Автореферати дисертацій
Постійне посилання зібрання
Переглянути
Нові надходження
Документ Камерно-вокальна творчість Ж. Массне: жанрово-стильові домінанти(2021) Кудрявцев Валентин Юрійович; Kudriavtsev Valentyn YuriiovychДисертацію присвячено вивченню камерно-вокальної творчості Ж. Массне в аспекті її жанрово-стильової домінанти. Загальною тенденцією європейського, російського та вітчизняного музикознавства кінця ХХ – початку ХХІ століть є вивчення творчого спадку Ж. Массне як оперного композитора. Звичайно в дослідницьких працях камерна-вокальна творчість французького митця залишається мало опанованою як менш вартісна. Між тим, творчий спадок Ж. Массне досить об’ємний: до його складу входять різні музичні жанри, що формували розвиток жанрово-стильової системи музичного мистецтва другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Камерно- вокальна творчість французького композитора представлена вокальними циклами, жанрами пісні й романсу, в цілому – понад 200 зразків. Саме в них найбільш системно проявилися ті риси стилю Майстра, а саме камерність, вишуканість, вкрадливість, що так високо цінував у спадку свого сучасника і співвітчизника К. Дебюссі. Довести значущість камерно-вокальної творчості Ж. Массне для музичної культури сучасності, й зокрема, для таких її сфер, як музичне виконавство, музична освіта, музикознавство – актуальне завдання сучасної вітчизняної науки. У дисертаційній роботі здійснено історико-теоретичне обґрунтування та запропоновано шляхи розв’язання проблеми визначення сутності жанрово- стильових домінант камерно-вокальної творчості Ж. Массне. Серед взірців композитора, котрі набувають значення призми, крізь яку можливо спостерігати характерні жанрово-стильові ознаки не тільки камерно- вокальної творчості Ж. Массне у цілому, а й знаходити образно-змістовні зв’язки з оперною спадщиною Майстра. На основі залучення об’ємних критичних і дослідницьких матеріалів, історичний обсяг яких охоплює більше ста років, у дисертаційній роботі обумовлені причини недооцінки камерно-вокальної творчості Ж. Массне в науковій літературі та виконавській традиції. У результаті вивчення історії розвитку масснезнавства стало можливим виокремити два нерівних за масштабами періодів: прижиттєвий (1907 – 1912) та післяжиттєвий – з 1912 року по теперішній час. Аналіз змін в оцінках особистості і творчості композитора у другому періоді масснезнавства дозволив вирізнити наступні етапи: 1950-і роки; 1960-ті роки; 1970-1980-ті роки; 1990-ті роки; два перших десятиліття ХХІ століття. Переломне значення у процесі розвитку масснезнавства надане 1950-м роком, коли були сформовані передумови об’єктивного оцінювання особистості і творчості композитора. М. Купер, Е. Ч. Саквіль, Д. К. Шоу- Тейлор виступили провозвісниками «нової ери» оперної спадщини Ж. Массне. Значення 1960-х років у історії масснезнавства полягає в узагальненому осягненні творчого спадку композитора (праця Ю. Кремльова). Але і перша, і друга хвилі ренесансу особистості і творчості Ж. Массне обминули камерно-вокальний спадок композитора. Опероцентристська спрямованість домінує і на початку ХХІ століття, зокрема у вітчизняному масснезнавстві, що обумовлено вагомою роллю даного жанру у творчому доробку французького митця. Порушення опероцентристського підходу до вивчення творчої спадщини Ж. Массне на початку ХХІ століття обумовило поширення дослідницької уваги на камерно-вокальний спадок композитора – енциклопедію французької романсової лірики. На межі ХХ – ХХІ століть камерно-вокальна творчість Ж. Массне набула значення самостійного предмету дослідження як гідного системного вивчення у музикознавстві. Ознакою розквіту масснезнавства рубежу ХХ – XXI століть є актуалізація камерно-вокальної спадщини Ж. Массне як проблеми монографічної науки в структурі музикознавства (роботи М. Шампаня, 1995; Шае Енхе, 2000; Хюн Мін Лі, 2005; Дж. Холмквеста, 2009). Як Ф. Носке, так і М. Шампань декларують Ж. Массне як фундатора жанру французького камерно- вокального циклу. Зіставляючи хронологію творчих етапів французького композитора, поданих в монографії Ю. Кремльова, з періодами розвитку оперного доробку митця, що міститься у дисертації Л. Мудрецької, автором дисертації запропонована періодизація камерно-вокальних циклів у творчості Ж. Массне, що умовно поділяється на три періоди: 1. Ранній охоплює 1866– 1876 роки, від дати створення «Квітневої поеми» до появи «Жовтневої поеми» (1876); 2. Центральний (1879 – 1895), що відповідає датуванню другого оперного періоду; 3. Пізній (1901) – створення останнього вокального циклу «Декілька пісень в лілових тонах». Історичні паралелі між періодизацію оперного і камерно-вокального спадку композитора засвідчують як глибинність зв’язків між двома жанровими гілками його творчості, так і правомірність розподілу творчого спадку композитора, узятого у всій його цілісності. Аналіз динаміки розгорнення камерно- вокальних циклів у доробку Ж. Массне дозволив констатувати наскрізну функцію цього жанру, що охопив усі періоди творчої еволюції композитора. У результаті аналізу встановлено жанрові ознаки поеми у камерно- вокальних циклах композитора та виявлені притаманні їм принципи циклоутворення. Авторське жанрове ім’я «поема» тлумачено: 1. як жанрову характеристику кожного з номерів; 2. як жанрову властивість кожного з «малих» (внутрішніх) циклів; 3. як жанрове утворення камерно-вокальної цілісності. Наскрізність ознак жанру поеми у камерно-вокальних циклах композитора, як і принципів циклоутворення, засвідчують єдність творчого методу Ж. Массне. Тлумачення камерно-вокальних поем Ж. Массне як макроциклу, що пронизаний наскрізними образно-художніми та інтонаційно- драматургічними зв’язками, дозволило визначити їх як «Пори року». Аркові зв’язки між камерно-вокальними циклами композитора створюють певний «ланцюг»: «Квітнева поема», «Жовтнева поема», «Зимова поема» і «Поема одного вечора», у складі якої міститься номер, визначений нами як «Липневий». Якщо тема «Пори року» об’єднує до макроциклу чотири камерно- вокальні цикли композитора, то розвиток теми спогадів про кохання пов’язує усі вісім вокальних поем Ж. Массне в єдиний метацикл, де роль драматургічного центру слід надати «Поемі спогаду» та «Поемі кохання», фіналу – «Поемі одного вечора», коди – останньому циклу «Декілька пісень у лілових тонах». Зміст останнього циклу відсилає до першого періоду камерно-вокальної спадщини композитора, а в його межах – до другого взірця жанру – «Поеми спогаду»: спогадом про перше кохання навіяний «сюжет» останнього твору цієї жанрової гілки. Повернення в спогадах людини «шляхетного віку» (за Н. Савицькою) до часів молодості, до початку любовного почуття обумовлює утворення життєвого та творчого кола у спадщині Ж. Массне: герой, який увійшов до останнього періоду життєтворчості, повертається до початку історії кохання. Попри те, що в «Лілових піснях» підведення підсумків розвитку жанру камерно-вокального циклу у творчості композитора обумовлено утворенням нескінчених арок до минулого, до його попередніх Poèmes, останній вокальний цикл Ж. Массне виконує творче завдання розмикання художнього змісту прикінцевого взірця жанру в безкінечність.