 2) наявністю у композиторській та виконавській практиці різних з точки зору прояву наративу музичних жанрів, а також пов’язаних з ними актуальних питань виконавського втілення та інтерпретації в умовах сьогоднішньої культурної ситуації, яка позначена надзвичайним різноманіттям музичних стилів та жанрів, проблемами актуалізації академічного музичного мистецтва для сучасної публіки, питаннями розвитку музичної науки, зокрема, у взаємодії з іншими сферами гуманітарних знань; 3) відсутністю в науковому дискурсі з питань вокального мистецтва системної розробки аспектів заявленої теми. У процесі розгортання логіки дослідження були задіяні наукові джерела з таких напрямків музичної науки і гуманітаристики: теорії і практики вокального мистецтва в історичному і методологічному аспектах; теорії музичної інтерпретації в аспектах музичного мислення, жанру, стилю і форми в музиці, виконавської процесу, зокрема, в ретрансляції на вокально- виконавську творчість; історико-культурологічних та музикознавчих теорій, пов'язаних з композиторською творчістю в області вокальної; мовознавчої, філософської, психологічної, зокрема, наративної проблематики. У дослідженні представлена наративна теорія як частина музикознавчого апарату. У дисертації вперше визначено наратив як концепт гуманітарних наук (мовознавство, психологія, філософія) в аспекті певних передумов його залучення до науки про музику; введено до наукового обігу музикознавства ряд наукових джерел з наратології, які збагачують уявлення про основні тенденції та проблематику гуманітаристики; виявлено специфіку вокально-виконавського мистецтва як сфери задіяння теорії наративу; охарактеризовані наративні жанри камерно-вокальної та вокально-сценічної музики; висвітлені интерпретаційно результативні закономірності музично- виконавського процесу крізь призму наративу як жанрової ідентифікації; запропонована когнітивна модель наративно-виконавського аналізу інтерпретаційної діяльності вокаліста, створена на основі авторської класифікації проявів наративу; диференційовані і термінологічно визначені шляхом екстраполяції основних термінів і понять наративної теорії на музикознавчий понятійний апарат фактори наративно-виконавської драматургії, які у своїй взаємодії, спрямованій виконавцем, обумовлюють певний художній результат; розглянута наративна складова у виконавських трактуваннях окремих творів наративних жанрів, а саме балади та опери; визначено пріоритетні напрямки подальшого дослідження специфіки наративу у музичному мистецтві (семантичний, функціонально-структурний, жанровий, виконавський). Підсумовуючи основні характеристики наративності, ми визначаємо, що в галузі музики наративність слід розуміти як особливу якість музичного твору, зокрема, вокального, що спирається на оповідальність (як вербальну, так і досягнуту засобами музичної виразності). Наративна оповідальність пов'язана, з одного боку, з послідовною подієвістю та нею обумовленою сюжетністю, з іншого боку, вона характеризується емоційною і етичною оцінкою оповідачем-наратором (композитором та виконавцем) відображених подій. У вокальній музиці провідником наративу насамперед є слово, однак тільки ті жанри вокальної музики можна визначити як наративні, де власне сам словесний текст та його музичне втілення (як композиторське, так і виконавське) мають наративні якості. Це балада (камерно-вокальна музика) та опера (вокально-сценічні жанри). Баладу нами визначено як наративний жанр прямої дії, оперу як наративний жанр комплексної дії. Виконавська специфіка визначених наративних жанрів вокальної музики спирається як на їх історично усталену жанрову природу та композиторське рішення, так і на комплекс виконавських засобів, обраний вокалістом-інтерпретатором. Основні положення і висновки дисертації можуть стати перспективною основою для подальших наукових досліджень, присвячених наративності в музичному мистецтві, для різножанрових робіт, пов'язаних з вивченням закономірностей, можливостей і прийомів виконавської інтерпретації, зокрема, у вокальній музиці. Результати дисертації можуть бути залучені в якості основного і додаткового теоретичного і методичного матеріалу до навчальних курсів, що пов’язані з вивченням музичної інтерпретації, історії вокального виконавства, основ вокальної методики для студентів вищих навчальних музичних закладів, а також для використання у педагогічній, просвітницькій, публіцистично-критичної діяльності культурних і громадських діячів, педагогів, психологів, соціологів, мовознавців. Залучення наративної складової до вокально-виконавської творчості є перспективним для виховання концертних та оперних виконавців високого професійного рівня.
Шляхи професійної майстерності композиторського втілення образу Венеції у вокальній музиці XIX століття
(2021) Лянь Юаньмей; Lian Yuanmei
Дослідження спрямоване на виявлення шляхів професійного композиторського втілення образу Венеції у камерно-вокальній музиці XIX століття європейської традиції. Ставлення до Венеції як одного з найбільш поетично-живописних міст світу міцно затвердилося в художній творчій практиці. У численних літературних творах місто постає багатогранним і суперечливим, будучи зображеним: то крізь призму злиття діловитості та романтики («Венеціанський купець» В. Шекспіра), то простором вічного карнавалу і центром освіти (п‘єси венеціанців К. Гоцці, К. Гольдоні), то місцем таємних змов, похмурих розправ (драма В. Гюго «Анджело Падуанський»), то мрією, земним раєм («Венеціанська ніч» І. Козлова, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна і т. п.). Але завжди Венеція – особливе місце, в якому вічність, старина тісно переплетені з юністю (Дж. Байрон, Й. В. Ґете, А. Шеньє, А. Мюссе, О. Апухтін, А. Майков, Ф. Тютчев, Й. Бродський та ін.). Ключовим залишається і мотив магічної краси міста. Він хоча і змінювався під впливом естетик (наприклад, декадансу, з його особливим ставленням до смерті – Г. Д‘Аннунціо «Полум‘я», Т. Манн «Смерть у Венеції»), але не втратив своєї актуальності і в XXI столітті. Важливим доповненням до розвитку літературно-поетичної венеціани стала і художня публіцистика – есе, нариси, подорожні нотатки видатних представників романтизму. Така різноманітність матеріалу, різного за жанровим, стильовим рішенням, але об‘єднаного переживанням містичної чарівності міста, сприяла формуванню в мистецтві образу, топосу Венеції, її «міського міфу». Численна ж кількість інтерпретацій обраної теми у художніх творах складає «венеціанський текст» мистецтва. Цікаво, що в музикознавстві дана тема не отримала закінченого вираження у вигляді самостійного дослідження, незважаючи на велику кількість творів у європейському музичному мистецтві, що оспівують Венецію, і потребують свого включення да наукової та виконавської практики. Слід зауважити, що їх вивчення активізує міждисциплінарні зв‘язки, вимагаючи залучення інформації, термінології та методів аналізу не тільки музикознавства, але й інших галузей мистецтв, до речі літературознавства, живопису, естетики, семіотики, культурології. Незважаючи на видимість хронологічної доступності музичного матеріалу (до аналізу були залучені твори романтичної епохи), слід зазначити певні складнощі, що виникають у дослідників із поверненням цього матеріалу із забуття. Так само, непростим виявляється і процес ідентифікації особистостей деяких композиторів, встановлення їх біографічних даних. Зазначені положення визначають актуальність запропонованої теми, дозволяють узагальнити досягнення наукової думки та залучити досі невивчений музичний матеріал. Наукові завдання зумовили структуру роботи. Розділ 1 «Образ Венеції в традиції художньої культури» містить 3 підрозділи. У 1.1 поняття місто розглянуто як універсальну категорію мистецької та наукової практик, об‘єднаних у ХХ столітті під егідою «урбанізму». Трактування міста як середовища зі своєю специфікою, відмінною від «сільської», такою що пов‘язана з особливостями світогляду, архетипів поведінки, культурних традицій та форм висловлювання, актуалізує риси, які можна визначити типовими для втілення образу міста в творчій практиці. Найголовнішою серед них є антропоцентризм (за Ю. Лобановою). У широкому сенсі він передбачає не тільки участь людини у будівництві міста, а саме реалізацію людської енергії у створенні унікального духовного середовища, яке визначається надалі виникненням таких пов‘язаних з цим понять, як душа міста, образ міста. Позиція творчої людини як глядача, що сприймає місто у цілісності візуальних та емоційних характеристик, переломлюючи свої враження крізь особистий психологічний досвід та існуючу мистецьку традицію, призводить до формування міського топосу у творах. За думкою розробників семіотики міста М. Анциферова, М. Кагана, Ю. Лотмана, В. Топорова, міський топос нерозривно пов‘язаний із текстом у семіотичному значенні як структурованої знакової системи. По аналогії з літературою, можна трактувати всі музичні твори за темою Венеції венеціанським текстом у музиці. У підрозділі 1.2. «Формування художнього образу Венеції в літературі та мистецтві» розглянуто передумови виникнення характеристики Венеції у зв‘язку із індивідуальністю долі міста, міфологізацією його історії та культурних традицій. Ключовими виступають ідеї містичності, таємниці, ірреальності Венеції, Божественного походження, що пов‘язане з самим фактом її існування протиріч природних законів. Невід‘ємними складовими її міського топосу виступають море, каміння, гондоли, канали, собор Св. Марка, нічна тиша, меланхолія, смерть, карнавал, маска, дзеркало. В літературі та мистецтві образ Венеції також реалізується через мотиви мрії, творчості, фантазії, таємниці. Велике значення грають також дихотомії «юність – зрілість», «життя – смерть», «радість, свобода – страх, приреченість». У камерно-вокальній музиці реалізація понятійного поля образу Венеції реалізується одразу за двома напрямками: у поетичному тексті (через фіксацію топонімічних, топографічних, особистісних, біографічних знаків) та в музичному (методом узагальнення через жанр баркароли, елегії, та засобів індивідуального музичного стилю). Розділ 2 «Venetianische Gondellied в традиції німецької камерно- вокальної музики» присвячено розкриттю питання про генезис художнього образу Венеції в літературі та мистецтві Німеччини. Відзначено виключну роль Й. В. Ґете, який в «Італійських мандрівках» (1813–1817) та «Епіграмах» (1790) створив той архетиповий образ Італії, що затвердився у традиції німецької культури. Встановлено, що меланхолічний настрій музики багатьох Venetianisches Gondellied, написаних німецькими композиторами, був наслідком процесу міфологізації образу Венеції, залученими до котрого виявились всі творчі люди (поети, письменники, композитори, живописці), що сприймали це місто крізь призму художніх асоціацій, та шукали у його канонічних символах (канали, гондола, море, дзеркало, маска) нові смислові виміри, засоби виразу саморефлексії. Два вірші англійського поета Т. Мура з багатотомної авторської антології National Airs, присвячені Венеції, зазнавши музичної інтерпретації у більш, ніж 70 творах, сприяли формуванню в камерно-вокальній музиці Німеччини цілої художньої традиції, «венеціанського тексту». Жанрово-стилістичний аналіз вокальних мініатюр Р. Шумана, Ф. Мендельсона, О. Фески, А. Єнсена, Я. Галла, Ф. Хензель, Г. Ессера, І. Брюлля, Е. Мейєр-Хельмунда дозволяє дійти висновку про типову схожість цих вокальних мініатюр, що зумовлено жанром баркароли. Відмінності породжуються індивідуальним стилем кожного з композиторів. Найбільш повно їх демонструє музична форма Gondolieri, яка обирається кожним автором відповідно до його відчуття структури поетичного першоджерела. У Розділі 3 «―Венеціанський текст‖ у французькій камерно-вокальній музиці XIX сторіччя» розглянуто низку камерно-вокальних творів французьких композиторів Ш. Гуно, Б. Годара, Ж. Віллана, О. Геру, А. д‘Анверса, Ж. Массне, Е. Лало, Ш. Лефевра, В. Массе, П. Пюже, Ш. Деверіа. Вірші А. Мюссе надають цікавий матеріал для дослідження в контексті «венеціанського тексту» європейської літератури. У першому з них – «Dans Venise la Rouge…» – художній простір Венеції конструюється за допомогою цілого ряду константних образів, таких як: морська лагуна, гондола, бронзовий лев, старий дож, маска, карнавал, діви, дзеркало, нічне побачення. Ясно прочитувальні знаки міста виступають метафорами певних емоційних станів, нерідко – бінарних, що стійко асоціюються у більшості художніх джерел саме з Венецією, як то: тривожність, самотність, дряхлість, смерть і чуттєвість, еротизм, юність, карнавал життя. У другому вірші А. Мюссе – «À Saint-Blaise…», що також має автобіографічний підтекст – пряма вказівка на зв‘язок із топосом Венеції відсутня. Немає тут звичної атрибутики міста, відомої за «Dans Venise la Rouge ...», яка втілилася в більшості розглянутих романсів через стійкий комплекс виражальних засобів, наприклад, жанрову основу баркароли. Ознаками венеціанських мотивів стають: топонім La Zuecca – назва одного з островів венеціанської лагуни, де жили закохані А. Мюссе та Ж. Санд, а також втілений у вірші принцип двосвітності – самотнього сьогодення, сповненого меланхолії та спогадів, і радісного минулого. Зазначимо, що венеціанську природу поетичного тексту оголює саме Ж. Массне, називаючи свою mélodie «Souvenir de Venise». Всі розглянуті вокальні мініатюри французьких авторів являють собою зразок індивідуального підходу у вирішенні творчого завдання. Але як і у випадку з німецькими композиторами, чітко виділяється лідер, який в силу свого мелодійного дару, проникнення в суть поетичного образу встановлює певний еталон втілення «венеціанського тексту» в музиці. Таким виступає Ш. Гуно, і не тільки в силу визнання його авторитету в історії музики, а з точки зору багатства задіяних музично-виразних засобів, у порівнянні зі скромністю рішень інших авторів. Також слід зазначити відмінність у підходах німецьких і французьких композиторів в практиці створення пісень на один і той же текст. По-перше, як показав аналіз романсів про Венецію на слова Томаса Мура, звернення німецьких авторів до одного і того ж тексту відбувалося частіше, що призвело до значної кількості творів. У французів таких зафіксованих випадків в рази менше. При цьому поетичний текст у німців, якщо і піддавався редакції, то в значно меншій мірі, ніж це можна спостерігати у французьких авторів, де виникали навіть випадки кардинального «створення заново». По-друге, в умовах великої кількості зразків закономірними стають їх ладотональні, інтонаційні перетини, аж до точної подібності. Як продемонстрували розглянуті нами твори Ш. Гуно, Б. Годара, Ж. Віллана, О. Геру, А. д‘Анверса, Ж. Массне, Е. Лало, Ш. Лефевра, В. Массе, П. Пюже, Ш. Деверіа, французькі зразки на один текст, хоча і підкоряються загальноєвропейським жанровим шаблонам (баркароли з відповідними їй характеристиками), але відображають більш індивідуальний підхід авторів до розкриття теми у плані вибору засобів музичної виразності. Венеціанський текст в музиці має перспективність свого подальшого дослідження, що передбачає залучення музичного матеріалу різного за хронологічною, національною та жанровою ознаками.