Документ Шляхи професійної майстерності композиторського втілення образу Венеції у вокальній музиці XIX століття(2021) Лянь Юаньмей; Lian YuanmeiДослідження спрямоване на виявлення шляхів професійного композиторського втілення образу Венеції у камерно-вокальній музиці XIX століття європейської традиції. Ставлення до Венеції як одного з найбільш поетично-живописних міст світу міцно затвердилося в художній творчій практиці. У численних літературних творах місто постає багатогранним і суперечливим, будучи зображеним: то крізь призму злиття діловитості та романтики («Венеціанський купець» В. Шекспіра), то простором вічного карнавалу і центром освіти (п‘єси венеціанців К. Гоцці, К. Гольдоні), то місцем таємних змов, похмурих розправ (драма В. Гюго «Анджело Падуанський»), то мрією, земним раєм («Венеціанська ніч» І. Козлова, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна і т. п.). Але завжди Венеція – особливе місце, в якому вічність, старина тісно переплетені з юністю (Дж. Байрон, Й. В. Ґете, А. Шеньє, А. Мюссе, О. Апухтін, А. Майков, Ф. Тютчев, Й. Бродський та ін.). Ключовим залишається і мотив магічної краси міста. Він хоча і змінювався під впливом естетик (наприклад, декадансу, з його особливим ставленням до смерті – Г. Д‘Аннунціо «Полум‘я», Т. Манн «Смерть у Венеції»), але не втратив своєї актуальності і в XXI столітті. Важливим доповненням до розвитку літературно-поетичної венеціани стала і художня публіцистика – есе, нариси, подорожні нотатки видатних представників романтизму. Така різноманітність матеріалу, різного за жанровим, стильовим рішенням, але об‘єднаного переживанням містичної чарівності міста, сприяла формуванню в мистецтві образу, топосу Венеції, її «міського міфу». Численна ж кількість інтерпретацій обраної теми у художніх творах складає «венеціанський текст» мистецтва. Цікаво, що в музикознавстві дана тема не отримала закінченого вираження у вигляді самостійного дослідження, незважаючи на велику кількість творів у європейському музичному мистецтві, що оспівують Венецію, і потребують свого включення да наукової та виконавської практики. Слід зауважити, що їх вивчення активізує міждисциплінарні зв‘язки, вимагаючи залучення інформації, термінології та методів аналізу не тільки музикознавства, але й інших галузей мистецтв, до речі літературознавства, живопису, естетики, семіотики, культурології. Незважаючи на видимість хронологічної доступності музичного матеріалу (до аналізу були залучені твори романтичної епохи), слід зазначити певні складнощі, що виникають у дослідників із поверненням цього матеріалу із забуття. Так само, непростим виявляється і процес ідентифікації особистостей деяких композиторів, встановлення їх біографічних даних. Зазначені положення визначають актуальність запропонованої теми, дозволяють узагальнити досягнення наукової думки та залучити досі невивчений музичний матеріал. Наукові завдання зумовили структуру роботи. Розділ 1 «Образ Венеції в традиції художньої культури» містить 3 підрозділи. У 1.1 поняття місто розглянуто як універсальну категорію мистецької та наукової практик, об‘єднаних у ХХ столітті під егідою «урбанізму». Трактування міста як середовища зі своєю специфікою, відмінною від «сільської», такою що пов‘язана з особливостями світогляду, архетипів поведінки, культурних традицій та форм висловлювання, актуалізує риси, які можна визначити типовими для втілення образу міста в творчій практиці. Найголовнішою серед них є антропоцентризм (за Ю. Лобановою). У широкому сенсі він передбачає не тільки участь людини у будівництві міста, а саме реалізацію людської енергії у створенні унікального духовного середовища, яке визначається надалі виникненням таких пов‘язаних з цим понять, як душа міста, образ міста. Позиція творчої людини як глядача, що сприймає місто у цілісності візуальних та емоційних характеристик, переломлюючи свої враження крізь особистий психологічний досвід та існуючу мистецьку традицію, призводить до формування міського топосу у творах. За думкою розробників семіотики міста М. Анциферова, М. Кагана, Ю. Лотмана, В. Топорова, міський топос нерозривно пов‘язаний із текстом у семіотичному значенні як структурованої знакової системи. По аналогії з літературою, можна трактувати всі музичні твори за темою Венеції венеціанським текстом у музиці. У підрозділі 1.2. «Формування художнього образу Венеції в літературі та мистецтві» розглянуто передумови виникнення характеристики Венеції у зв‘язку із індивідуальністю долі міста, міфологізацією його історії та культурних традицій. Ключовими виступають ідеї містичності, таємниці, ірреальності Венеції, Божественного походження, що пов‘язане з самим фактом її існування протиріч природних законів. Невід‘ємними складовими її міського топосу виступають море, каміння, гондоли, канали, собор Св. Марка, нічна тиша, меланхолія, смерть, карнавал, маска, дзеркало. В літературі та мистецтві образ Венеції також реалізується через мотиви мрії, творчості, фантазії, таємниці. Велике значення грають також дихотомії «юність – зрілість», «життя – смерть», «радість, свобода – страх, приреченість». У камерно-вокальній музиці реалізація понятійного поля образу Венеції реалізується одразу за двома напрямками: у поетичному тексті (через фіксацію топонімічних, топографічних, особистісних, біографічних знаків) та в музичному (методом узагальнення через жанр баркароли, елегії, та засобів індивідуального музичного стилю). Розділ 2 «Venetianische Gondellied в традиції німецької камерно- вокальної музики» присвячено розкриттю питання про генезис художнього образу Венеції в літературі та мистецтві Німеччини. Відзначено виключну роль Й. В. Ґете, який в «Італійських мандрівках» (1813–1817) та «Епіграмах» (1790) створив той архетиповий образ Італії, що затвердився у традиції німецької культури. Встановлено, що меланхолічний настрій музики багатьох Venetianisches Gondellied, написаних німецькими композиторами, був наслідком процесу міфологізації образу Венеції, залученими до котрого виявились всі творчі люди (поети, письменники, композитори, живописці), що сприймали це місто крізь призму художніх асоціацій, та шукали у його канонічних символах (канали, гондола, море, дзеркало, маска) нові смислові виміри, засоби виразу саморефлексії. Два вірші англійського поета Т. Мура з багатотомної авторської антології National Airs, присвячені Венеції, зазнавши музичної інтерпретації у більш, ніж 70 творах, сприяли формуванню в камерно-вокальній музиці Німеччини цілої художньої традиції, «венеціанського тексту». Жанрово-стилістичний аналіз вокальних мініатюр Р. Шумана, Ф. Мендельсона, О. Фески, А. Єнсена, Я. Галла, Ф. Хензель, Г. Ессера, І. Брюлля, Е. Мейєр-Хельмунда дозволяє дійти висновку про типову схожість цих вокальних мініатюр, що зумовлено жанром баркароли. Відмінності породжуються індивідуальним стилем кожного з композиторів. Найбільш повно їх демонструє музична форма Gondolieri, яка обирається кожним автором відповідно до його відчуття структури поетичного першоджерела. У Розділі 3 «―Венеціанський текст‖ у французькій камерно-вокальній музиці XIX сторіччя» розглянуто низку камерно-вокальних творів французьких композиторів Ш. Гуно, Б. Годара, Ж. Віллана, О. Геру, А. д‘Анверса, Ж. Массне, Е. Лало, Ш. Лефевра, В. Массе, П. Пюже, Ш. Деверіа. Вірші А. Мюссе надають цікавий матеріал для дослідження в контексті «венеціанського тексту» європейської літератури. У першому з них – «Dans Venise la Rouge…» – художній простір Венеції конструюється за допомогою цілого ряду константних образів, таких як: морська лагуна, гондола, бронзовий лев, старий дож, маска, карнавал, діви, дзеркало, нічне побачення. Ясно прочитувальні знаки міста виступають метафорами певних емоційних станів, нерідко – бінарних, що стійко асоціюються у більшості художніх джерел саме з Венецією, як то: тривожність, самотність, дряхлість, смерть і чуттєвість, еротизм, юність, карнавал життя. У другому вірші А. Мюссе – «À Saint-Blaise…», що також має автобіографічний підтекст – пряма вказівка на зв‘язок із топосом Венеції відсутня. Немає тут звичної атрибутики міста, відомої за «Dans Venise la Rouge ...», яка втілилася в більшості розглянутих романсів через стійкий комплекс виражальних засобів, наприклад, жанрову основу баркароли. Ознаками венеціанських мотивів стають: топонім La Zuecca – назва одного з островів венеціанської лагуни, де жили закохані А. Мюссе та Ж. Санд, а також втілений у вірші принцип двосвітності – самотнього сьогодення, сповненого меланхолії та спогадів, і радісного минулого. Зазначимо, що венеціанську природу поетичного