Українське вокальне виконавство у контексті європейської оперно-вокальної культури кінця ХІХ – початку ХХ століття
(2021) Мухіна Лариса Петрівна; Mukhina Larysa Petrivna
У дисертації здійснено спробу цілісного дослідження і системного аналізу розвитку українського оперно-вокального виконавства у контексті європейської оперної культури кінця ХІХ – початку ХХ століття. У процесі дослідження виявлено послідовність становлення і розвитку професійного вокального виконавства в Україні на основі ідей європейських вокальних методик, а також встановлено непересічне значення творчої діяльності провідних українських співаків (Соломії Крушельницької, Модеста Менцинського, Івана Стешенко, Олександра Мишуги) у формуванні теоретичних і практичних основ європейського оперно-вокального мистецтва. Проникнення західноєвропейських традицій музичної освіти в життя і систему естетичних цінностей української інтелігенції – процес, характерний для України наприкінці XIX - початку ХХ століття. Тому для історії професійного вокального виконавства важливим і цікавим є завдання моделювання кросскультурного діалогу, виявлення специфіки зарубіжних впливів на процес становлення та розвитку вокальної майстерності низки вітчизняних виконавських талантів досліджуваного періоду. В окреслений період на території України зароджуються регіональні професійні вокальні школи, що тяжіють до впровадження у виконавську культуру західноєвропейських (особливо італійських, німецьких і французьких) музично-педагогічних традицій. Поряд з тим, на межі ХІХ – ХХ століть важливими виявляються тенденції до збереження та відтворення етно-національного характеру вокальних шкіл, що зумовлено складом життя кожного народу. Однак огляд спеціальної наукової літератури виявляє недостатню дослідженість особливостей формування українського вокального виконавства кінця ХІХ – початку ХХ століття, діяльності вітчизняних співаків та їх ролі у розвитку європейської оперної культури. Мета дослідження - теоретично обґрунтувати особливості розвитку українського вокального виконавства кінця ХІХ – початку ХХ століття у контексті європейської оперно-вокальної культури та розкрити специфіку його репрезентації у творчості й педагогічній практиці видатних українських співаків. У контексті поставленої мети і завдань на основі вивчення архівних матеріалів та мистецтвознавчої літератури було здійснено категоріальне осмислення понять «вокальне мистецтво (спів)», «оперний спів», «оперно- вокальне виконавство», «вокально-педагогічна школа». Констатовано, що в загальному розумінні вокальне мистецтво (спів) – це виконання музики голосом; мистецтво передавати виразними засобами співацького звуку ідейно-образний зміст музичного твору. Оперно-вокальне виконавство проявляється у володінні інтерпретаторськими (розуміння задуму автора, змістове наповнення, звукове втілення), вокальними (співацька установка, звукоутворення, співацьке дихання, артикуляція, агогіка тощо), артистичними діями (експресивна натхненність виконання, органічна пластика співака, які гармонійно відповідають художньому образу). Конкретизовано поняття «вокальна школа», що характеризується контекстністю, оскільки будь-яка виконавська школа функціонує в складній системі соціо-комунікації. Саме в цій системі «колективність» і «моделювання» як атрибути творчої виконавської школи оживають, стають реальністю творчого процесу. Натомість, вокально-педагогічна школа, що розуміється як рід художньої парадигми, виступає як реалізація колективних інтенцій її представників в єдиному інструменті пізнання, єдиною програмою, під якими розуміється напрацьована система нормативів. Шляхом аналізу стану оперного мистецтва різних країн Європи кінця ХІХ - початку ХХ століття встановлено, що реформа вокальної педагогіки Італії XIX століття пов’язана насамперед з ім’ям Джузеппе Верді. Оперна творчість Верді апелювала до розвитку акторських здібностей співаків, рівного звучання голосу протягом великого діапазону і неодмінно відмінної вокальної техніки. На противагу цьому в Німеччині оперна культура переживала оновлення в новаторських операх Вагнера («Летючий голландець», тетралогія «Перстень нібелунга», «Трістан і Ізольда», «Нюрнберзькі мейстерзінгери»), що здійснили справжню революцію в мистецтві співу другої половини XIX століття. Непомірне зростання драматургічної ролі оркестру, мелодика інструментального характеру, потребували залучення до виконання цих творів співаків трьох типів голосу: драматичне сопрано, героїчний тенор і драматичний баритон. Простежено тенденції розвитку професійного вокального виконавства України кінця XIX – початку ХХ століття. Запропоновано авторську періодизацію становлення та розвитку професійного вокального виконавства на території України в досліджуваний період: 1871-1879 роки – початковий етап (накопичення педагогічних ідей щодо майстерності співу); 1880-1889 роки – структуралізаційний етап (формування системи вокального навчання); 1890-1899 роки – концептуалізаційний етап (відкриття училищ і приватних музичних шкіл); 1900-1912 роки – трансформаційний етап (утворення статутних закладів мистецької освіти із залученням іноземних педагогів); 1913-1917 роки – реформаційний етап (завершується утворенням перших консерваторій). Становлення та розвиток регіональних вокальних шкіл наприкінці XIX – на початку ХХ століття та мистецьких освітніх закладів на території України відбувалися за сприятливих умов. Констатовано, що попри те, що землі країни перебували у складі двох імперій, тогочасна державна влада не лише підтримувала а й ініціювала фундацію нових і розвиток існуючих інституцій з підготовки професійних вокальних виконавців. За таких умов у великих містах країни – Києві, Одесі, Харкові, Львові активно зароджувалися та інституалізувалися заклади мистецької освіти, й не лише державні, а й приватні установи. В рамках роботи цих закладів викладання вокального мистецтва відбувалося на основі використання передового європейського педагогічного досвіду німецької, італійської, французької вокальних шкіл. Зазначений підхід до розвитку вітчизняного вокального мистецтва позначився на формуванні цілої плеяди українських оперних співаків світового рівню. В зв’язку з чим детально розглянуто й досліджено творчу діяльність провідних українських вокальних виконавців С. Крушельницької, М. Менцинського, О. Мишуги, І. Стешенка та відзначено характерні риси й особливості їх виконавської майстерності і манери. Встановлено вплив та значення українського вокального виконавства на розвиток українського та європейського оперного мистецтва як його вагомої ланки. Так, творча інтерпретація Соломією Крушельницькою образів виконуваних нею партій забезпечувала популяризацію кожного твору європейських композиторів (Р. Вагнера, Дж. Верді, Дж. Пуччіні, Р. Штрауса). Адже співачка однаково вільно володіла як італійською, так і німецькою манерою співу, що на той час було не частим явищем. Полістилістична спрямованість виконавства М. Менцинського була однією з тих рис, яка виділяла його серед оперних майстрів того часу. Співак з легкістю переключався на виконання українських пісень і романсів після оперних вистав західноєвропейських композиторів; без труднощів поєднував різностильовий репертуар у сольних концертних програмах, що є більш складним, ніж їх побудова за принципом монографічності, властива більшості співаків. Його виконавська діяльність сприяла не лише популяризації оперної творчості західних композиторів, а й асиміляції української музики в західноєвропейську музичну культуру. Відомий оперний співак Олександр Мишуга для поширення професійного вокального виконавства в Україні відмовився від європейської кар’єри й працював викладачем в музичній школі Лисенка в Києві. Він першим у вітчизняній співацькій педагогіці прагнув до наукового осмислення її національного і методичного підґрунтя. Педагогічні принципи і система новацій, започатковані О. Мишугою, дозволили вивести тогочасну вітчизняну вокальну педагогіку з лабіринтів псевдонаукового емпіричного досвіду та впровадити в Україні новітню методику навчання співу. Виконавська майстерність І. Н. Стешенка підкорила світову публіку та здобула схильність світових критиків ще і завдяки тембровому забарвленню голосу співака. І. Н. Стешенко був володарем рідкісного голосу баса– кантанте, що поєднує глибину басу та гнучкість, притаманну баритону. Завдяки українському митцю такі якості співацького голосу увійшли в практику оперно-вокального виконавства Західної Європи та України. Резюмовано, що кінець XIX – початок XX століття у розвитку вітчизняного вокального виконавства був етапом, коли на основі національно-ідентичної парадигми, відповідно до тогочасних мистецьких тенденцій, сформувалася концепція української вокальної школи. Пошук культурної самоідентифікації видатних українських оперних виконавців (зокрема С. Крушельницької, М. Менцинського, О. Мишуги, І. Стешенка) відобразився в усталенні ними національної співацької традиції.
Клавірний концерт XVIII століття у творчості австро-німецьких композиторів: теоретичний та виконавський аспекти
(2021) Соловйова Оксана Анатоліївна; Soloviova Oksana Anatoliivna
Дисертацію присвячено дослідженню специфіки клавірного концерту XVIII ст., широко представленого в композиторській практиці в першу чергу в Австрії та Німеччині. Тільки в другій половині ХХ ст. клавірний концерт став предметом наукового дослідження музикознавців, у т. ч. в Україні, як частині науково-мистецького поля Європи. Дане дисертаційне дослідження, з одного боку, систематизує напрацьований матеріал, а з іншого, – виокремлює специфіку жанрових моделей на кожному з етапів розвитку та пропонує оригінальний підхід з визначення ролі та місця австро-німецького клавірного концерту зазначеної доби у виконавському мистецтві, зокрема вітчизняному. Осмислення комплексу явищ, які супроводжували розвиток клавірного концерту, дозволяє зробити висновки щодо його жанрової ієрархічності, побутування в концертному житті та світсько-розважальному середовищі німецькомовних країн доби Просвітництва, його ролі в зміні стильових парадигм, що тягне за собою нову мистецьку якість на всіх рівнях музичної практики: від інтонаційно-мовленнєвих одиниць до створення методичних розробок з виконавства та майстерності гри на клавірі. Клавірний концерт австрійських і німецьких композиторів XVIII ст. посідає одне з центральних місць у творчості того часу. Виникнення сольного концерту для клавіру, сімейство якого включало інструменти з духовою, щипковою та ударною механікою, саме в австро-німецькій музичній традиції викликає непідробний інтерес і породжує різноманітні теоретичні концепції. Композиторська та виконавська практика того періоду характеризується інструментальним «плюралізмом» та породжує багато варіантів використання сольних інструментів. Відповідно до цього застосовуються ті чи інші виражальні можливості – звідси різноманітність тематизму та його розвитку. Жанр клавірного концерту в своєму розвитку пройшов шлях від практики музичних перекладень вже існуючих зразків («веймарські» транскрипції Й. С. Баха) до створення оригінальних опусів, у яких формувались стильові ознаки жанру. Подальше «життя» клавірного концерту у виконавській практиці виразно відрізняється від жанрів, які розвивались паралельно. На це значно вплинула еволюція конструкції інструментів, пов’язана з переходом від щипкової до ударної механіки, та подальше тимчасове «забуття» клавесину та концертної літератури для нього у ХІХ ст. Особливості розвитку австро-німецького клавірного концерту залежали й від географічного (регіонального) чинника, в якому розрізнюються два напрями: північний та південний. Так, північний напрям з центром у Берліні очолив К. Ф. Е. Бах, його представниками були К. Ф. Абель, Й. Агрелл, В. Ф. Бах, Й. К. Бах (ранній період), Й. А. Гассе, Й. Г. Гольдберг, Й. Г. Граун, К. Г. Граун, Й. Г. Мютел, Й. Г. Науман, К. Ніхельманн та ін.; південний напрям з центром у Відні – молодший з братів Й. К. Бах (зрілий та пізній періоди творчості), представники: Й. К. Л. Абейль, Л. ван Бетховен, Г. Ф. Вагензейль, Й. Б. Ванхаль, Й. Гайдн, Ф. А. Гофмайстер, А. К. Д. Діттерсдорф, Ф. К. Дуссек, Я. Л. Дуссек, А Еберль, Й. Ф. Кірнбергер, Л. Кожелух, Г. М. Монн, Й. К. Монн, В. А. Моцарт, Й. Шоберт та ін. Отже, імпульс розвитку жанру надала династія Бахів, тому творам Й. С. Баха та його синів у даному дослідженні належить центральне місце під час аналізу клавірних концертів. Велику роль у формуванні та розвитку австро-німецького клавірного концерту доби бароко та класицизму відігравала національна складова. До німецькомовних країн активно приїздили іноземці, переважно з Чехії (І. А. Бенда, Ф. Бенда, Ф. К. Бріксі, А. Враніцкі, П. Враніцкі, Ф. Л. Гассман, Й. Гелінек, В. Гіровец, Я. К. Крумпгольц, Ф. В. Крамарж, В. Піхль, Ф. І. Тума та ін.). Виникнення такої потужної композиторської школи як мангеймська, основу якої складали чехи (К. Каннабіх, Ф. К. Ріхтер, Я. Стаміц, його сини К. Стаміц та А. Стаміц, А. Фільс), було можливо тільки в Німеччині. Впливу різних європейських та східних культур зазнала творчість і віденських класиків - Й. Гайдна, В. А. Моцарта та Л. ван Бетховена. Повернення клавесину до концертної практики (дослідники називають цей процес «клавесинним ренесансом») відбувалось у декілька етапів: від колекціонування, організації музеїв та виставок, налагодження виробництва інструментів у ХІХ ст., активного використання клавесину композиторами та відкриття відповідних виконавських класів у музичних навчальних закладах в першій половині ХХ ст., до поширення історично інформованого виконавства в другій половині ХХ – на початку ХХІ століть. Репертуарні тенденції в творчості клавесиністів (а згодом інших клавіристів) рухались у бік збільшення та урізноманітнення творів у їх концертному доробку та дискографії. Перші представники автентичного виконавства, засновницею якого вражається В. Ландовська, мали в своєму репертуарі переважно клавірні концерти Й. С. Баха (для одного та декількох солістів). І тільки поступово почали включати клавесинні концерти Й. Гайдна та В. А. Моцарта (навіть концерти, призначені для молоточкових клавірів, виконувались на клавесині). Аналітичний матеріал дослідження зосереджено на органних та клавесинних концертах Й. С. Баха, які є як транскрипціями концертів сучасників, так і власних опусів композитора; Г. Ф. Генделя, в концертах якого використовуються теми із вже написаних ним творів або цілі композиції; синів Й. С. Баха – В. Ф. Баха, К. Ф. Е. Баха, Й. К. Ф. Баха та Й. К. Баха, клавірні концерти яких відбивають основні тенденції розвитку жанру у XVIII ст.; Й. Гайдна, чиї концерти мають варіантність щодо вибору сольного інструменту; В. А. Моцарта, концерти якого тісно пов’язані з його музично-театральною спадщиною; І. А Бенди та Л. Кожелуха, клавірні концерти яких демонструють зразки східноєвропейського (слов’янського) класицизму. Розширення виконавського репертуару тривало паралельно із вивченням творчості композиторів, авторів концертів для клавесину. В концертному репертуарі поступово з’явились клавірні концерти К. Ф. Абеля, Й. Г. Альбрехтсбергера, синів Баха, І. А. Бенди, Ф. К. Бріксі, Г. К. Вагензейля, Й. Г. Вальтера, А. К. Д. Діттерсдорфа, Я. Л. Дуссека, Й. Ф. Кірнбергера, Й. Б. Крамаржа, Г. М. Монна, Й. Г. Мютела, Й. Г. Наумана, Ф. К. Ріхтера, Г. Ф. Телемана та інших. Сучасні виконавці ведуть активну дослідницьку діяльність, деякі з них є експертами творчості того чи іншого композитора. В ХХ ст. значний внесок у музичну науку щодо розвитку клавесинного (клавірного) мистецтва зробили І. Альгрімм, Б. ван Асперен, С. Бауер, Е. П. Біггс, Р. Вайрон-Лакруа, Й. Гала, А. Герреро, Ю. Дрейфус, Е. Зеллгайм, Х. Ітурбі, А. Кертис, Р. Кіркпатрік, Т. Копман, В. Ландовська, Г. Леонхардт, В. Лукс, О. Любимов, Л. Ніколсон, Ф. Ноймайєр, Й. Песль, Т. Піннок, Г. Пішнер, З. Ружичкова, Л. Сгріцці, Е. Стефанська, А. Схондервурд, Я. Тума, В. Херманова, Я. Шебештьєн, Х. Шеллі, К. Шорнсхайм, М. Шпаньі, В. Шпурни та ін. Характерну специфіку має вітчизняна школа клавірного виконавства. Так, історично інформоване виконавство на чолі з А. Котляревським в 1970-х роках почали розвивати органісти Г. Булибенко, В. Гончаренко, О. Дмитренко, І. Калиновська, В. Коростельов, В. Кошуба, В. Півнов та ін. Порівняно з цим, клавесинна школа є відносно молодою. Концертний репертуар клавесиністів тенденційно побудований на концертах Й. С. Баха для одного та декількох солістів, які презентують виступи О. Жукової, Н. Сікорської, Н. Фоменко, С. Шабалтіної, О. Шадріної-Личак.