тексту оголює саме Ж. Массне, називаючи свою mélodie «Souvenir de Venise». Всі розглянуті вокальні мініатюри французьких авторів являють собою зразок індивідуального підходу у вирішенні творчого завдання. Але як і у випадку з німецькими композиторами, чітко виділяється лідер, який в силу свого мелодійного дару, проникнення в суть поетичного образу встановлює певний еталон втілення «венеціанського тексту» в музиці. Таким виступає Ш. Гуно, і не тільки в силу визнання його авторитету в історії музики, а з точки зору багатства задіяних музично-виразних засобів, у порівнянні зі скромністю рішень інших авторів. Також слід зазначити відмінність у підходах німецьких і французьких композиторів в практиці створення пісень на один і той же текст. По-перше, як показав аналіз романсів про Венецію на слова Томаса Мура, звернення німецьких авторів до одного і того ж тексту відбувалося частіше, що призвело до значної кількості творів. У французів таких зафіксованих випадків в рази менше. При цьому поетичний текст у німців, якщо і піддавався редакції, то в значно меншій мірі, ніж це можна спостерігати у французьких авторів, де виникали навіть випадки кардинального «створення заново». По-друге, в умовах великої кількості зразків закономірними стають їх ладотональні, інтонаційні перетини, аж до точної подібності. Як продемонстрували розглянуті нами твори Ш. Гуно, Б. Годара, Ж. Віллана, О. Геру, А. д‘Анверса, Ж. Массне, Е. Лало, Ш. Лефевра, В. Массе, П. Пюже, Ш. Деверіа, французькі зразки на один текст, хоча і підкоряються загальноєвропейським жанровим шаблонам (баркароли з відповідними їй характеристиками), але відображають більш індивідуальний підхід авторів до розкриття теми у плані вибору засобів музичної виразності. Венеціанський текст в музиці має перспективність свого подальшого дослідження, що передбачає залучення музичного матеріалу різного за хронологічною, національною та жанровою ознаками.Документ Виконавська специфіка наративних жанрів вокальної музики(2021) Лю Ся; Liu SiaАктуальність теми представленої кандидатської дисертації пов'язана з тим, що взаємодія в музиці суто музичних і позамузичних явищ продовжує залишатися у фокусі підвищеної уваги дослідників, які репрезентують як музикознавство, так і інші області гуманітарних знань. Все більш відчутна необхідність зв'язку музичної науки і практики звертає нашу увагу на певні синергетичнї ефекти в музиці, і один з основних тут – це взаємодія власне музики (суто музичних, звукових, звуко-процесуальних закономірностей) і вербального тексту (сфери позамузичних проявів – конкретних образів, персонажів, подій і так далі). Одним з понять, пов'язаних з вербальним текстом, який має свої специфічні якості, є «наратив», що розуміється як сукупність пов'язаних між собою подій або вражень (як реальних, так і уявних, у тому рахунку художніх), що складають художній текст оповідного характеру. Наративом вважається також процес презентації художнього тексту наративного характеру – як літературного, так і іншої мистецької природи. Вивчення наративного як особливої властивості (або комплексу властивостей) вокального музичного твору з наративним текстом, його потенціалу, виконавської специфіки та особливостей сприйняття слухачем, буде актуально як в теоретичному, так і в практичному напрямах. Огляд наукових джерел в рамках представленого дослідження насамперед стосується наукових праць з питань наратології як теорії оповіді (теорії наративу та напрямків її застосування, як теоретичних так і практичних; аналітичних моделей для дослідження механізмів дії та проявів наративності художнього твору тощо). Теорія наративу почала розвиватися у 60-ті роки ХХ століття, цей процес набуває обертів і на сьогоднішній день має серйозний потенціал не тільки стосовно мовознавства, але й психології, філософії, мистецтвознавства. Ми спираємося на ґрунтовне дослідження теорії наративу німецького філолога та теоретика літератури Вольфа Шміда, представника наратологічного підходу, «Наратологія». Ця комплексна наукова праця з її детальною системною характеристикою та окресленими шляхами подальших наукових розвідок має як теоретичне, так і практичне, зокрема, педагогічне значення. «Наратологія» В. Шміда є певним результатом розвитку теорії наративу, що представлений в першу чергу у наукових працях західно-європейських та американських лінгвістів, серед яких відомими та авторитетними є такі вчені, як Дж.-М. Адам, Р. Бароні, Р. Францозі, Д. Херман, В. Лабов, Дж. Фелан та П. Рабинович, С. Онега та Х. Ланда. Наукові розвідки інших вчених у цій галузі не мають такого всеохоплюючого системного характеру, як дослідження Шміда, вони найчастіше присвячені окремим аспектам наративу на прикладі конкретного художнього (а саме літературного) твору. В цьому контексті серед наукових результатів вчених – представників східноєвропейської науки, зокрема, української та російської, слід назвати статтю К. Куткової, що містить один зі стратегічних поглядів на наратив у дослідженнях ідентичності; наукові праці В. Тюпи, а саме статтю- нарис про сучасну наратологію; наукові статті В. Андрєєвої, О. Гуцуляка, В. Кривоноса, О. Леонтович, В. Сирова, дисертацію О. Леонтьєвої про точку зору в наративі на матеріалі порівняльного аналізу сучасних російських коротких оповідань і їх перекладів німецькою мовою. Треба згадати також дослідження у сфері теорії наративу М. Баль, Ж. Женетт, Ф. Е. Маус, Чжао Іхена, Ван Мінге. Окремо відзначимо наукову працю музиколога К. Негуса, у якій предметом дослідження є наративний час у популярних піснях сучасної естради, але подібне дослідження є скоріше винятком із загального тезаурусу наратологічних розвідок. Мета дослідження – обґрунтувати поєднання теорії наративу з практичними виконавсько-інтерпретативними завданнями втілення образів у вокальній музиці. Об'єктом дослідження є європейська академічна вокальна музика; предметом – наративні жанри вокальної музики та їхня виконавська специфіка. Матеріалом дослідження обрані виконавські інтерпретації відомих камерно-вокальних творів, зокрема балад Ф. Шуберта, Р. Шумана, Ф. Ліста, М. Глінки, А. Рубінштейна, та вокально-сценічних творів, а саме оперних творів Дж. Россіні, Ж. Бізе, Дж. Верді, А. Дворжака у театральному втіленні та жанрі кіноопери). Досвід отримання нової інформації шляхом засвоєння знань суміжних наук давно відомий своєю плідністю і перспективністю. Прикладом подібних знахідок в музикознавстві кінця ХХ – початку ХХІ століття став попит на тематику зі сфери соціології, психології, філософії, зокрема, в руслі впливу новітніх наукових підходів на самосвідомість потенційних носіїв сучасної когнації в художніх практиках. Своєрідний «перегляд» засад традиційного музикознавства, що спричинений необхідністю вирішення певного кола «одвічних» питань музичного мистецтва, дав плідні результати саме завдяки взаємодії різних сфер гуманітарних знань, залученням їхніх теорій та когнітивних моделей у поле дії музичної науки, а також завдяки концентрації уваги музикологів на питаннях музичного виконавства. Одним з традиційних питань для музичної науки є синтез мистецтв, взаємодія «чистої» музики з іншими мистецькими сферами, зокрема, словом та сценічною дією (остання, як правило, теж пов’язана зі словом). Актуальність цих питань підтверджується музичною практикою як минулого, так і сучасності, в якій питання виконання та інтерпретації музики зі словом завжди мають особливі додаткові завдання, цим словом обумовлені: фонетичні, інтонаційні, емоційні, смислові. Поглиблене вивчення цього питання спонукає звернутися до царини мовознавства, щоб засвоїти ті знання та когнітивні підходи, які мають стосунок до вербальних закономірностей. Зокрема, однією з цікавих теорій, що відображає особливості деяких вербальних текстів, є теорія наративу. Необхідність залучення до наукового обігу виконавського музикознавства теорії наративу обумовлена прямими проявами культурно- детермінованих психологічних установок в області як композиторської творчості, так і музичного виконавства. Ці прояви можуть виглядати і як одиничні явища, і як ґрунтовні, зокрема, жанрові закономірності, що накладає на виконавця особливі завдання збереження жанрової специфіки виконуваного твору. І у камерно-вокальних, і у великих (в тому рахунку сценічних) вокальних жанрах виконавець, презентуючи свою виконавську версію, втілює образну концепцію, що в певних умовах має наративний характер, а це в цілому впливає на виконання і сприйняття. Історично зумовлена наративність психологічних установок на формування виконавських традицій сольного співу породжує особливе єднання слова та музики. Вступаючи в опозицію або перетинаючись, вони взаємодіють, створюючи в зонах своїх контактів безліч нових явищ, які нерідко виходять за рамки сфери виконавських інтерпретацій; творять нові форми музичної комунікації, її етичні та естетичні виміри, що відповідають сучасним слухацьким установкам, ціннісним орієнтирам. Отже, затребуваність теми дисертації обумовлена: 1) теоретичною і практичною необхідністю специфізації наративної теорії на ґрунті вокально-виконавської інтерпретації; 2) наявністю у композиторській та виконавській практиці різних з точки зору прояву наративу музичних жанрів, а також пов’язаних з ними актуальних питань виконавського втілення та інтерпретації в умовах сьогоднішньої культурної ситуації, яка позначена надзвичайним різноманіттям музичних стилів та жанрів, проблемами актуалізації академічного музичного мистецтва для сучасної публіки, питаннями розвитку музичної науки, зокрема, у взаємодії з іншими сферами гуманітарних знань; 3) відсутністю в науковому дискурсі з питань вокального мистецтва системної розробки аспектів заявленої теми. У процесі розгортання логіки дослідження були задіяні наукові джерела з таких напрямків музичної науки і гуманітаристики: теорії і практики вокального мистецтва в історичному і методологічному аспектах; теорії музичної інтерпретації в аспектах музичного мислення, жанру, стилю і форми в музиці, виконавської процесу, зокрема, в ретрансляції на вокально- виконавську творчість; історико-культурологічних та музикознавчих теорій, пов'язаних з композиторською творчістю в області вокальної; мовознавчої, філософської, психологічної, зокрема, наративної проблематики. У дослідженні представлена наративна теорія як частина музикознавчого апарату. У дисертації вперше визначено наратив як концепт гуманітарних наук (мовознавство, психологія, філософія) в аспекті певних передумов його залучення до науки про музику; введено до наукового обігу музикознавства ряд наукових джерел з наратології, які збагачують уявлення про основні тенденції та проблематику гуманітаристики; виявлено специфіку вокально-виконавського мистецтва як сфери задіяння теорії наративу; охарактеризовані наративні жанри камерно-вокальної та вокально-сценічної музики; висвітлені интерпретаційно результативні закономірності музично- виконавського процесу крізь призму наративу як жанрової ідентифікації; запропонована когнітивна модель наративно-виконавського аналізу інтерпретаційної діяльності вокаліста, створена на основі авторської класифікації проявів наративу; диференційовані і термінологічно визначені шляхом екстраполяції основних термінів і понять наративної теорії на музикознавчий понятійний апарат фактори наративно-виконавської драматургії, які у своїй взаємодії, спрямованій виконавцем, обумовлюють певний художній результат; розглянута наративна складова у виконавських трактуваннях окремих творів наративних жанрів, а саме балади та опери; визначено пріоритетні напрямки подальшого дослідження специфіки наративу у музичному мистецтві (семантичний, функціонально-структурний, жанровий, виконавський). Підсумовуючи основні характеристики наративності, ми визначаємо, що в галузі музики наративність слід розуміти як особливу якість музичного твору, зокрема, вокального, що спирається на оповідальність (як вербальну, так і досягнуту засобами музичної виразності). Наративна оповідальність пов'язана, з одного боку, з послідовною подієвістю та нею обумовленою сюжетністю, з іншого боку, вона характеризується емоційною і етичною оцінкою оповідачем-наратором (композитором та виконавцем) відображених подій. У вокальній музиці провідником наративу насамперед є слово, однак тільки ті жанри вокальної музики можна визначити як наративні, де власне сам словесний текст та його музичне втілення (як композиторське, так і виконавське) мають наративні якості. Це балада (камерно-вокальна музика) та опера (вокально-сценічні жанри). Баладу нами визначено як наративний жанр прямої дії, оперу як наративний жанр комплексної дії. Виконавська специфіка визначених наративних жанрів вокальної музики спирається як на їх історично усталену жанрову природу та композиторське рішення, так і на комплекс виконавських засобів, обраний вокалістом-інтерпретатором. Основні положення і висновки дисертації можуть стати перспективною основою для подальших наукових досліджень, присвячених наративності в музичному мистецтві, для різножанрових робіт, пов'язаних з вивченням закономірностей, можливостей і прийомів виконавської інтерпретації, зокрема, у вокальній музиці. Результати дисертації можуть бути залучені в якості основного і додаткового теоретичного і методичного матеріалу до навчальних курсів, що пов’язані з вивченням музичної інтерпретації, історії вокального виконавства, основ вокальної методики для студентів вищих навчальних музичних закладів, а також для використання у педагогічній, просвітницькій, публіцистично-критичної діяльності культурних і громадських діячів, педагогів, психологів, соціологів, мовознавців. Залучення наративної складової до вокально-виконавської творчості є перспективним для виховання концертних та оперних виконавців високого професійного рівня.Документ Українське вокальне виконавство у контексті європейської оперно-вокальної культури кінця ХІХ – початку ХХ століття(2021) Мухіна Лариса Петрівна; Mukhina Larysa PetrivnaУ дисертації здійснено спробу цілісного дослідження і системного аналізу розвитку українського оперно-вокального виконавства у контексті європейської оперної культури кінця ХІХ – початку ХХ століття. У процесі дослідження виявлено послідовність становлення і розвитку професійного вокального виконавства в Україні на основі ідей європейських вокальних методик, а також встановлено непересічне значення творчої діяльності провідних українських співаків (Соломії Крушельницької, Модеста Менцинського, Івана Стешенко, Олександра Мишуги) у формуванні теоретичних і практичних основ європейського оперно-вокального мистецтва. Проникнення західноєвропейських традицій музичної освіти в життя і систему естетичних цінностей української інтелігенції – процес, характерний для України наприкінці XIX - початку ХХ століття. Тому для історії професійного вокального виконавства важливим і цікавим є завдання моделювання кросскультурного діалогу, виявлення специфіки зарубіжних впливів на процес становлення та розвитку вокальної майстерності низки вітчизняних виконавських талантів досліджуваного періоду. В окреслений період на території України зароджуються регіональні професійні вокальні школи, що тяжіють до впровадження у виконавську культуру західноєвропейських (особливо італійських, німецьких і французьких) музично-педагогічних традицій. Поряд з тим, на межі ХІХ – ХХ століть важливими виявляються тенденції до збереження та відтворення етно-національного характеру вокальних шкіл, що зумовлено складом життя кожного народу. Однак огляд спеціальної наукової літератури виявляє недостатню дослідженість особливостей формування українського вокального виконавства кінця ХІХ – початку ХХ століття, діяльності вітчизняних співаків та їх ролі у розвитку європейської оперної культури. Мета