Особливості циркуляції крові на прикладі мікроциркуляції у осіб юнацького віку з різною Резистентністю Та На Тлі Стресу
(2021) Горбань Дар’я Дмитрівна; Horban Dar’ia Dmytrivna
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 091 – Біологія. – Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького, Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка, Мелітополь, 2021. Дисертація присвячена дослідженню особливості циркуляції крові на прикладі мікроциркуляції у осіб юнацького віку з різною резистентністю при дозованому навантажені та на тлі стресу у тварин за дії метаболічно активних сполук. Типологічні особливості людини і тварин знаходяться в тісній кореляції з різними фізіологічними показниками, в тому числі і з показниками системи мікроциркуляції, яка є найважливішою ланкою енергетичного і трофічного обміну. Станом мікрогемодинаміки визначається гомеостаз і адаптаційні резерви організму. Порушення в даній ланці судинної системи лежать в основі різних патологічних станів або корелюють з їх розвитком. Тому великий інтерес представляє вивчення компонентів мікроциркуляції і механізмів її регуляції в різних умовах як діагностичного, так і прогностичного аспекту в оцінці функціонального стану організму. На даний час, одним з основних методів вивчення мікроциркуляції крові є лазерна допплерівська флоуметрія (ЛДФ), що являє собою метод інтегральної неінвазивної оцінки стану мікроциркуляторної гемодинаміки у капілярах і є, безсумнівно, актуальним методом діагностики мікроциркуляторних розладів. Коливання тканинного кровотоку є результат суперпозиції активних і пасивних модуляцій. Випадання тих чи інших ритмічних складових флаксмоцій трактуються як «спектральне звуження» ЛДФ-грами, що може служити діагностичним критерієм порушень механізмів регуляції мікроциркуляції крові. Незалежно на великий інтерес і актуальність вивчення гемодинамічних процесів, нині питання про особливості мікроциркуляції крові у здорових людей не розкривається настільки широко, як у клінічних діагностиках. На сьогодні відсутні нормативні показники параметрів тканинного кровотоку у здорових людей при використанні методу лазерної допплерівської флоуметрії (ЛДФ). Також у тварин метод ЛДФ у хронічних експериментах практично не використовується, що значно обмежує фізіологічні дослідження. Разом з тим, тварини є незамінним об’єктом для моделювання різних адаптаційних станів, в тому числі і стресу, який часто неможливо відтворити у людини. Крім того, у вітчизняній і закордонній літературі відсутні дані про виявлені за допомогою ЛДФ-метрії типологічні особливості мікроциркуляції у щурів. Метою роботи було: виявити особливості циркуляції крові на прикладі мікроциркуляції у осіб юнацького віку з різною резистентністю при дозованих навантаженнях та у тварин на тлі стресу за дії метаболічно активних сполук. Для реалізації поставленої мети були застосовані такі методи: аналіз та систематизація літературних, наукових, методичних та інших джерел з досліджуваної теми; метод лазерної допплерівської флоуметрії (ЛДФ) для вивчення особливостей мікроциркуляції кровотоку на різні функціональні проби з наступним амплітудно-частотним аналізом ритмічних складових кровотоку; метод тестування; методи статистичної обробки результатів дослідження. У ході дослідження було обстежено 192 практично здорових юнаків та дівчат віком 17-22 років, студентів-добровольців, які навчаються у Мелітопольському державному педагогічному університеті імені Богдана Хмельницького та постійно проживають на південному сході України. Дослідження проводилися відповідно до сучасних вимог біоетики. Моделювання серцевої недостатності здійснювали на щурах. Експеримент проведено на 50 білих безпородних щурах-самцях масою 220- 260 г. Щурів утримували на стандартному раціоні віварію. У роботі були одержані нові дані про особливості показників мікроциркуляції крові у здорових осіб юнацького віку, що постійно проживають на півдні України. За допомогою ЛДФ-графічної реєстрації тканинного кровотоку були визначені ЛДФ-метричні параметри мікроциркуляції крові у лабораторних щурів в нормі та при експериментальній серцевій недостатності. Одержані нові дані щодо реакції тканинного кровотоку на різні функціональні проби та особливості реактивності мікроциркуляції крові, а також реакції тканинного кровотоку тварин на дію метаболічно активних сполук. Одержані дані щодо особливостей процесу мікроциркуляції крові мають важливе теоретичне та практичне значення для розуміння механізмів регуляції тканинного кровотоку. Вперше продемонстровано можливість корекції змін мікроциркуляції крові у тварин з експериментальною серцевою недостатністю за допомогою метаболічно активних сполук, а саме убіхінону- 10, тіатріазоліну та композиції, що складається з вітаміну Е, пара- оксібензойної кислоти, метіоніну та іонів магнію (ЕПМ-Mg). Враховуючи той факт, що доксорубіцин є широковживаним препаратом для терапії онкологічних захворювань, отримані результати можуть стати основою для обґрунтування застосування убіхінону-10, тіатріазоліну та композиції ЕПМ- Мg для корекції побічних ефектів від введення доксорубіцину. Обґрунтовані в результаті дослідження показники параметрів мікроциркуляції крові дають можливість виявити функціональні зміни кровообігу з використанням методу лазерної допплерівської флоуметрії (ЛДФ) та рекомендувати цей метод для скринінгових досліджень з метою виявлення груп ризику розвитку патологій серцево-судинної системи. За умов експериментальної серцевої недостатності, змодельованої шляхом введення доксорубіцину, у щурів спостерігається зменшення всіх досліджуваних показників ЛДФ, що свідчить про пригнічення мікроциркуляторних процесів. У тварин з експериментальною серцевою недостатністю продемонстровано ефективність застосування метаболічно активних сполук – убіхінону-10, тіотріазоліну та композиції ЕПМ-Мg. Найбільш перспективним виявилась композиція ЕПМ-Мg, в результаті застосування якої покращувалися більшість показників мікроциркуляції крові. Отримані результати можуть стати патогенетичною основою для розробки ефективних засобів на основі метаболічно активних сполук для профілактики і лікування серцево-судинних захворювань. При локальному короткочасному охолодженні поверхні хвоста інтактних щурів шматочками льоду спостерігалася нормотонічна реакція мікросудин. Зміни показників мікроциркуляції репрезентують вплив нейрогенних та інших видів регуляторних механізмів мікросудин у процесі рефлекторної симпатичної активації. Це вказує про те, що в умовах низьких температур адаптація капілярного кровотоку забезпечується активними механізмами регуляції. У ході проведення оклюзійної проби в обстежених нормальних тварин спостерігалося різке зниження параметру мікроциркуляції. Це пояснюється відтоком крові з судин мікроциркуляції. Після закінчення оклюзії і протягом наступних 3-5 хвилин реєструвалася реакція параметру мікроциркуляції у ході відновлення кровотоку. Підвищення параметру мікроциркуляції обумовлено станом нейрогенної регуляції, яка забезпечує необхідний рівень тонусу мікросудин. За допомогою ЛДФ-метрії у осіб юнацького віку були виявлені три типи ЛДФ-грам, що відповідали трьом типам мікроциркуляції крові: аперіодична ЛДФ-грама відповідала нормоемічному типу мікроциркуляції крові, синусоїдальна ЛДФ-грама відповідала гіпоемічному типу мікроциркуляції крові, монотонна ЛДФ-грама відповідала гіперемічному типу. У більшості з обстежених студентів переважно реєструвалася монотонна високоамплітудна ЛДФ-грама ІІ типу (48,4%), що визначалася як гіперемічний тип мікроциркуляції крові. Різний рівень реактивності на пробу із затримкою дихання обумовлений різними типами ЛДФ-грам. Так, найбільша реактивність мікросудин була виявлена у студентів з нормоемічним типом мікроциркуляції крові, при гіперемічному типі рівень реактивності був значно нижче, при гіпоемічному типі мав середнє значення. Рівень реактивності тканинного кровотоку на холодову пробу у студентів 17-22 років у середньому складав 49,34%. Найбільша резистентність при оклюзійній пробі була в обстежених осіб із гіпоемічним типом мікроциркуляції крові. Резистентність капілярного кровотоку в осіб із нормоемічним та гіперемічним типами мікроциркуляції крові була нижче. Ці відмінності обумовлені станом нейрогенної регуляції, яка забезпечує необхідний рівень тонусу мікросудин, та особливостями кровотоку у мікроциркуляторному руслі. За даними ЛДФ-метрії в обстежених студентів при інтенсивних фізичних навантаженнях спостерігається значне збільшення показників стану мікроциркуляції крові: на 6% параметру мікроциркуляції, на 28% показнику середнього квадратичного відхилення та на 45% від вихідного значення коефіцієнту варіації. Ця динаміка показників мікроциркуляції крові показує, що під впливом фізичних навантажень у людини створюються значні функціональні резерви для перерозподілу току крові і для більш досконалого внутрішньоорганного капілярного кровотоку. Отримані нами дані про виявлення функціонального стану системи мікроциркуляції крові в організмі осіб юнацького віку при функціональних пробах відкривають перспективи подальшого поглибленого вивчення наслідків інтенсивних фізіологічних змін, функціональних порушень і виникнення патологічних процесів. Порівняльний аналіз отриманих результатів дозволяє віднести досліджуваних осіб юнацького віку з гіпоемічним типом мікроциркуляці крові до потенційної групи ризику розвитку патологій серцево-судинної системи, зокрема серцевої недостатності та рекомендувати метод лазерної допплерівської флоуметрії для скринінгових досліджень з метою виявлення цих груп ризику.
Формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом у майбутніх учителів музики
(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Овчиннікова Любов Олександрівна; Ovchynnikova Liubov Oleksandrivna
У дисертації представлено результати дослідження процесу формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом у майбутніх учителів музики. У роботі запропоновано інтерпретацію змісту понять «стиль», «стиль управління», «мистецько-педагогічний колектив». На основі теоретичного аналізу дефініцій поданих у роботі понять доведено, що визначення терміну «стиль управління мистецько-педагогічним колективом» в педагогічній поняттєвій базі не представлено. З метою уникнення наукових розбіжностей щодо тлумачення ключового поняття дослідження в роботі запропоновано його авторське визначення. Так, стиль управління мистецько-педагогічним колективом ми розглядаємо як оптимальний набір засобів та прийомів, що дозволяє керівникові гнучко використовувати манеру поведінки щодо впливу на співробітників залежно від ситуації задля ефективного досягнення цілей організації. Розроблено компонентну структуру стилю управління мистецько- педагогічним колективом у майбутніх учителів музики в єдності мотиваційного, лідерського, комунікативного компонентів. Мотиваційний компонент розглядається в якості основи, на якій відбувається цілеспрямоване формування особистісно-ціннісного ставлення майбутнього фахівця до управлінської діяльності, потреби оволодіння нею як важливим засобом організації та управління навчально-творчим процесом мистецько- педагогічного колективу; лідерський – спрямований на збагачення в майбутніх фахівців психолого-педагогічних знань і уявлень про сутність управлінської діяльності в цілому та її різних сфер зокрема, умінь та навичок; провідним завданням комунікативного компонента є здійснення конструктивної функції, спрямованої на моделювання проєктів управлінської діяльності самими студентами з урахуванням об’єктивних можливостей і засобів, залежно від ситуації, а також їх особистісних якостей. Доведено, що на процес результативності формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом у майбутніх учителів музики впливають такі принципи: гуманізації й демократизації, науковості, неперервності та послідовності управлінських дій, діалогічності (полісуб’єктності), оптимальності й ефективності; емоційності педагогічного процесу); функцій (цілепокладання, навчальна, виховна, особистісного розвитку, дисциплінарна, психолого-педагогічної допомоги). Реалізація принципу гуманізації та демократизації передбачає: звернення до особистості студента як суб’єкта учіння, повагу до нього, як саморегульованої системи; співробітництво педагогів та студентів як суб’єктів освітнього процесу, за якого останні є повноправними його учасниками; розкріпачення особистості майбутнього педагога, розвиток його внутрішньої свободи й почуття власної гідності; колективний аналіз діяльності з формування стилю управління у майбутніх учителів музики й добір найоптимальніших умов її вдосконалення; дбання про розвиток управлінських можливостей і здібностей студента як особистості; визнання єдності індивідуального й колективного начал у навчанні. Принцип науковості передбачає опору на найновіші досягнення теорії управління, використання достовірної та повної інформації про стан керованої педагогічної системи й навколишнього середовища. Додержання цього принципу дає змогу уникати проявів волюнтаризму й суб’єктивізму під час прийняття управлінських рішень. Принцип неперервності і послідовності управлінських дій спрямований на забезпечення якісного зростання особистості студента, наступності змісту та методів навчання, виховання й розвитку. Означений принцип забезпечує створення єдиного освітнього простору, координацію дій елементів педагогічної системи. Застосування принципу оптимальності та ефективності передбачає якісну реалізацію технології формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом у майбутніх учителів музики, яка призводить до досягнення поставленої мети. Він передбачає органічне поєднання постійного управлінського впливу на учасників експерименту зі стимулювальними мотивами, що забезпечує професійну зацікавленість останніх у формуванні власного ефективного управлінського стилю. Принцип діологічності (полісуб’єктності), спрямований на оптимізацію спілкування учасників навчального процесу, під час якого реалізуються три його сторони: інформаційно-комунікативна; регуляційно-комунікативна, пов’язані зі взаємним коректуванням дій під час здійснення спільної діяльності; аффектно- комунікативна, що відноситься до емоційної сфері людини. Принцип емоційності педагогічного процесу передбачає створення на заняттях позитивного емоційного фону, що сприяє зняттю психологічних бар’єрів, активізує діяльність студентів і викладача, стимулює пізнавальні процеси. Зміст діяльності з формування стилю управління мистецько- педагогічним колективом у майбутніх учителів музики визначається виконанням низки педагогічних функцій: цілепокладання, навчальної, виховної, особистісного розвитку, дисциплінарної, психолого-педагогічної допомоги. Результати проведеного дослідження дозволили створити підґрунтя для визначення низки педагогічних умов: забезпечення мотивації студентів до формування ефективного стилю управління в процесі вивчення спецкурсу «Основи управління мистецько-педагогічним колективом»; упровадження у процес формування стилю управління професійно-особистісного тренінгу; організація самоменеджменту майбутніх учителів музики в контексті формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом. Першою педагогічною умовою є забезпечення мотивації студентів до формування ефективного стилю управління в процесі вивчення спецкурсу «Основи управління мистецько-педагогічним колективом». Ми виходили з того, що мотивація є тією першоосновою, яка визначає професійну спрямованість людини, керує її діями. Реалізовуючи означену педагогічну умову, ставилося за мету сформувати в студентів систему цінностей, які би сприяли формуванню ефективного стилю управління, створити можливості, які актуалізують внутрішні мотиви майбутніх управлінців, формують особистісний сенс та потребу в досліджуваному утворенні. Другою педагогічною умовою було обрано впровадження у процес формування стилю управління професійно-особистісного тренінгу. Зазначена педагогічна умова була покликана сприяти розвиткові управлінських компетентностей майбутніх керівників мистецько-педагогічних колективів, навичок спілкування та комунікації, набуттю студентами професійно значущих знань, умінь та навичок, необхідних для оптимізації взаємин у колективах. Третя педагогічна умова – організація самоменеджменту майбутніх учителів музики в контексті формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом. Зазначену умову ми розглядали як послідовне й цілеспрямоване використання студентами-майбутніми керівниками оптимальних методів, засобів та практичних прийомів у навчальній діяльності для того, щоб максимально використовуючи власні можливості, свідомо управляти процесом формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом, самовизначатися в майбутній професійній діяльності. Розроблено схематичну модель означеного процесу, яка представлена взаємопов’язаними блоками: цільовим, що характеризує цілі та завдання процесу формування стилю управління; змістовим, що розкриває зміст зазначеного процесу; організаційно-діяльнісним, що розглядає організацію процесу навчання, педагогічні умови, форми й методи процесу формування стилю управління в майбутніх педагогів-музикантів; результативно-критеріальним, що визначає результати діяльності з формування стилю управління студентів і критерії оцінки ефективності такої діяльності. Експериментальна база формування стилю управління мистецько- педагогічним колективом у майбутніх учителів музики ґрунтується на результатах констатувального, формувального та контрольного етапів експерименту. З метою проведення констатувального етапу експерименту на основі методу теоретичного моделювання визначено критеріальний апарат, що включає такі критерії й показники: мотиваційно-смисловий, який характеризується за показниками (орієнтація на управлінську діяльність; усвідомлення необхідності оволодіння основами управлінської культури; наявність ідеалу керівника); когнітивний, який розкривається за показниками (знання: психолого-педагогічні, соціально-психологічні, професійні (у галузі управління); уміння (гностичні, проєктувальні, конструктивні, організаційні, комунікативні); навички прийняття та вирішення управлінських задач, які приводять до досягнення колективом поставлених цілей); особистісно- поведінковий, який забезпечується показниками (якості: загальнолюдські (почуття обов’язку й відповідальності, рішучість, толерантність, емпатійність), психофізіологічні (емоційна сталість, лабільність), організаторські (товариськість, активність, самостійність у поведінці); здатність до вирішення конфліктів; готовність до саморозвитку та самовдосконалення управлінських компетенцій). Формувальний експеримент, обчислення його результатів дозволили підтвердити доцільність та ефективність методики формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом у майбутніх учителів музики.
Професійна підготовка майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики
(2021) Діхнич Катерина Віталіївна; Dikhnych Kateryna Vitaliivna
У дисертації на основі аналізу теорії та вивчення емпіричного досвіду здійснено узагальнення і практичне розв’язання проблеми професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики й обґрунтовано доцільність упровадження моделі професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики. На основі узагальнення і систематизації міжнародних та вітчизняних законодавчих, нормативно-правових документів у сфері освіти, освітніх та професійних стандартів, дисертаційних робіт здійснено теоретичний аналіз стану розробленості проблеми професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики та уточнено сутність ключових понять. З’ясовано основні вимоги до професійної підготовки та професійної діяльності вчителя початкової школи в умовах реалізації стратегічних завдань реформування загальної середньої освіти, всебічного розвитку і наскрізних умінь молодших школярів. Виявлено найбільш значущі ідеї для професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики: удосконалення підготовки на засадах європейських критеріїв і стандартів, забезпечення якості освітньої діяльності, створення освітньо-комунікативного середовища в закладах вищої педагогічної та загальної середньої освіти, педагогічне партнерство і наставництво, розроблення та проєктування нових технологій організації освітнього процесу, упровадження в освітній процес цінностей академічної доброчесності, інфомедійної грамотності. На основі термінологічного аналізу, аналіз практичного досвіду, вимог стейкхолдерів професійну підготовку майбутніх учителів початкової школи визначено як цілісний, неперервний, інтегративний, професійно зорієнтований освітній процес у взаємозв’язку навчально-пізнавальної, науково-дослідної, позааудиторної складових та системи практик, що спрямований на формування готовності до професійної діяльності. Педагогічну практику майбутніх учителів початкової школи окреслено як системоутворювальний складник професійної підготовки майбутніх учителів, що відбувається упродовж усіх років навчання і дозволяє поглибити, інтегрувати й оволодіти фахово-методичними знаннями й уміннями щодо навчання, виховання, розвитку молодших школярів, сприяє формуванню ціннісних орієнтирів, професійного й особистісного розвитку й індивідуального стилю професійної діяльності. Розглянуто види і специфіку організації педагогічної практики майбутніх учителів початкової школи у взаємозв’язках із фахово-методичними дисциплінами, гуртковою роботою, в освітньо-комунікативному середовищі закладів вищої педагогічної та загальної середньої освіти. На основі наукових джерел, системного аналізу стану професійної підготовки студентів у процесі педагогічної практики поняття «професійна підготовка майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики» охарактеризовано як міждисциплінарний освітній процес, що здійснюється в умовах освітньо-комунікативного середовища закладів вищої педагогічної та загальної середньої освіти і спрямований на формування системи фахово- методичних знань, умінь, навичок, ціннісних установок, а результатом є готовність майбутніх учителів здійснювати практичну діяльність щодо організації навчання, виховання, розвитку молодших школярів. Готовність майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності у процесі педагогічної практики визначено як інтегроване особистісне утворення, що охоплює мотиваційно-ціннісні установки, особистісні якості, прагнення до професійного та особистісного розвитку, сукупність інтегрованих фахово- методичних знань, умінь, навичок, необхідних для їх практичного використання під час навчання молодших школярів. На підставі аналізу змісту освітньо-професійних програм за спеціальністю 013 Початкова освіта, галузі знань 01 Освіта/Педагогіка різних ЗВО, вивчення програмних результатів навчання уточнено змістове наповнення та структурні компоненти готовності майбутніх учителів початкової школи (бакалаврів) до професійної діяльності у процесі педагогічної практики: мотиваційно- аксіологічний (сформованість стійкої мотивації до здійснення професійної діяльності у початковій школі, шанобливе ставлення до професії вчителя, до дитини, стійкого прагнення ефективно оволодіти фахово-методичними знаннями, уміннями і навичками, безпечно й ефективно взаємодіяти з різними суб’єктами освітнього процесу); когнітивно-праксеологічний (сформованість інтегрованих фахових (предметних) знань за освітніми галузями початкової школи, теоретико- методичних знань про педагогічну діяльність, поінформованість про інноваційні форми і методи навчання; сформованість професійних умінь (мовнокомунікативних, фахово-методичних, інформаційно-цифрових, дослідницько-проєктувальних); професійно-поведінковий (здатність розуміти психоемоційний стан особистості, здійснювати партнерську взаємодію з різними суб’єктами освітнього процесу, здатність упроваджувати різні види і форми навчально-пізнавальної діяльності здобувачів початкової освіти, здатність до професійного розвитку, саморозвитку і рефлексії). Розроблено і теоретично обґрунтовано модель професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики. Модель містить взаємопов’язані блоки: методологічно-цільовий, змістово-технологічний, діагностувально-результативний. Методологічно-цільовий блок охоплює мету, завдання підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики, враховує положення наукових підходів (системного, особистісно орієнтованого, компетентнісного, аксіологічного, праксеологічного, акмеологічного), принципів (загальнодидактичні: неперервності, цілісності, науковості, ціннісного ставлення до знань, наступності, системності і послідовності, доступності, індивідуалізації та диференціації, зв’язку теорії і практики, наочності; свідомості й активності; специфічні: випереджувального професійного розвитку; міждисциплінарної інтеграції, студентоцентризму, партнерства, креативності, інфомедійної грамотності, саморозвитку і рефлексії). Змістово-технологічний блок поглиблює уявлення про практичну реалізацію моделі та поєднує оновлений зміст модулів (розділів) педагогічних, фахово- методичних, мовних дисциплін, форми організації освітнього процесу (традиційні та інноваційні: мотиваційні лекції, практичні заняття з елементами тренінгу, гурток «Методична майстерня», «Методичний онлайн-порадник», творчий проєкт «Дотримання