дослідження - теоретично обґрунтувати особливості розвитку українського вокального виконавства кінця ХІХ – початку ХХ століття у контексті європейської оперно-вокальної культури та розкрити специфіку його репрезентації у творчості й педагогічній практиці видатних українських співаків. У контексті поставленої мети і завдань на основі вивчення архівних матеріалів та мистецтвознавчої літератури було здійснено категоріальне осмислення понять «вокальне мистецтво (спів)», «оперний спів», «оперно- вокальне виконавство», «вокально-педагогічна школа». Констатовано, що в загальному розумінні вокальне мистецтво (спів) – це виконання музики голосом; мистецтво передавати виразними засобами співацького звуку ідейно-образний зміст музичного твору. Оперно-вокальне виконавство проявляється у володінні інтерпретаторськими (розуміння задуму автора, змістове наповнення, звукове втілення), вокальними (співацька установка, звукоутворення, співацьке дихання, артикуляція, агогіка тощо), артистичними діями (експресивна натхненність виконання, органічна пластика співака, які гармонійно відповідають художньому образу). Конкретизовано поняття «вокальна школа», що характеризується контекстністю, оскільки будь-яка виконавська школа функціонує в складній системі соціо-комунікації. Саме в цій системі «колективність» і «моделювання» як атрибути творчої виконавської школи оживають, стають реальністю творчого процесу. Натомість, вокально-педагогічна школа, що розуміється як рід художньої парадигми, виступає як реалізація колективних інтенцій її представників в єдиному інструменті пізнання, єдиною програмою, під якими розуміється напрацьована система нормативів. Шляхом аналізу стану оперного мистецтва різних країн Європи кінця ХІХ - початку ХХ століття встановлено, що реформа вокальної педагогіки Італії XIX століття пов’язана насамперед з ім’ям Джузеппе Верді. Оперна творчість Верді апелювала до розвитку акторських здібностей співаків, рівного звучання голосу протягом великого діапазону і неодмінно відмінної вокальної техніки. На противагу цьому в Німеччині оперна культура переживала оновлення в новаторських операх Вагнера («Летючий голландець», тетралогія «Перстень нібелунга», «Трістан і Ізольда», «Нюрнберзькі мейстерзінгери»), що здійснили справжню революцію в мистецтві співу другої половини XIX століття. Непомірне зростання драматургічної ролі оркестру, мелодика інструментального характеру, потребували залучення до виконання цих творів співаків трьох типів голосу: драматичне сопрано, героїчний тенор і драматичний баритон. Простежено тенденції розвитку професійного вокального виконавства України кінця XIX – початку ХХ століття. Запропоновано авторську періодизацію становлення та розвитку професійного вокального виконавства на території України в досліджуваний період: 1871-1879 роки – початковий етап (накопичення педагогічних ідей щодо майстерності співу); 1880-1889 роки – структуралізаційний етап (формування системи вокального навчання); 1890-1899 роки – концептуалізаційний етап (відкриття училищ і приватних музичних шкіл); 1900-1912 роки – трансформаційний етап (утворення статутних закладів мистецької освіти із залученням іноземних педагогів); 1913-1917 роки – реформаційний етап (завершується утворенням перших консерваторій). Становлення та розвиток регіональних вокальних шкіл наприкінці XIX – на початку ХХ століття та мистецьких освітніх закладів на території України відбувалися за сприятливих умов. Констатовано, що попри те, що землі країни перебували у складі двох імперій, тогочасна державна влада не лише підтримувала а й ініціювала фундацію нових і розвиток існуючих інституцій з підготовки професійних вокальних виконавців. За таких умов у великих містах країни – Києві, Одесі, Харкові, Львові активно зароджувалися та інституалізувалися заклади мистецької освіти, й не лише державні, а й приватні установи. В рамках роботи цих закладів викладання вокального мистецтва відбувалося на основі використання передового європейського педагогічного досвіду німецької, італійської, французької вокальних шкіл. Зазначений підхід до розвитку вітчизняного вокального мистецтва позначився на формуванні цілої плеяди українських оперних співаків світового рівню. В зв’язку з чим детально розглянуто й досліджено творчу діяльність провідних українських вокальних виконавців С. Крушельницької, М. Менцинського, О. Мишуги, І. Стешенка та відзначено характерні риси й особливості їх виконавської майстерності і манери. Встановлено вплив та значення українського вокального виконавства на розвиток українського та європейського оперного мистецтва як його вагомої ланки. Так, творча інтерпретація Соломією Крушельницькою образів виконуваних нею партій забезпечувала популяризацію кожного твору європейських композиторів (Р. Вагнера, Дж. Верді, Дж. Пуччіні, Р. Штрауса). Адже співачка однаково вільно володіла як італійською, так і німецькою манерою співу, що на той час було не частим явищем. Полістилістична спрямованість виконавства М. Менцинського була однією з тих рис, яка виділяла його серед оперних майстрів того часу. Співак з легкістю переключався на виконання українських пісень і романсів після оперних вистав західноєвропейських композиторів; без труднощів поєднував різностильовий репертуар у сольних концертних програмах, що є більш складним, ніж їх побудова за принципом монографічності, властива більшості співаків. Його виконавська діяльність сприяла не лише популяризації оперної творчості західних композиторів, а й асиміляції української музики в західноєвропейську музичну культуру. Відомий оперний співак Олександр Мишуга для поширення професійного вокального виконавства в Україні відмовився від європейської кар’єри й працював викладачем в музичній школі Лисенка в Києві. Він першим у вітчизняній співацькій педагогіці прагнув до наукового осмислення її національного і методичного підґрунтя. Педагогічні принципи і система новацій, започатковані О. Мишугою, дозволили вивести тогочасну вітчизняну вокальну педагогіку з лабіринтів псевдонаукового емпіричного досвіду та впровадити в Україні новітню методику навчання співу. Виконавська майстерність І. Н. Стешенка підкорила світову публіку та здобула схильність світових критиків ще і завдяки тембровому забарвленню голосу співака. І. Н. Стешенко був володарем рідкісного голосу баса– кантанте, що поєднує глибину басу та гнучкість, притаманну баритону. Завдяки українському митцю такі якості співацького голосу увійшли в практику оперно-вокального виконавства Західної Європи та України. Резюмовано, що кінець XIX – початок XX століття у розвитку вітчизняного вокального виконавства був етапом, коли на основі національно-ідентичної парадигми, відповідно до тогочасних мистецьких тенденцій, сформувалася концепція української вокальної школи. Пошук культурної самоідентифікації видатних українських оперних виконавців (зокрема С. Крушельницької, М. Менцинського, О. Мишуги, І. Стешенка) відобразився в усталенні ними національної співацької традиції.