академічної доброчесності у початковій школі», позааудиторні заходи (конференції, вебінари, майстер-класи від стейкхолдерів); методи (проблемні, дослідницькі, інтерактивні, ігрові, проєктні, критичного мислення (кубування, сторителінг, методика ІНСЕРТ, таксономія Блума, інтелект-карти та ін.) та засоби (електронні освітні ресурси, зокрема освітні платформи, професійно-орієнтовані завдання, щоденник подвійних нотаток, QR-коди, технологія LEGO). Схарактеризовано етапи реалізації запропонованої моделі. У діагностувальному блоці представлено діагностувальні методики щодо виявлення рівнів сформованості компонентів готовності майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності у процесі педагогічної практики: високого (творчого), середнього (реконструктивного), низького (репродуктивного) за критеріями: мотиваційно-цільовий (показники: мотивація до вибору професії, ціннісні установки), когнітивно-пізнавальний (показники: фахово-методичні (мовнокомунікативні, психолого-педагогічні) знання; сформованість професійних умінь (показники: мовнокомунікативні, фахово- методичні, інформаційно-цифрові, дослідницько-проєктувальні уміння), професійно-особистісний (показник: готовність до саморозвитку). Для визначення сформованості мотиваційно-цільового критерію, зокрема, показника «Мотивація до вибору професії» використано методику «Вивчення мотивації навчання у виші» Т. Ільїної; для показника «Ціннісні установки» – методику «Діагностика реальної структури ціннісних орієнтацій особистості С. Бубнова»; для визначення сформованості когнітивно-пізнавального критерію, зокрема, показника «Фахово-методичні знання» запропоновано авторське тестування на визначення фахово-методичних знань, для показника «Сформованість професійних умінь» – індивідуальні завдання на перевірку сформованості фахово-методичних умінь; для визначення сформованості професійно-особистісного критерію, зокрема показника «Готовність до саморозвитку» запропоновано діагностику реалізації потреб у саморозвитку (Н. Фетіскін, В. Козлов, Г. Мануйлов). Доведено, що навчально-методичне забезпечення з дисциплін «Основи культури і техніки мовлення, «Теорія і методика виховання», гуртка «Методична майстерня»: програма діяльності, електронний посібник «Урок у початковій школі: методична майстерня»; методичні рекомендації «Організація освітнього процесу в початковій школі», «Інноваційні форми і методи навчання у Новій українській школі»; змістове наповнення блогу викладача «Педагогічна практика у Новій українській школі» сприяє більш ефективному формуванню професійних умінь і навичок, стимулює мовленнєвий розвиток і саморозвиток. З урахуванням результатів педагогічних і психологічних досліджень теоретично обґрунтовано педагогічні умови професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики: актуалізація ціннісно- мотиваційної сфери студентів через створення освітньо-комунікативного середовища та забезпечення партнерської взаємодії між закладами вищої та загальної середньої освіти; увиразнення практико-орієнтованого характеру змісту професійної підготовки через застосування інтерактивних форм і методів; оволодіння студентами культурою дослідницької роботи з конспектом уроку з метою створення освітніх продуктів. Експериментально перевірено дієвість моделі професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики. Проведений статистичний аналіз результатів педагогічного експерименту підтвердив позитивну динаміку у рівнях готовності майбутніх учителів початкової школи (бакалаврів) до професійної діяльності на користь експериментальної групи (ЕГ). В ЕГ найбільшої динаміки набув показник «Сформованість професійних умінь» для студентів: низький рівень на 36% зменшився і перейшов у середній (+13,4%) та високий (+22,6%). Найменшої у кількісному вимірі динаміки в ЕГ набув показник «Готовність до саморозвитку», для якого кількість студентів з низьким рівнем (-20%) переросла у 9,3% середнього та 10,7% високого рівнів. Результатом реалізації моделі є підвищення рівнів сформованості готовності майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності у процесі педагогічної практики. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:  вперше обґрунтовано і розроблено модель професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики, яка ґрунтується на положеннях методологічних підходів (системного, особистісно орієнтованого, компетентнісного, аксіологічного, праксеологічного, акмеологічного), принципів (загальнодидактичних: неперервності, цілісності, науковості, ціннісного ставлення до знань, наступності, системності і послідовності, доступності, індивідуалізації та диференціації, зв’язку теорії і практики, наочності, свідомості й активності; специфічних: випереджувального професійного розвитку; міждисциплінарної інтеграції, студентоцентризму, партнерства, креативності, інфомедійної грамотності, саморозвитку і рефлексії), передбачає дотримання педагогічних умов (актуалізація ціннісно-мотиваційної сфери студентів через створення освітньо-комунікативного середовища й забезпечення партнерської взаємодії між закладами вищої та загальної середньої освіти; увиразнення практико-орієнтованого характеру змісту професійної підготовки через застосування інтерактивних форм і методів; оволодіння студентами культурою дослідницької роботи з конспектом уроку з метою створення освітніх продуктів) та оновлення змісту модулів (розділів) навчальних дисциплін, форм організації освітнього процесу (мотиваційні лекції, практичні заняття з елементами тренінгу, гурток «Методична майстерня», «Методичний онлайн-порадник», творчий проєкт «Дотримання академічної доброчесності у початковій школі», позааудиторні заходи (конференції, вебінари, майстер-класи від стейкхолдерів); методи (проблемні, дослідницькі, інтерактивні, ігрові, проєктні, критичного мислення (кубування, сторителінг, методика ІНСЕРТ, таксономія Блума, інтелект-карти та ін.) та засоби (електронні освітні ресурси, зокрема освітні платформи, професійно-орієнтовані завдання, щоденник подвійних нотаток, технологія LEGO, QR-коди);  схарактеризовано діагностувальний апарат для визначення рівнів (низького, середнього, високого) готовності майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності у процесі педагогічної практики;  уточнено сутність понять «професійна підготовка майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики», «готовність майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності», «педагогічна практика майбутніх учителів початкової школи»; уточнено компоненти готовності майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності у процесі педагогічної практики (мотиваційно-аксіологічний, когнітивно-праксеологічний, професійно-поведінковий), їх критерії, показники, рівні сформованості;  подальшого розвитку набули зміст, форми, методи організації освітнього процесу, спрямованого на формування готовності майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності. Практичне значення отриманих результатів. Розроблено і впроваджено в освітній процес ЗВО навчально-методичне забезпечення для студентів спеціальності 013 Початкова освіта ОКР «Бакалавр», що охоплює модулі (розділи) робочих навчальних програм з дисциплін «Основи культури і техніки мовлення», «Теорія і методика виховання»; електронний посібник «Урок у початковій школі: методична майстерня»; програму гуртка «Методична майстерня»; методичні рекомендації «Організація освітнього процесу в початковій школі», «Інноваційні форми і методи навчання у Новій українській школі»; авторський освітній блог «Педагогічна практика у Новій українській школі» (katerynadikhnych.blogspot.com).
Забезпечення інноваційної компоненти стійкого розвитку підприємств
(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Фаталов Вілен Володимирович; Fatalov Vilen Volodymyrovych
Основний науковий результат дисертаційної роботи полягає у створенні теоретичного підґрунтя щодо забезпечення стійкого розвитку підприємств на основі аналітичного дослідження інноваційної компоненти їх діяльності та удосконалення управління нею. Досліджено сутність і еволюцію понять "розвиток промислового підприємства", "інноваційний проект" та "цільовий інвестиційний портфель" та запропоновано їх власне визначення. Економічний розвиток завжди еквівалентний поняттю економічного зростання, оскільки він є багатофакторним процесом, який відображає еволюційну зміну господарського механізму, явищ і процесів, що приходять на зміну існуючої економічної системи. У конкретному часовому інтервалі може мати місце спад, депресія, але в довгостроковому періоді економічний розвиток завжди має характер економічного зростання. Отже, ці поняття збігаються тільки в масштабі історичного тренду. Тому можна зробити висновок про те, що економічне зростання є позитивним наслідком розвитку, що характеризується зростаючим вектором руху. Подібна спрямованість демонструє, що розвиток протікає в оптимальному напрямку та має позитивний зміст. Об’єднуючи існуючі визначення розвитку економічних систем різного рівня, можна сформувати визначення, що найбільш точно відображає процес розвитку підприємства: розвиток промислового підприємства – це система прогресивних змін відповідно до технічних, економічних і соціально-культурних процесів, що сприяє розширенню діяльності та підвищенню значущості підприємства, як в економічному, так і в соціально-політичному середовищі суспільства. Проаналізовано та систематизовано існуючі підходи до класифікації інноваційних проектів. Під інноваційним проектом слід розуміти комплекс науково-дослідних, дослідно-конструкторських, виробничих, організаційних, фінансових, комерційних та інших заходів, безпосередньо спрямований на реалізацію інновації. Одним із найважливіших методологічних питань дослідження інноваційних проектів є питання щодо їх класифікації. Очевидно, що різні інноваційні проекти, які реалізують різні інновації, повинні оцінюватися як з урахуванням специфіки самого проекту, так і з урахуванням специфіки реалізованих інновацій. Так, наприклад, при оцінці можливості реалізованості інноваційних проектів, що передбачають проведення НДДКР, потрібен облік більшої сукупності чинників, які впливають на кінцевий успіх проекту, ніж при оцінці можливості реалізованості інноваційних проектів, які передбачають освоєння (впровадження) вже розроблених новацій. Відповідно й методику оцінки рекомендується розробляти з урахуванням особливостей інноваційних проектів, що неможливо досягти без проведення певної класифікаційної роботи. Таким чином, пропонований варіант класифікації інноваційних проектів, на відміну від існуючих має не тільки теоретичну новизну, а й практичну спрямованість, оскільки дозволяє удосконалювати систему управління інноваційними проектами, враховувати особливості інноваційних проектів, згрупованих за тією або іншою ознакою в ході проведення оцінки їх реалізованості. Визначено сутність та обґрунтовано необхідність застосування багатоцільового підходу до вирішення завдань інвестиційного планування. Багатоцільовий підхід є необхідною методичною основою для подолання певної міри неточності і неповноти вихідних даних, використаних для вирішення оптимізаційних інвестиційних завдань. Практична реалізація багатоцільового підходу до вирішення завдань в системі інвестиційного планування на підприємстві забезпечить підвищення рівня наукової обґрунтованості одержуваних рішень по впровадженим завданням за рахунок обліку порівняно більшого числа найбільш важливих зовнішніх і внутрішніх факторів, а також комплексу вимог, обумовлених ринковою економікою; отримання порівняно більшого економічного ефекту (наприклад, у вигляді ЧПВ) від впровадження в практичну діяльність результатів вирішення інвестиційних завдань за рахунок реалізації принципу синергізму. На нашу думку, для практичного використання багатоцільового підходу до вирішення планово-інвестиційних задач в системі забезпечення стійкості розвитку підприємства присутні необхідні умови: досить глибоко розроблена теорія багатокритеріальної оптимізації; забезпеченість підприємства в більшості випадків сучасними ПЕОМ та програмними засобами; наявність розробленого і добре представленого в спеціальній літературі необхідного математичного апарату, а також готових до використання пакетів прикладних програм. Головним аргументом застосування багатоцільового підходу до вирішення планово-інвестиційних завдань, на наш погляд, може послужити принцип інноваційного розвитку підприємства, який, передбачає креативність у формуванні інвестиційного портфеля, стратегію «прориву» в розвитку, орієнтацію на споживача і захист навколишнього середовища. При реалізації інноваційної стратегії розвитку підприємством повинні досягатися всі намічені результати діяльності. Розроблено послідовність формування інвестиційного портфеля підприємства за допомогою економіко-математичних моделей (детерміновані моделі, моделі стохастичного програмування, моделі прийняття рішень при наявності умов невизначеності, моделі уразливості інвестиційного портфелю, нечіткі моделі і методи оцінювання інвестиційної привабливості). В ряді математичних моделей передбачається формування інвестиційного портфеля в тісному зв'язку з розроблюваної виробничою програмою підприємства і з урахуванням можливостей сфери фінансування. У зв'язку з цим запропоновано класифікацію моделей інвестиційного планування, яка характеризується інтеграцією в модель фінансової і виробничої сфер діяльності підприємства. Запропоновано процедуру оцінювання стійкості системи управління на промисловому підприємстві при впровадженні інвестиційного проекту. Проведене дослідження дозволяє нам запропонувати до впровадження розроблену в дисертації систему локальних і інтегральних коефіцієнтів оцінки стійкості розвитку підприємств як універсального засобу для моніторингу їх розвитку. Розроблені в дисертації науково-практичні рекомендації дозволяють забезпечити стійке функціонування і розвиток підприємств на основі використання багатоцільового підходу в інвестиційному плануванні. Ефективність науково-практичних пропозицій і рекомендацій підтверджена розрахунками і довідкою про впровадження на ПАТ «НКМЗ». Авторська методологія дослідження розглядає математичне підґрунтя управління інноваціями в системі методологічних підходів (трансферне управління, алгоритмічне управління, креативне управління), що базуються на виявлених процесах управління інноваціями на промислових підприємствах в умовах постконфліктної транформації. Визначено механізм оцінювання економічної ефективності управління інноваціями на промислових підприємствах. Згідно з ним, будь-яка система може змінити своє становище різними способами, тому вона дозволяє розглянути різні варіанти (різні траєкторії) досягнення господарською системою бажаного стану результативності впровадження інновацій і вибрати оптимальний з урахуванням особливостей її розвитку. Удосконалено структурно-функціональну схему національної системи венчурного інвестування. Наведені і обґрунтовані в дослідженні основні укрупнені напрями формування національної системи венчурного інвестування виділено за принципом їх найбільшої відповідності використанню венчурного капіталу для розвитку інноваційної активності насамперед у виробничій сфері, в науково-технічному і високотехнологічному комплексах економіки держави. Розроблена автором структурно-функціональна схема національної системи венчурного інвестування відрізняється наявністю інноваційно-відтворювального, фінансового-правового та організаційно-інстітуціонального блоків і дозволяє створити найбільш сприятливі умови для безперебійного протікання таких процесів, як венчурне інвестування, інноваційне підприємництво, інвестиційне проектування і ін.
Стан системного імунітету та психофізіологічних функцій в умовах набутої короткозорості різного ступеня
(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Колесник Юлія Іванівна; Kolesnyk Yuliia Ivanivna
Дисертація присвячена комплексному дослідженню системного імунітету та функціонального стану вищих відділів центральної нервової системи на тлі короткозорості набутої форми різного ступеня. В роботі проаналізовано і узагальнено стан неспецифічного антиінфекційного захисту, клітинної та гуморальної ланок системного імунітету, психофізіологічні функції в осіб із набутою короткозорістю слабкого, середнього та високого ступеня. Виявлено особливості функціонального стану імунної та нервової систем в умовах короткозорості певного ступеня та представлено кореляційні взаємозвязки даних регулюючих систем в умовах набутої короткозорості. Проблема зниженого зору на сьогодні є одним із актуальних напрямів досліджень сучасної біологічної науки. Зважаючи на загальний незадовільний стан здоров’я населення України, зростає роль досліджень, які розкривають особливості функціонування організму людини за наявності в неї різних дисрегуляторних чи преморбідних станів. Короткозорість набутої форми є однією із провідних причин низького зору, що здатна значно погіршити якість життя людини. Її поширеність набуває загрозливих «епідеміологічних» масштабів у світі, особливо серед осіб молодого працездатного віку. Вважається, що набута короткозорість розвивається як адаптаційна реакція зорової сенсорної системи до довготривалої роботи на близькій від ока відстані під впливом інформаційно-емоційного стресу, роль якого постійно посилюється у зв’язку із інтенсивною інформатизацією «цифрового» суспільства. Найбільший відсоток населення із короткозорою рефракцією виявлено в країнах Східної Азії (80-96 %), в США, Європі – до 50 %. В Україні показник поширеності короткозорості варіюється від 10 до 30 % населення, а результати дитячих медоглядів свідчать про його щорічне зростання. Як правило, набута короткозорість, сформувавшись у шкільному віці стабілізується до 20-30 років без складних патологічних ускладнень, проте її високі значення становлять ризик розвитку ускладнень, що можуть у подальшому призвести до втрати зорової функції. В той же час, набута короткозорість – це не лише вада зору, а й певний функціональний стан організму, розвиток якого пояснюється ретино-епіфізарно-гіпоталамічними і ретино-гіпофізарними взаємозв'язками нейроструктур ока з неокортексом та підпорядковується механізмам нейроімуноендокринної взаємодії в організмі. Метою даної роботи стало дослідження особливостей системного імунітету та функціонального стану вищих відділів центральної нервової системи в осіб із набутою короткозорістю слабкого, середнього та високого ступеня. Для реалізації поставленої мети були застосовані такі методи: викопіювання даних з форм первинної медичної документації; загальноприйняті імунологічні та клінічні методи дослідження системи крові; методи оцінки властивостей основних нервових процесів (латентних періодів простих і складних сенсомоторних реакцій, функціональної рухливості нервових процесів) та психофізіологічних функцій (уваги, короткочасної пам’яті); методи параметричної і непараметричної статистичної обробки одержаних результатів. Дослідження охоплювало 150 учасників-волонтерів віком від 18 до 35 років та здійснювалося на базі кафедри біології людини та тварин Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка впродовж 2016-2019 років. Контрольна група була сформована практично-здоровими людьми без хронічних чи гострих захворювань з нормальною гостротою зору. Дослідну групу складали 30 осіб із слабким ступенем (до -3 дптр), 30 осіб із середнім ступенем (від -3 до -6 дптр), 30 осіб із високим ступенем (від-6 дптр) набутої короткозорості. У роботі вперше виявлено загальний характер змін показників клітинних факторів неспецифічної резистентності, клітинної та гуморальної ланок системного імунітету при короткозорості набутої форми слабкого, середнього та високого ступеня: показано зниження вмісту головних імунокомпетентних клітин (лейкоцитів, лімфоцитів, нейтрофілів), натуральних кілерів (І-ІІ ступені імунних порушень (ІП)), Т-лімфоцитів (ІІ ступінь ІП); зростання числа моноцитів (ІІ-ІІІ ступені ІП), Т-супресорів/цитотоксичних (І-ІІ ступені ІП), В-лімфоцитів (ІІ ступень ІП) та концентрації імуноглобулінів класів М (ІІІ ступінь ІП) та А (ІІ ступінь ІП), у порівнянні із учасниками з нормальним зором контрольної групи. Вказані зміни мали найбільший прояв при високому ступені короткозорості, що свідчить про тенденцію до посилення дисрегуляційних імунних порушень в динаміці набутої короткозорості. Набуло подальшого розвитку уявлення про імунологічний статус короткозорих осіб, поглиблено та деталізовано опис дисфункцій системного імунітету за умов різних значень короткозорості. Показано, що в системі неспецифічного антиінфекційного захисту відбувається зростання кількості нейтрофілів (за рахунок підвищення числа сегментоядерних форм), моноцитів та відносного вмісту натуральних кілерів (при одночасному зниженні їх абсолютного числа) від низьких до високих значень короткозорості. Таким чином, при слабкому ступені короткозорості дані показники мали найменші значення, при високому ступені – найвищі. Із зростанням ступеня короткозорості відбувається підвищення показників фагоцитозу (ФЧ і ФІ), хоча вони і залишились на рівні нижчому, ніж в контрольній групі. Дослідження клітинної ланки системного імунітету встановило, що разом із зростанням ступеня короткозорості на тлі дефіциту загальних Т-лімфоцитів відбувається зниження вмісту Т-хелперів/індукторів і Т-супресорів/цитотоксичних; у порівнянні із контрольними даними вміст Т-хелперів/індукторів загалом був менший, а Т-cупресорів/цитотоксичних, навпаки, більший. Функціональне навантаження гуморальної ланки системного імунітету зростало в наслідок підвищення кількості В-лімфоцитів та їх імуноглобулін-продукуюча здатності від слабкого до високого ступеня, що супроводжувалося збільшенням випадків дисімуноглобулінемій, що є підставою вважати про формування глибоких імунних порушень. Проведене психофізіологічне дослідження дозволило нам вперше охарактеризувати специфічні риси у функціонуванні вищих відділів ЦНС за умов короктозорості різного ступеня. Показано збільшення часу латентного періоду простої сенсомоторної реакції в усіх групах осіб із набутою короткозорістю, зменшення часу латентного періоду реакції вибору двох із трьох подразників та підвищення рівня ФРНП при слабкому та середньому ступені короткозорості, у порівнянні із контрольною групою, що свідчить про погіршення показників із зростанням ступеня короткозорості. Серед спільних для усіх короткозорих осіб характеристик процесу уваги, що відрізняються від даних практично здорових людей, слід відзначити кращу якість роботи та концентрацію уваги, вищий рівень розумової продуктивності. В той же час, кількісні та швидкісні показники уваги при слабкому та високому ступені короткозорості були більшими, а при середньому ступені – меншими; здатність до переключення уваги – більш високою при слабкому та середньому ступені короткозорості. Проте слід відзначити зниження обсягів зорової інформації, якості роботи та швидкості обробки матеріалу при вищих ступенях короткозорості. Показники короткочасної пам’яті в умовах короткозорості змінювались стохастично: в усіх групах короткозорих осіб найвищі числові результати були отримані за видами «зорова» та «слухова» короткочасна пам’ять на слова, що свідчить про полегшення сприймання та запам’ятовування сигналів, адресованих до ІІ-ї сигнальної системи. Одночасно із цим, числовий матеріал відтворювався гірше учасниками зі слабкою та середньою короткозорістю, а при високій короткозорості, навпаки, нами виявлено тенденцію до покращення відтворення даного типу стимульного матеріалу. За рівнем смислової пам’яті дані короткозорих осіб дещо перевищували контрольні, проте вірогідні відмінності між ними були відсутні. Узагальнення та систематизація досліджуваних показників дозволили вперше ідентифікувати специфічні риси функціонального стану імунної та нервової систем на тлі короткозорості певного ступеня. Так, у осіб із набутою короткозорістю слабкого ступеня у периферійній крові на фоні загального зниження кількості ІКК спостерігається найнижчий вміст нейтрофілів (за рахунок зменшення кількості сегментоядерних нейтрофілів) і, відповідно, найнижчі показники фагоцитарної активності; найбільше зменшення Т-лімфоцитів при найбільшій кількості клітин Т- супресорів/цитотоксичних; зниження кількості В-лімфоцитів та найнижча концентрація IgG. Нейродинамічні характеристики були високими, а рівень ФРНП – середнім. В даній групі осіб виявлено найкращі кількісні, якісні та швидкісні показники уваги та середні рівні короткочасної пам’яті, зниження обсягу слухової пам’яті на слова (у порівнянні із середньою та високою короткозорістю). У осіб із набутою короткозорістю середнього ступеня показники неспецифічного та Т-клітинного імунітету були максимальними; в гуморальній ланці системного імунітету найбільш високою була концентрація IgА. В даній групі осіб було виявлено максимально високий рівень ФРНП при середніх рівнях сенсомоторних реакцій. Увага осіб із середньою короткозорістю характеризувалась найнижчими кількісними та швидкісними показниками на фоні середньої точності роботи. Найвищі обсяги короткочасної пам’яті встановлені при дослідженні зорової пам’яті на слова, найменші – зорової пам’яті на числа (у порівнянні із слабкою та високою короткозорістю). В групі осіб із набутою короткозорістю високого ступеня виявлено максимальні зміни вмісту провідних ІКК у бік зменшення, що поєднувалось із максимальним числом моноцитів; зменшення числа всіх субпопуляцій Т- лімфоцитів; максимально високий вміст В-лімфоцитів та концентрацій Ig досліджуваних класів. Нейродинамічними особливостями високих значень короткозорості слід вважати найдовший час простих та складних СМР, найнижчий рівень ФРНП. В даній дослідній групі виявлено найменшу точність, концентрацію та переключення уваги, а також найменший обсяг пам’яті на слова та найбільший – пам’яті на числа (у порівнянні із слабкою та середньою короткозорістю). У роботі вперше наведено аналіз кореляційних відносин імунних та психофізіологічних показників на тлі набутої короткозорості слабкого, середнього та високого ступеня. Показано наявність тісних взаємозв’язків між компонентами цих системам, що розширює уявлення про механізми нейроімунної регуляції функцій організму. Таким чином, результати дисертаційного дослідження вказують на спільні функціональні зміни системного імунітету та діяльності вищих відділів ЦНС, що формуються в умовах короткозорості набутої форми і, в той же час, вказують на специфічні відмінності даних систем за умов короткозорості різного (слабкого, середнього та високого) ступеня, що становить наукове значення і є базою для практичного використання.
Професійна підготовка фахівців з фізичної терапії в університетах Данії
(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Левитська Тетяна Вікторівна; Levytska Tetiana Viktorivna
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й практичне розв’язання проблеми професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в університетах Данії. Теоретичний аналіз проблеми професійної підготовки фахівців з фізичної терапії засвідчив, що така підготовка в Данії здійснюється у восьми університетах (міста Копенгаген, Нествел, Есб’єрг, Оденсе, Роскільд, Ольборг, Орхус та Холстебро), враховує діяльність міжнародних організацій, Усесвітньої конфедерації фізичних терапевтів (WCPT), програми й нормативи ВООЗ і при цьому унормована на національному рівні, передбачає урахування галузевого стандарту та обов’язкову клінічну практику в межах навчання. Серед основних проблем системи підготовки фахівців з фізичної терапії в Україні науковцями відзначені: гальмування розвитку автономії університетів через надмірну управлінську централізацію; необхідність уніфікації системи підготовки фахівців з фізичної терапії у закладах вищої освіти, акценти на теоретичному боці підготовки фахівців. Усталена в Україні модель професійної підготовки майбутніх бакалаврів з фізичної терапії, ерготерапії більшою мірою орієнтована на теоретичне навчання, недостатньо орієнтована на практичну підготовку майбутніх фахівців і при цьому лише починає орієнтуватися на інноваційні (активні методи: майстер- класи, тренінги, зустрічі зі стейкґолдерами, кейс-методи тощо) методи і форми (майстер-класи, тренінги, клінічна практика) навчання. Разом з тим підтверджено запит суспільства загалом і молоді, зокрема, на практико-орієнтовану підготовку фахівців фізичної терапії, за результатами якої випускники будуть здатні приступити до роботи в різних реабілітаційних установах, де передбачено відповідні послуги, та будуть кваліфікованими по відношенню до виконання посадових обов’язків фахівців фізичної терапії. Аналіз наукової літератури засвідчив відсутність компаративних досліджень цієї проблеми, а з урахуванням того, що Данія є одним із лідерів якості надання фізіотерапевтичних послуг населенню, питання можливості і доцільності використання данського досвіду підготовки фахівців з фізичної терапії потребують окремої уваги. Вивчено стан законодавчого і нормативно-правового забезпечення професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в Данії та Україні. За результатами системно-логічного аналізу встановлено, що унормування підготовки фахівців відбувається на основі: звітів про діяльність міжнародних організацій, що відображають потреби і запити як суспільства України та Данії, так і міжнародного співтовариства; нормативні документи міжнародного та національного рівнів, відповідно до яких здійснюється розвиток вищої освіти та професійної підготовки фахівців, зокрема, Міжнародний стандарт класифікації, Ключові компетентності для навчання упродовж життя: Європейська довідкова рамка, Рамка якості досліджень, Стандартизована класифікація професій; галузеві стандарти, освітні (освітньо-професійні) програми, документація про систему забезпечення якості освіти в університетах Данії та України. Професійна підготовка фахівців з фізичної терапії в Данії санкціонована відповідно до Закону про авторизацію медичних працівників і закладів охорони здоров’я та відповідно до Виконавчого наказу про освіту. Охарактеризовано особливості професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в університетах Данії. У роботі описано типову структурну модель професійної підготовки майбутніх фахівців з фізичної терапії, яка складається з цільового, теоретико-методологічного (системний, компетентнісний, аксіологічний, акмеологічний, міждисциплінарний та особистісний методологічні підходи та дидактичні принципи доступності, відкритості, гуманізації, демократизації, науковості, ступеневості, неперервності, гнучкості, мобільності, інтеграції з наукою і виробництвом, зв’язку теорії з практикою, індивідуалізації, активності), технологічного (схарактеризовано зміст і обсяги освітніх компонентів та часовий опис їх опанування; форми (навчальні заняття, самостійну роботу, практичну підготовку і контрольні заходи) та активні методи навчання (симуляція, рольова гра, дебати, методи проблемного навчання і кейс-метод)) і контрольно-регулювального (схарактеризовано загальні принципи оцінювання навчальних досягнень та описано систему контрольних заходів, акцент на написанні письмових робіт) блоків. Характерним для професійної підготовки фізичних терапевтів в університетах Данії є: стандартизація професійної підготовки; поетапність розробки і впровадження освітніх програм; додаткові вимоги вступу на спеціальність; доклінічний та клінічний етапи підготовки; професіоналізація змісту підготовки та рання спеціалізація; трансформація навчальної діяльності в професійну; диверсифікація моделей практичної підготовки, запровадження клінічних ротацій; використання інноваційних педагогічних та клінічних методів і технологій навчання (пацієнт-орієнтоване навчання, навчання на основі клінічного досвіду, технологія міжпрофесійної взаємодії в навчанні, симуляційне навчання, клінічне моделювання), акцентування ваги і важливості самостійної роботи в навчанні. Розкрито особливості професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в Україні. Встановлено, що модель професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в