Документ Клавірний концерт XVIII століття у творчості австро-німецьких композиторів: теоретичний та виконавський аспекти(2021) Соловйова Оксана Анатоліївна; Soloviova Oksana AnatoliivnaДисертацію присвячено дослідженню специфіки клавірного концерту XVIII ст., широко представленого в композиторській практиці в першу чергу в Австрії та Німеччині. Тільки в другій половині ХХ ст. клавірний концерт став предметом наукового дослідження музикознавців, у т. ч. в Україні, як частині науково-мистецького поля Європи. Дане дисертаційне дослідження, з одного боку, систематизує напрацьований матеріал, а з іншого, – виокремлює специфіку жанрових моделей на кожному з етапів розвитку та пропонує оригінальний підхід з визначення ролі та місця австро-німецького клавірного концерту зазначеної доби у виконавському мистецтві, зокрема вітчизняному. Осмислення комплексу явищ, які супроводжували розвиток клавірного концерту, дозволяє зробити висновки щодо його жанрової ієрархічності, побутування в концертному житті та світсько-розважальному середовищі німецькомовних країн доби Просвітництва, його ролі в зміні стильових парадигм, що тягне за собою нову мистецьку якість на всіх рівнях музичної практики: від інтонаційно-мовленнєвих одиниць до створення методичних розробок з виконавства та майстерності гри на клавірі. Клавірний концерт австрійських і німецьких композиторів XVIII ст. посідає одне з центральних місць у творчості того часу. Виникнення сольного концерту для клавіру, сімейство якого включало інструменти з духовою, щипковою та ударною механікою, саме в австро-німецькій музичній традиції викликає непідробний інтерес і породжує різноманітні теоретичні концепції. Композиторська та виконавська практика того періоду характеризується інструментальним «плюралізмом» та породжує багато варіантів використання сольних інструментів. Відповідно до цього застосовуються ті чи інші виражальні можливості – звідси різноманітність тематизму та його розвитку. Жанр клавірного концерту в своєму розвитку пройшов шлях від практики музичних перекладень вже існуючих зразків («веймарські» транскрипції Й. С. Баха) до створення оригінальних опусів, у яких формувались стильові ознаки жанру. Подальше «життя» клавірного концерту у виконавській практиці виразно відрізняється від жанрів, які розвивались паралельно. На це значно вплинула еволюція конструкції інструментів, пов’язана з переходом від щипкової до ударної механіки, та подальше тимчасове «забуття» клавесину та концертної літератури для нього у ХІХ ст. Особливості розвитку австро-німецького клавірного концерту залежали й від географічного (регіонального) чинника, в якому розрізнюються два напрями: північний та південний. Так, північний напрям з центром у Берліні очолив К. Ф. Е. Бах, його представниками були К. Ф. Абель, Й. Агрелл, В. Ф. Бах, Й. К. Бах (ранній період), Й. А. Гассе, Й. Г. Гольдберг, Й. Г. Граун, К. Г. Граун, Й. Г. Мютел, Й. Г. Науман, К. Ніхельманн та ін.; південний напрям з центром у Відні – молодший з братів Й. К. Бах (зрілий та пізній періоди творчості), представники: Й. К. Л. Абейль, Л. ван Бетховен, Г. Ф. Вагензейль, Й. Б. Ванхаль, Й. Гайдн, Ф. А. Гофмайстер, А. К. Д. Діттерсдорф, Ф. К. Дуссек, Я. Л. Дуссек, А Еберль, Й. Ф. Кірнбергер, Л. Кожелух, Г. М. Монн, Й. К. Монн, В. А. Моцарт, Й. Шоберт та ін. Отже, імпульс розвитку жанру надала династія Бахів, тому творам Й. С. Баха та його синів у даному дослідженні належить центральне місце під час аналізу клавірних концертів. Велику роль у формуванні та розвитку австро-німецького клавірного концерту доби бароко та класицизму відігравала національна складова. До німецькомовних країн активно приїздили іноземці, переважно з Чехії (І. А. Бенда, Ф. Бенда, Ф. К. Бріксі, А. Враніцкі, П. Враніцкі, Ф. Л. Гассман, Й. Гелінек, В. Гіровец, Я. К. Крумпгольц, Ф. В. Крамарж, В. Піхль, Ф. І. Тума та ін.). Виникнення такої потужної композиторської школи як мангеймська, основу якої складали чехи (К. Каннабіх, Ф. К. Ріхтер, Я. Стаміц, його сини К. Стаміц та А. Стаміц, А. Фільс), було можливо тільки в Німеччині. Впливу різних європейських та східних культур зазнала творчість і віденських класиків - Й. Гайдна, В. А. Моцарта та Л. ван Бетховена. Повернення клавесину до концертної практики (дослідники називають цей процес «клавесинним ренесансом») відбувалось у декілька етапів: від колекціонування, організації музеїв та виставок, налагодження виробництва інструментів у ХІХ ст., активного використання клавесину композиторами та відкриття відповідних виконавських класів у музичних навчальних закладах в першій половині ХХ ст., до поширення історично інформованого виконавства в другій половині ХХ – на початку ХХІ століть. Репертуарні тенденції в творчості клавесиністів (а згодом інших клавіристів) рухались у бік збільшення та урізноманітнення творів у їх концертному доробку та дискографії. Перші представники автентичного виконавства, засновницею якого вражається В. Ландовська, мали в своєму репертуарі переважно клавірні концерти Й. С. Баха (для одного та декількох солістів). І тільки поступово почали включати клавесинні концерти Й. Гайдна та В. А. Моцарта (навіть концерти, призначені для молоточкових клавірів, виконувались на клавесині). Аналітичний матеріал дослідження зосереджено на органних та клавесинних концертах Й. С. Баха, які є як транскрипціями концертів сучасників, так і власних опусів композитора; Г. Ф. Генделя, в концертах якого використовуються теми із вже написаних ним творів або цілі композиції; синів Й. С. Баха – В. Ф. Баха, К. Ф. Е. Баха, Й. К. Ф. Баха та Й. К. Баха, клавірні концерти яких відбивають основні тенденції розвитку жанру у XVIII ст.; Й. Гайдна, чиї концерти мають варіантність щодо вибору сольного інструменту; В. А. Моцарта, концерти якого тісно пов’язані з його музично-театральною спадщиною; І. А Бенди та Л. Кожелуха, клавірні концерти яких демонструють зразки східноєвропейського (слов’янського) класицизму. Розширення виконавського репертуару тривало паралельно із вивченням творчості композиторів, авторів концертів для клавесину. В концертному репертуарі поступово з’явились клавірні концерти К. Ф. Абеля, Й. Г. Альбрехтсбергера, синів Баха, І. А. Бенди, Ф. К. Бріксі, Г. К. Вагензейля, Й. Г. Вальтера, А. К. Д. Діттерсдорфа, Я. Л. Дуссека, Й. Ф. Кірнбергера, Й. Б. Крамаржа, Г. М. Монна, Й. Г. Мютела, Й. Г. Наумана, Ф. К. Ріхтера, Г. Ф. Телемана та інших. Сучасні виконавці ведуть активну дослідницьку діяльність, деякі з них є експертами творчості того чи іншого композитора. В ХХ ст. значний внесок у музичну науку щодо розвитку клавесинного (клавірного) мистецтва зробили І. Альгрімм, Б. ван Асперен, С. Бауер, Е. П. Біггс, Р. Вайрон-Лакруа, Й. Гала, А. Герреро, Ю. Дрейфус, Е. Зеллгайм, Х. Ітурбі, А. Кертис, Р. Кіркпатрік, Т. Копман, В. Ландовська, Г. Леонхардт, В. Лукс, О. Любимов, Л. Ніколсон, Ф. Ноймайєр, Й. Песль, Т. Піннок, Г. Пішнер, З. Ружичкова, Л. Сгріцці, Е. Стефанська, А. Схондервурд, Я. Тума, В. Херманова, Я. Шебештьєн, Х. Шеллі, К. Шорнсхайм, М. Шпаньі, В. Шпурни та ін. Характерну специфіку має вітчизняна школа клавірного виконавства. Так, історично інформоване виконавство на чолі з А. Котляревським в 1970-х роках почали розвивати органісти Г. Булибенко, В. Гончаренко, О. Дмитренко, І. Калиновська, В. Коростельов, В. Кошуба, В. Півнов та ін. Порівняно з цим, клавесинна школа є відносно молодою. Концертний репертуар клавесиністів тенденційно побудований на концертах Й. С. Баха для одного та декількох солістів, які презентують виступи О. Жукової, Н. Сікорської, Н. Фоменко, С. Шабалтіної, О. Шадріної-Личак.