університетах України більшою мірою орієнтована на теоретичне навчання, недостатньо орієнтована на практичну підготовку майбутніх фахівців і при цьому використовує усталені методи, форми й засоби навчання. Здійснено порівняльно-педагогічний аналіз особливостей професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в університетах Данії та України. Встановлено, що: нормативно-правове забезпечення станом на початок 2021 р. характеризується високим ступенем подібності; університети Данії більш ефективно використовують міждисциплінарний потенціал фізичної терапії та на відміну від українських ЗВО пропонує освітні програми з додатковою подвійною або потрійною спеціальністю (ерготерапевти, дієтологи, вчителі, вихователі, медсестри тощо); здобувачі вищої освіти в Данії мають значно більшу свободу у формуванні власної освітньої траєкторії; наявна відмінність у змістовому наповненні освітніх програм, на відміну від України, в Данії значна увага серед обов’язкових компонентів надається фізіотерапії («Фізіотерапія, професія, наука та навчання», «Основні фізіотерапевтичні огляди та міркування», «Фізіотерапевтичне втручання, орієнтоване на аналіз руху та адаптацію фізичних навантажень», «Основний фізіотерапевтичний огляд, міркування та діагностика», «Фізіотерапевтичне обстеження та клінічні міркування, діагностика, лікування та реабілітація», «Фізіотерапія в зміцненні та профілактиці здоров’я», «Фізіотерапевтичні клінічні міркування та прийняття рішень у лікуванні, тренуванні та реабілітації»); відрізняються обсяги практичної підготовки - на відміну від України, де пропонується короткотривала навчальна (2 чи 3 курс, по 2 тижні) та виробнича практика (4 курс, до 5 тижнів), університети Данії пропонують довготривалу клінічну практику (кожного навчального року, загалом 28 тижнів); в університетах Данії використовують різноманітні моделі організації практики і різних закладах охорони здоров’я; форми організації освітнього процесу в університетах Данії та України є однаковими і охоплюють навчальні заняття (лекційні, семінарські, практичні, лабораторні, індивідуальні заняття, консультації), самостійну робота, практичну підготовку і контрольні заходи, проте їх реалізація є відмінною (в університетах України спостерігається «передача фактичних знань» замість застосування концептуального, інтерпретативного і методологічного підходів до подання інформації, що практикується в університетах Данії); різна реалізація студентоцентрованого навчання впливає на побудову індивідуальних освітніх траєкторій – в Україні для них більше обмежень; порівняльний аналіз контрольно-регулювального компоненту підготовки свідчить про використання однакових видів контролю (попередній, поточний та підсумковий), однак в університетах Данії одним з найбільш поширених методів підсумкового контролю, що становить 50% підсумкової оцінки, є письмова робота «Клінічне міркування у фізіотерапії». Обґрунтовано можливості творчого використання конструктивних ідей данського досвіду підготовки фахівців з фізичної терапії у системі університетської освіти України. Рекомендовано управлінцям у галузі освіти: уточнити зміст професійних стандартів і паспортів професій у галузі фізичної терапії; задекларувати необхідність складання міжнародного іспиту з англійської мови (рівень В1) вже на рівні ЗЗСО; розробляти рейтинги університетів за конкретними спеціальностями для кращого розуміння стейкґолдерами якості підготовки фахівців. Рекомендовано науковцям у галузі педагогічних наук: здійснювати компаративно-педагогічні дослідження досвіду професійної підготовки фахівців з фізичної терапії у країнах, які мають ефективні системи охорони здоров’я (країни ЄС, Китай тощо); для забезпечення конкурентоспроможності випускників на ринку праці зосередити увагу на адміністративно-організаційних і науково- методичних засадах розроблення й реалізації міждисциплінарних програм. Рекомендовано науковцям у галузі фізичної терапії: зосередити увагу на дослідженні питань організації професійної підготовки фахівців з фізичної терапії та методики викладання дисциплін фахового спрямування; поширювати власний позитивний досвід застосування інноваційних методів у міжнародних виданнях, що віднесені до світових наукометричних баз. Рекомендовано університетам України: забезпечити інституційне та заохочувати особисте членство науково-педагогічних працівників і здобувачів вищої освіти у міжнародних і національних організаціях фізіотерапевтичного спрямування; заохочувати публікації статей у авторитетних міжнародних виданнях; забезпечити включення українських фахових видань у галузі фізичної терапії та методики викладання дисциплін фахового спрямування до авторитетних міжнародних наукометричних баз даних із публікацією журналів у двомовному форматі (українська та англійська мови); посилити співпрацю закладів вищої освіти в межах України та за кордоном з метою розширення можливостей внутрішньої та зовнішньої академічної мобільності; ініціювати електронне подання, перевірку, оцінювання завдань та надання відгуку з метою підвищення прозорості процесу оцінювання; збільшити обсяги виробничої практики, а у викладанні навчальних дисциплін змістити акцент з модулів теоретичного характеру на модулі проблемно-орієнтованого і прикладного характеру; змінити модель організації практичної підготовки фахівців з фізичної терапії на ротаційну з метою забезпечення універсальності підготовки та вдалого вибору подальшої спеціалізації; збільшити обсяг самостійної роботи, стимулюючи активне самостійне навчання; збільшити відсоток завдань, що мають практико-орієнтований характер; методи підсумкового контролю розширити використанням есе; змінити методи навчання на активні (рольові ігри, симуляції, кейс-метод тощо).
Формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва
(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Лі Цін; Li Tsin
У дисертації представлено результати дослідження процесу формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва. У роботі запропоновано інтерпретацію змісту понять «реалізація»,«самореалізація», «самоактуалізація», «творчість» та «творча особистість». На основі теоретичного аналізу дефініцій понять поданих в роботі доведено, що визначення терміну «професійно-творча самореалізація майбутніх учителів образотворчого мистецтва» в педагогічній поняттєвій базі не представлено. З метою уникнення поодиноких дублювань щодо визначення ключового поняття дослідження в роботі запропоновано його авторське тлумачення. Професійно-творча самореалізація майбутніх учителів образотворчого мистецтва – це свідомий, цілеспрямований процес розкриття своєї творчої сутності в соціальній діяльності. Доведено, що майбутній фахівець образотворчого мистецтва реалізується в ситуації, що припускає критичне осмислення змін, які відбуваються в культурі і соціумі, освоєння і пошук нових технологій освіти і ставлення до своїх учнів, якісного перетворення свого внутрішнього світу, що приводить до принципово нового ладу і способу життєдіяльності. Цей спосіб визначено актом професійно- творчої самореалізації. Розроблено компонентну структуру професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва майбутніх учителів образотворчого мистецтва у єдності мотиваційно-орієнтувального, когнітивно-діяльнісного та суб’єктного компонентів. Доведено, що процес формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва забезпечують дидактичні принципи, які є вихідними положеннями в розробленій нами методичній системі: професійної спрямованості, науковості, оптимізації, емоційності педагогічного процесу. Принцип професійної спрямованості включає як професійну спрямованість особистості на трудову діяльність і на конкретну професію, так і професійну спрямованість загальної освіти і професійного навчання. Передбачає не тільки професійно значимий матеріал, що вводиться в зміст навчання, а й діяльність, спрямовану на освоєння таких розумових операцій, аналоги яких будуть виконуватися студентами в педагогічній діяльності. Професійна спрямованість художньої підготовки реалізується через систему змістовно-методичних ліній відповідних фахових дисциплін. Згідно з принципом науковості, зміст освіти вищої школи повинен відповідати науковим досягненням у певній галузі. Так, до уваги майбутніх педагогів-художників має надходити лише науково обґрунтована та достовірна інформація, що включає факти, закономірності, процеси та явища, особливості становлення та розвитку наукових відкриттів. Важливою передумовою даного принципу є розвиток пізнавальних інтересів у здобувачів вищої художньо-педагогічної освіти, їх орієнтація у сучасних дослідницьких методах, систематичне залучення до наукових пошуків та стимулювання готовності до здійснення цих видів діяльності. Принцип оптимізації передбачає якісну реалізацію технології формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва, яка призводить до досягнення поставленої мети. Основні педагогічні дії з оптимізації процесу формування досліджуваної готовності у майбутніх педагогів-художників полягають у наступному: конкретизація завдань; генералізація (виділення головного); міжпредметна координація; вибір варіантів на основі їх порівняльної оцінки; диференціація та індивідуалізація навчально-виховного процесу; гуманізація; створення відповідних педагогічних умов; поєднання управління і самоуправління; моніторинг; оперативне регулювання і коригування процесу; оцінка його результатів за встановленими критеріями. Принцип емоційності педагогічного процесу сприятиме активізації діяльності як студентів, так і викладача, зняттю психологічних бар’єрів, стимулюванню пізнавальних процесів тощо, що значно підвищуватиме ефективність процесу формування досліджуваного утворення, сприятиме виробленню у майбутніх учителів образотворчого мистецтва ефективних моделей спілкування з учнями. Проведене дослідження стало основою для визначення педагогічних умов формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва. Перша педагогічна умова – актуалізація ціннісного ставлення майбутніх учителів образотворчого мистецтва до художньо-педагогічної діяльності передбачала, що завдяки ціннісному ставленню до неї дане утворення набуває позитивного значення для майбутніх учителів образотворчого мистецтва, викликає інтерес та потребу в її оволодінні, а отже, сприяє формуванню готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва в даній галузі. Визначаючи другу педагогічну умову – організація самовдосконалення майбутніх педагогів-художників у контексті здійснення майбутньої професійної діяльності – бралось до уваги, що процес формування готовності до професійно-творчої самореалізації у майбутніх учителів образотворчого мистецтва залежить не лише від зовнішнього впливу, а й від їхньої самостійної роботи над собою, яка виражається у цілеспрямованих зусиллях, направлених на самозміну, від самосвідомості, критичного ставлення до власного професійного становлення, вольових якостей, вироблення стійких настанов на постійне професійне самовдосконалення. Третя педагогічна умова – створення рефлексивно-освітнього середовища в навчально-виховному процесі ЗВО передбачала, що значну роль у формуванні досліджуваної готовності майбутніх педагогів-художників займає самооцінка та самоставлення до себе як майбутнього професіонала. Ми вважали, що для ефективної роботи у напрямку формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва є важливими результати поглиблення рефлексивних процесів: здатність студента «конструювати» себе, як майбутнього професіонала, переосмислювати власні відношення, оцінки, здатність до самокорекції відповідно до поставлених вимог. Під час реалізації визначених педагогічних умов було використано форми, методи, технології та засоби, які покликані сприяти інтенсифікації процесу формування досліджуваної готовності. Серед них: форми навчально- професійної діяльності: спецкурс «Творча самореалізація майбутнього вчителя образотворчого мистецтва»; лекційні заняття (лекція-огляд, лекція- бесіда або діалог з аудиторією, лекція-дискусія, лекція із застосуванням техніки зворотного зв’язку, лекція з застосуванням елементів «мозкового штурму», лекція з розбором мікроситуацій, лекція-диспут, лекція- консультація та ін.), семінари, практичні заняття, консультації; форми квазіпрофесійної діяльності (ділова гра, ігрове проектування, інсценування, мозковий штурм, тренінг, захист інноваційних міні-проектів та ін.); художня діяльність, оцінка явищ художнього життя, педагогічна практика в умовах навчальних занять (в якості опонента викладача-лектора на проблемній лекції або співведучого на семінарі), аналіз передового педагогічного досвіду, аналіз і обговорення конкретних педагогічних ситуацій, рішення ситуаційних (педагогічних) завдань, проектування професійних педагогічних завдань, розбір папки з навчальної або робочої документації, складання програми самовдосконалення і усний самозвіт, морфологічний аналіз. Методи: психологічної саморегуляції, проблемні, рефлексивно-творчі, рефлексивно-діалогові, діалогово-спонукальні. Технології: системно-діяльнісного підходу, проблемно-діалогового навчання і розвиваючого навчання, активних методів навчання, медіа технології, самооцінки та взаємооцінки. Засоби: навчальні посібники, навчальні програми, технічне устаткування (комп’ютери, презентаційне устаткування), тематичний план роботи спецкурсу «Творча самореалізація майбутнього вчителя образотворчого мистецтва», програма самовдосконалення в контексті здійснення майбутньої професійної діяльності. Розроблено схематичну модель означеного процесу, що включає: постановку мети дослідження та його завдання – цільовий блок; компоненти готовності до професійно-творчої самореалізації (мотиваційно- орієнтувальний, когнітивно-діяльнісний, суб’єктний) – змістовий блок; дидактичні принципи (професійної спрямованості, науковості, оптимізації, емоційності педагогічного процесу); педагогічні умови, на яких базується експериментальна методика формування готовності до професійно-творчої самореалізації (актуалізація ціннісного ставлення майбутніх учителів образотворчого мистецтва до художньо-творчої діяльності; організація самовдосконалення майбутніх педагогів-художників у контексті здійснення майбутньої професійної діяльності; створення рефлексивно-освітнього середовища в навчально-виховному процесі ЗВО); методи, форми, технології та засоби, націлені на підвищення рівня готовності до професійно-творчої самореалізації студентів – технологічний блок; очікуваний результат дослідження. Експериментальне дослідження формування готовності до професійно- творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва здійснювалося в умовах констатувального та формувального експериментів. Для здійснення констатувального експерименту методом теоретичного моделювання розроблено критеріальний апарат, що складався з таких критеріїв та показників: спонукально-ціннісний з показниками (мотивація на професійну діяльність; прагнення до творчих досягнень; наявність педагога-ідеалу); змістово-процесуальний, який розкривається за показниками (сформованість професійних знань, умінь та навичок; володіння основами методичних систем художнього навчання; здатність до ефективного педагогічного спілкування); особистісний, який забезпечують показники (самооцінка; відсутність емоційної напруги в професійній діяльності; здатність до самовдосконалення та самореалізації в художньо-педагогічній діяльності). На підставі зазначених критеріїв визначено рівні сформованості готовності до професійно-творчої самореалізації у майбутніх педагогів- художників: високий, достатній, середній та низький. Формувальний експеримент, кількісна та якісна обробка його результатів дозволили підтвердити ефективність запропонованої експериментальної методики формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва. Таким чином, вперше у вітчизняній педагогічній науці здійснено цілісне дослідження формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва, а саме: виявлено стан розробленості досліджуваної проблеми; розроблено структурні компоненти досліджуваної готовності у студентів у єдності мотиваційно-орієнтувального, когнітивно-діяльнісного, суб’єктного компонентів; обґрунтовано методику формування досліджуваного цілісного утворення у складі принципів, педагогічних умов, форм, засобів, технологій і методів. Експериментально перевірено ефективність методики формування означеного процесу.
Організаційно-педагогічні умови виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років
(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Лісовець Оксана Вікторівна; Lisovets Oksana Viktorivna
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та наукове розв’язання проблеми виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років, що полягає в обґрунтуванні, розробці та експериментальній перевірці організаційно-педагогічних умов та методів виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років. Актуальність теми дослідження зумовлена важливістю виховання самостійності підростаючого покоління вже з першої, дошкільної ланки освіти. Основною вимогою суспільства до дошкільної освіти нині є виховання особистості, яка самостійно і творчо вирішує різні завдання, критично мислить, вдосконалює свої вміння та навички, здатна творчо застосовувати їх в діяльності. Починаючи з перших років життя дитини мають створюватись умови для становлення активної, ініціативної особистості, здатної здійснювати власні вибори, покладати на себе відповідальність, приймати значущі рішення, визначати шлях свого розвитку. Одним із ключових етапів становлення самостійності особистості виступає період розвитку дитини 5-7 років, що актуалізує наукові пошуки у вивченні проблеми виховання самостійності у дітей саме цього віку. При цьому слід активізувати увагу на статевій належності, яка є суттєвим чинником розвитку самостійності дітей 5-7 років. За результатами аналізу стану наукової розробленості проблеми виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років установлено її актуальність, інтенсивність сучасного наукового дослідження, затребуваність у педагогічній теорії та практиці. У дисертації проаналізовано різні наукові підходи до трактування самостійності дитини: діяльнісний, особистісний, міжособистісний, інтегративний. Визначено, що самостійність як інтегративна якість має складну структуру, і в узагальненому вигляді представляє систему, яка містить такі складові: інтелектуально-пізнавальну, емоційно-ціннісну та дієво-практичну. Простежено динаміку змін у розвитку самостійності впродовж дошкільного дитинства та встановлено, що самостійність дитини старшого дошкільного віку проявляється в пізнавальній (здатність самостійно сформулювати пізнавальну задачу, обрати засоби її вирішення з використанням ефективних і надійних прийомів, скласти план, зрозуміти необхідність перевірки результатів), емоційно- ціннісній (здатність усвідомлювати значення самостійності у житті та здійснювати адекватну самооцінку рівня власної самостійності, контролювати власну поведінку та відповідати за власні вчинки) та діяльнісній (здатність обирати і планувати діяльність; незалежністю дій і вчинків, прагненням реалізувати свої плани без сторонньої допомоги, проявляти ініціативу і творчий підхід) сферах і має статеві особливості її вияву. Встановлено, що поняття «самостійність дитини віком 5-7 років» слід розглядати комплексно, оскільки вона має багатоплановий, динамічний характер, і трактувати як якість особистості і прояв активності, що характеризується усвідомленим і відповідальним ставленням до вчинків і дій, виявляється в ініціативності та критичності в поведінці, прагненні діяти без сторонньої допомоги, зверненні за нею лише в разі потреби. Відповідно до змістової структури самостійності визначено критерії її вихованості у старших дошкільників (незалежність від зовнішньої допомоги, творча ініціатива, баланс критичності й самокритичності) та їх показники. Це дозволило розробити програму і методику вивчення особливостей прояву самостійності дошкільниками різної статі. За результатами констатувального експерименту визначено рівні сформованості компонентів самостійності старших дошкільників (високий, оптимальний, середній, низький) та основні типи самостійності, які притаманні представникам різної статі (незалежно- створювальний, перетворювально-продуктивний, перетворювально- репродуктивний, залежно-репродуктивний). Зафіксовано необхідність оптимізації виховного процесу щодо підвищення рівня сформованості компонентів самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років на формувальному етапі експериментальної роботи з урахуванням їх статево- вікових особливостей. Розроблено і теоретично обґрунтовано організаційно-педагогічні умови виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років. До них віднесено: збагачення знань дітей про самостійність, розуміння її значущості та ролі у житті людини, усвідомлення власної самостійності та уявлення про шляхи її розвитку; систематичне вправляння дошкільників у самостійному плануванні, виконанні, саморегуляції та оцінюванні своїх дій, досягнень та прорахунків, в обґрунтуванні суджень та розвитку критичності; упровадження диференційованого підходу до виховання самостійності дітей різної статі віком 5-7 років; удосконалення теоретико-методичної підготовки вихователів закладів дошкільної освіти та просвіта батьків з виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років. Експериментальна перевірка організаційно-педагогічних умов та спеціально дібраних методів здійснювалась шляхом реалізації комплексної програми виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років, яка спрямовувалася на розвивально-виховну роботу з дітьми, консультативно- методичну роботу з педагогами та інформаційно-просвітницьку роботу з батьками. Експериментальна робота здійснювалася за такими етапами: підготовчим, на якому здійснювалася організаційно-методична підготовка вихователів до експериментальної роботи з дітьми; пізнавально- мотиваційним, на якому поглиблювалися знання та уявлення дітей і їх батьків про самостійність, її значення, формувалася вмотивованість на виховання самостійності; розвивально-практичним, який спрямовувався на розвиток поведінкового компоненту самостійності старших дошкільників; індивідуально-корегувальним, який передбачав виявлення та виправлення труднощів та перешкод в експериментальній роботі, індивідуальну роботу з окремими дітьми та корегування виховного впливу дорослих. Поетапне застосування сукупності спеціально дібраних і розроблених форм, методів і засобів сприяло досягненню результату експериментальної роботи – підвищення рівня сформованості компонентів самостійності дітей різної статі віком 5-7 років. Це засвідчено кількісним і якісним аналізом результатів упровадження програми, здійсненим на контрольному етапі експериментальної роботи. Наукова новизна дослідження полягає в тому що, вперше: теоретично обґрунтовано, розроблено й експериментально перевірено організаційно- педагогічні умови та методи оптимізації процесу виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років; встановлено особливості самостійної поведінки дітей різної статі віком 5-7 років у предметно-практичній, ігровій та комунікативній діяльності; створено комплексну програму виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років у різних видах і умовах організації діяльності у ЗДО і в сім’ї; уточнено сутність поняття «самостійність дитини 5-7 років», котре визначається як якість особистості і прояв активності, що характеризується усвідомленим і відповідальним ставленням до вчинків і дій, виявляється в наполегливості, ініціативності та критичності, прагненні діяти без сторонньої допомоги, зверненні за нею лише в разі об’єктивної необхідності; визначено структуру (когнітивний, емоційно-ціннісний, поведінковий компоненти), критерії (незалежність від зовнішньої допомоги, творча ініціатива, баланс критичності й самокритичності) з відповідними показниками, рівні сформованості компонентів самостійності дітей віком 5-7 років (високий, оптимальний, середній, низький) та основні типи самостійності, які притаманні представникам різної статі (незалежно-створювальний, перетворювально-продуктивний, перетворювально-репродуктивний, залежно-репродуктивний); подальшого розвитку набули наукові уявлення про процес виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років; підходи до вибору форм, методів та прийомів виховання самостійності вказаної категорії досліджуваних в умовах сім’ї та закладу дошкільної освіти. Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в: розробці й апробації комплексної програми виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років; розробці методичних рекомендацій педагогам з виховання самостійності дітей старшого дошкільного віку; упровадженні результатів дослідження у процес підготовки майбутніх вихователів ЗДО в умовах університетської освіти (відображення у навчально-методичних комплексах навчальних дисциплін, у програмах практик, підготовка навчально-методичних видань тощо).
Професійна підготовка майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання цифрових технологій в умовах інклюзивного освітнього простору
(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Охріменко Олена Вікторівна; Okhrimenko Olena Viktorivna
Дисертаційне дослідження присвячене проблемі професійної підготовки майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання цифрових технологій (ЦТ) в умовах інклюзивного освітнього простору (ІОП). Обґрунтовано актуальність проблеми через потребу вирішення низки суперечностей. Сформульовано науковий апарат дослідження та його тезаурус. Зокрема, надано тлумачення таким поняттям: - готовність майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП розтлумачено як складне особистісне утворення, яке інтегрує ціннісні установки та здатність до розвитку у царині ЦТ для інклюзії та прогнозування ефективності їх використання з метою успішного виконання професійних завдань, знання про ЦТ та уміння конструювання інклюзивного освітнього простору засобами ЦТ, уміння комунікувати засобами ЦТ з суб’єктами ІОП, прагнення до самовдосконалення щодо використання ЦТ у майбутній професійній діяльності в умовах ІОП; - формування готовності майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП представлено комплексним процесом педагогічного впливу на особистість майбутнього фахівця, який ґрунтується на усвідомленні важливості розвитку здатності до використання ЦТ для інклюзії та передбачає результатом позитивну динаміку сформованості усіх компонентів готовності до використання ЦТ в умовах ІОП. Досліджено особливості впровадження ІТ в соціалізацію дітей з особливими освітніми потребами, методичний супровід їхнього навчання різних предметів у закладах освіти різних типів, використання мобільних і дистанційних технологій у навчанні таких дітей тощо. Засвідчено системність напрацювань щодо особливостей роботи з дітьми, що потребують особливого підходу в навчанні для подальшої їхньої соціалізації в суспільстві, попри можливо фрагментарність розвідок щодо професійної підготовки бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП. Продемонстровано, що розвиток цифрових технологій уможливлює їх використання в галузі інклюзивної освіти. Зокрема, за аналізом результатів наукових досліджень українських та закордонних вчених підтверджено доцільність використання апаратних засобів (брайлівські дисплей, е- книга, принтер, клавіатура; альтернативна клавіатура, миша для стопи, трекбол, сенсорний екран, інструктивна дисплейна система голови, стилус для керування ротом; ПК, планшет, смартфон, е-рідер; вібраційна система нагадування, цифрова ручка з можливістю аудіо запису) та програмних засобів (зчитувачі екрана монітора, екранні збільшувачі, аудіокниги, сурдокомунікатори, мовні синтезатори, перетворювачі звуку в текст, програмні засоби для перевірки правопису, засоби для рефразування, спеціалізоване програмне забезпечення предметного спрямування, електронні освітні ресурси тощо). Обґрунтовано доцільність їх опанування в межах професійної підготовки майбутніх бакалаврів спеціальної освіти у закладах вищої освіти. Доведено, що процес професійної підготовки майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП слід підпорядкувати відповідній моделі, яка ґрунтується на сукупності методологічних підходів (системний, аксіологічний, інтегративний, здоров’язбережувальний, BYOD-підхід, візуально-цифровий), загальнодидактичних (міцності знань, умінь і навичок, доступності, свідомості, активності і самостійності, систематичності і послідовності, науковості, наочності, зв’язку теорії і практики) та специфічних (професійної діяльності фахівця у інклюзивному освітньому просторі (поваги до різноманіття учнів; сприяння академічному, соціальному й емоційному навчанню всіх учнів; постійного особистісного професійного розвитку; педагогічного наставництва зі створення інклюзивного освітнього простору); професійної підготовки майбутніх бакалаврів спеціальної освіти (гуманізації, послідовності, контекстного навчання, демократичності, інтегративності видів знань, інтеграції та соціального партнерства); цифровізації інклюзивного освітнього простору (цифрової мобільності та адаптації, побудови індивідуальної освітньої траєкторії, ефективної взаємодії та електронної комунікації усіх учасників освітнього процесу, розвитку цифрової грамотності, цифрової індивідуалізації та диференціації)) принципах навчання; передбачає використання форм (лекції-візуалізації; тренінги; майстер-класи від стейкхолдерів; семінари; лабораторні роботи; виробнича практика; практика з виготовлення мультимедійних матеріалів), методів (створення ситуації зацікавленості, проблемне навчання, інтерактивне навчання, ігрові, проєктні), засобів (ЕОР; ІОС ЗВО; Інтернет-ресурси; комунікаційні програми; освітні платформи; відкриті освітні ресурси; ілюстративні; мобільні; спеціалізоване ПЗ; технології цифрового здоров’я; професійно-орієнтовані завдання) навчання; використовує діагностичний апарат, що складається з комплексу критеріїв та відповідних показників, які характеризують рівні готовності майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП. З урахуванням структури готовності майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП для характеристики її рівнів (низький, середній, високий) розроблено критерії і відповідні показники: критерії (конативний, знаннєвий, діяльнісний, копінг-стратегічний) та показники (здатність до розвитку у царині цифрових технологій для інклюзії, обізнаність у галузі цифрових технологій, уміння конструювання інклюзивного освітнього простору засобами ЦТ та уміння е-комунікації, самооцінка); дібрано комплекс відповідних методик. Експериментально перевірено й підтверджено ефективність моделі професійної підготовки майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП. Проведений статистичний аналіз результатів педагогічного експерименту підтвердив позитивну статистично значущу динаміку у рівнях готовності майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП.

Переглянути

Нові надходження