Документ Особливості циркуляції крові на прикладі мікроциркуляції у осіб юнацького віку з різною Резистентністю Та На Тлі Стресу(2021) Горбань Дар’я Дмитрівна; Horban Dar’ia DmytrivnaДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 091 – Біологія. – Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького, Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка, Мелітополь, 2021. Дисертація присвячена дослідженню особливості циркуляції крові на прикладі мікроциркуляції у осіб юнацького віку з різною резистентністю при дозованому навантажені та на тлі стресу у тварин за дії метаболічно активних сполук. Типологічні особливості людини і тварин знаходяться в тісній кореляції з різними фізіологічними показниками, в тому числі і з показниками системи мікроциркуляції, яка є найважливішою ланкою енергетичного і трофічного обміну. Станом мікрогемодинаміки визначається гомеостаз і адаптаційні резерви організму. Порушення в даній ланці судинної системи лежать в основі різних патологічних станів або корелюють з їх розвитком. Тому великий інтерес представляє вивчення компонентів мікроциркуляції і механізмів її регуляції в різних умовах як діагностичного, так і прогностичного аспекту в оцінці функціонального стану організму. На даний час, одним з основних методів вивчення мікроциркуляції крові є лазерна допплерівська флоуметрія (ЛДФ), що являє собою метод інтегральної неінвазивної оцінки стану мікроциркуляторної гемодинаміки у капілярах і є, безсумнівно, актуальним методом діагностики мікроциркуляторних розладів. Коливання тканинного кровотоку є результат суперпозиції активних і пасивних модуляцій. Випадання тих чи інших ритмічних складових флаксмоцій трактуються як «спектральне звуження» ЛДФ-грами, що може служити діагностичним критерієм порушень механізмів регуляції мікроциркуляції крові. Незалежно на великий інтерес і актуальність вивчення гемодинамічних процесів, нині питання про особливості мікроциркуляції крові у здорових людей не розкривається настільки широко, як у клінічних діагностиках. На сьогодні відсутні нормативні показники параметрів тканинного кровотоку у здорових людей при використанні методу лазерної допплерівської флоуметрії (ЛДФ). Також у тварин метод ЛДФ у хронічних експериментах практично не використовується, що значно обмежує фізіологічні дослідження. Разом з тим, тварини є незамінним об’єктом для моделювання різних адаптаційних станів, в тому числі і стресу, який часто неможливо відтворити у людини. Крім того, у вітчизняній і закордонній літературі відсутні дані про виявлені за допомогою ЛДФ-метрії типологічні особливості мікроциркуляції у щурів. Метою роботи було: виявити особливості циркуляції крові на прикладі мікроциркуляції у осіб юнацького віку з різною резистентністю при дозованих навантаженнях та у тварин на тлі стресу за дії метаболічно активних сполук. Для реалізації поставленої мети були застосовані такі методи: аналіз та систематизація літературних, наукових, методичних та інших джерел з досліджуваної теми; метод лазерної допплерівської флоуметрії (ЛДФ) для вивчення особливостей мікроциркуляції кровотоку на різні функціональні проби з наступним амплітудно-частотним аналізом ритмічних складових кровотоку; метод тестування; методи статистичної обробки результатів дослідження. У ході дослідження було обстежено 192 практично здорових юнаків та дівчат віком 17-22 років, студентів-добровольців, які навчаються у Мелітопольському державному педагогічному університеті імені Богдана Хмельницького та постійно проживають на південному сході України. Дослідження проводилися відповідно до сучасних вимог біоетики. Моделювання серцевої недостатності здійснювали на щурах. Експеримент проведено на 50 білих безпородних щурах-самцях масою 220- 260 г. Щурів утримували на стандартному раціоні віварію. У роботі були одержані нові дані про особливості показників мікроциркуляції крові у здорових осіб юнацького віку, що постійно проживають на півдні України. За допомогою ЛДФ-графічної реєстрації тканинного кровотоку були визначені ЛДФ-метричні параметри мікроциркуляції крові у лабораторних щурів в нормі та при експериментальній серцевій недостатності. Одержані нові дані щодо реакції тканинного кровотоку на різні функціональні проби та особливості реактивності мікроциркуляції крові, а також реакції тканинного кровотоку тварин на дію метаболічно активних сполук. Одержані дані щодо особливостей процесу мікроциркуляції крові мають важливе теоретичне та практичне значення для розуміння механізмів регуляції тканинного кровотоку. Вперше продемонстровано можливість корекції змін мікроциркуляції крові у тварин з експериментальною серцевою недостатністю за допомогою метаболічно активних сполук, а саме убіхінону- 10, тіатріазоліну та композиції, що складається з вітаміну Е, пара- оксібензойної кислоти, метіоніну та іонів магнію (ЕПМ-Mg). Враховуючи той факт, що доксорубіцин є широковживаним препаратом для терапії онкологічних захворювань, отримані результати можуть стати основою для обґрунтування застосування убіхінону-10, тіатріазоліну та композиції ЕПМ- Мg для корекції побічних ефектів від введення доксорубіцину. Обґрунтовані в результаті дослідження показники параметрів мікроциркуляції крові дають можливість виявити функціональні зміни кровообігу з використанням методу лазерної допплерівської флоуметрії (ЛДФ) та рекомендувати цей метод для скринінгових досліджень з метою виявлення груп ризику розвитку патологій серцево-судинної системи. За умов експериментальної серцевої недостатності, змодельованої шляхом введення доксорубіцину, у щурів спостерігається зменшення всіх досліджуваних показників ЛДФ, що свідчить про пригнічення мікроциркуляторних процесів. У тварин з експериментальною серцевою недостатністю продемонстровано ефективність застосування метаболічно активних сполук – убіхінону-10, тіотріазоліну та композиції ЕПМ-Мg. Найбільш перспективним виявилась композиція ЕПМ-Мg, в результаті застосування якої покращувалися більшість показників мікроциркуляції крові. Отримані результати можуть стати патогенетичною основою для розробки ефективних засобів на основі метаболічно активних сполук для профілактики і лікування серцево-судинних захворювань. При локальному короткочасному охолодженні поверхні хвоста інтактних щурів шматочками льоду спостерігалася нормотонічна реакція мікросудин. Зміни показників мікроциркуляції репрезентують вплив нейрогенних та інших видів регуляторних механізмів мікросудин у процесі рефлекторної симпатичної активації. Це вказує про те, що в умовах низьких температур адаптація капілярного кровотоку забезпечується активними механізмами регуляції. У ході проведення оклюзійної проби в обстежених нормальних тварин спостерігалося різке зниження параметру мікроциркуляції. Це пояснюється відтоком крові з судин мікроциркуляції. Після закінчення оклюзії і протягом наступних 3-5 хвилин реєструвалася реакція параметру мікроциркуляції у ході відновлення кровотоку. Підвищення параметру мікроциркуляції обумовлено станом нейрогенної регуляції, яка забезпечує необхідний рівень тонусу мікросудин. За допомогою ЛДФ-метрії у осіб юнацького віку були виявлені три типи ЛДФ-грам, що відповідали трьом типам мікроциркуляції крові: аперіодична ЛДФ-грама відповідала нормоемічному типу мікроциркуляції крові, синусоїдальна ЛДФ-грама відповідала гіпоемічному типу мікроциркуляції крові, монотонна ЛДФ-грама відповідала гіперемічному типу. У більшості з обстежених студентів переважно реєструвалася монотонна високоамплітудна ЛДФ-грама ІІ типу (48,4%), що визначалася як гіперемічний тип мікроциркуляції крові. Різний рівень реактивності на пробу із затримкою дихання обумовлений різними типами ЛДФ-грам. Так, найбільша реактивність мікросудин була виявлена у студентів з нормоемічним типом мікроциркуляції крові, при гіперемічному типі рівень реактивності був значно нижче, при гіпоемічному типі мав середнє значення. Рівень реактивності тканинного кровотоку на холодову пробу у студентів 17-22 років у середньому складав 49,34%. Найбільша резистентність при оклюзійній пробі була в обстежених осіб із гіпоемічним типом мікроциркуляції крові. Резистентність капілярного кровотоку в осіб із нормоемічним та гіперемічним типами мікроциркуляції крові була нижче. Ці відмінності обумовлені станом нейрогенної регуляції, яка забезпечує необхідний рівень тонусу мікросудин, та особливостями кровотоку у мікроциркуляторному руслі. За даними ЛДФ-метрії в обстежених студентів при інтенсивних фізичних навантаженнях спостерігається значне збільшення показників стану мікроциркуляції крові: на 6% параметру мікроциркуляції, на 28% показнику середнього квадратичного відхилення та на 45% від вихідного значення коефіцієнту варіації. Ця динаміка показників мікроциркуляції крові показує, що під впливом фізичних навантажень у людини створюються значні функціональні резерви для перерозподілу току крові і для більш досконалого внутрішньоорганного капілярного кровотоку. Отримані нами дані про виявлення функціонального стану системи мікроциркуляції крові в організмі осіб юнацького віку при функціональних пробах відкривають перспективи подальшого поглибленого вивчення наслідків інтенсивних фізіологічних змін, функціональних порушень і виникнення патологічних процесів. Порівняльний аналіз отриманих результатів дозволяє віднести досліджуваних осіб юнацького віку з гіпоемічним типом мікроциркуляці крові до потенційної групи ризику розвитку патологій серцево-судинної системи, зокрема серцевої недостатності та рекомендувати метод лазерної допплерівської флоуметрії для скринінгових досліджень з метою виявлення цих груп ризику.Документ Формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом у майбутніх учителів музики(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Овчиннікова Любов Олександрівна; Ovchynnikova Liubov OleksandrivnaУ дисертації представлено результати дослідження процесу формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом у майбутніх учителів музики. У роботі запропоновано інтерпретацію змісту понять «стиль», «стиль управління», «мистецько-педагогічний колектив». На основі теоретичного аналізу дефініцій поданих у роботі понять доведено, що визначення терміну «стиль управління мистецько-педагогічним колективом» в педагогічній поняттєвій базі не представлено. З метою уникнення наукових розбіжностей щодо тлумачення ключового поняття дослідження в роботі запропоновано його авторське визначення. Так, стиль управління мистецько-педагогічним колективом ми розглядаємо як оптимальний набір засобів та прийомів, що дозволяє керівникові гнучко використовувати манеру поведінки щодо впливу на співробітників залежно від ситуації задля ефективного досягнення цілей організації. Розроблено компонентну структуру стилю управління мистецько- педагогічним колективом у майбутніх учителів музики в єдності мотиваційного, лідерського, комунікативного компонентів. Мотиваційний компонент розглядається в якості основи, на якій відбувається цілеспрямоване формування особистісно-ціннісного ставлення майбутнього фахівця до управлінської діяльності, потреби оволодіння нею як важливим засобом організації та управління навчально-творчим процесом мистецько- педагогічного колективу; лідерський – спрямований на збагачення в майбутніх фахівців психолого-педагогічних знань і уявлень про сутність управлінської діяльності в цілому та її різних сфер зокрема, умінь та навичок; провідним завданням комунікативного компонента є здійснення конструктивної функції, спрямованої на моделювання проєктів управлінської діяльності самими студентами з урахуванням об’єктивних можливостей і засобів, залежно від ситуації, а також їх особистісних якостей. Доведено, що на процес результативності формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом у майбутніх учителів музики впливають такі принципи: гуманізації й демократизації, науковості, неперервності та послідовності управлінських дій, діалогічності (полісуб’єктності), оптимальності й ефективності; емоційності педагогічного процесу); функцій (цілепокладання, навчальна, виховна, особистісного розвитку, дисциплінарна, психолого-педагогічної допомоги). Реалізація принципу гуманізації та демократизації передбачає: звернення до особистості студента як суб’єкта учіння, повагу до нього, як саморегульованої системи; співробітництво педагогів та студентів як суб’єктів освітнього процесу, за якого останні є повноправними його учасниками; розкріпачення особистості майбутнього педагога, розвиток його внутрішньої свободи й почуття власної гідності; колективний аналіз діяльності з формування стилю управління у майбутніх учителів музики й добір найоптимальніших умов її вдосконалення; дбання про розвиток управлінських можливостей і здібностей студента як особистості; визнання єдності індивідуального й колективного начал у навчанні. Принцип науковості передбачає опору на найновіші досягнення теорії управління, використання достовірної та повної інформації про стан керованої педагогічної системи й навколишнього середовища. Додержання цього принципу дає змогу уникати проявів волюнтаризму й суб’єктивізму під час прийняття управлінських рішень. Принцип неперервності і послідовності управлінських дій спрямований на забезпечення якісного зростання особистості студента, наступності змісту та методів навчання, виховання й розвитку. Означений принцип забезпечує створення єдиного освітнього простору, координацію дій елементів педагогічної системи. Застосування принципу оптимальності та ефективності передбачає якісну реалізацію технології формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом у майбутніх учителів музики, яка призводить до досягнення поставленої мети. Він передбачає органічне поєднання постійного управлінського впливу на учасників експерименту зі стимулювальними мотивами, що забезпечує професійну зацікавленість останніх у формуванні власного ефективного управлінського стилю. Принцип діологічності (полісуб’єктності), спрямований на оптимізацію спілкування учасників навчального процесу, під час якого реалізуються три його сторони: інформаційно-комунікативна; регуляційно-комунікативна, пов’язані зі взаємним коректуванням дій під час здійснення спільної діяльності; аффектно- комунікативна, що відноситься до емоційної сфері людини. Принцип емоційності педагогічного процесу передбачає створення на заняттях позитивного емоційного фону, що сприяє зняттю психологічних бар’єрів, активізує діяльність студентів і викладача, стимулює пізнавальні процеси. Зміст діяльності з формування стилю управління мистецько- педагогічним колективом у майбутніх учителів музики визначається виконанням низки педагогічних функцій: цілепокладання, навчальної, виховної, особистісного розвитку, дисциплінарної, психолого-педагогічної допомоги. Результати проведеного дослідження дозволили створити підґрунтя для визначення низки педагогічних умов: забезпечення мотивації студентів до формування ефективного стилю управління в процесі вивчення спецкурсу «Основи управління мистецько-педагогічним колективом»; упровадження у процес формування стилю управління професійно-особистісного тренінгу; організація самоменеджменту майбутніх учителів музики в контексті формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом. Першою педагогічною умовою є забезпечення мотивації студентів до формування ефективного стилю управління в процесі вивчення спецкурсу «Основи управління мистецько-педагогічним колективом». Ми виходили з того, що мотивація є тією першоосновою, яка визначає професійну спрямованість людини, керує її діями. Реалізовуючи означену педагогічну умову, ставилося за мету сформувати в студентів систему цінностей, які би сприяли формуванню ефективного стилю управління, створити можливості, які актуалізують внутрішні мотиви майбутніх управлінців, формують особистісний сенс та потребу в досліджуваному утворенні. Другою педагогічною умовою було обрано впровадження у процес формування стилю управління професійно-особистісного тренінгу. Зазначена педагогічна умова була покликана сприяти розвиткові управлінських компетентностей майбутніх керівників мистецько-педагогічних колективів, навичок спілкування та комунікації, набуттю студентами професійно значущих знань, умінь та навичок, необхідних для оптимізації взаємин у колективах. Третя педагогічна умова – організація самоменеджменту майбутніх учителів музики в контексті формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом. Зазначену умову ми розглядали як послідовне й цілеспрямоване використання студентами-майбутніми керівниками оптимальних методів, засобів та практичних прийомів у навчальній діяльності для того, щоб максимально використовуючи власні можливості, свідомо управляти процесом формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом, самовизначатися в майбутній професійній діяльності. Розроблено схематичну модель означеного процесу, яка представлена взаємопов’язаними блоками: цільовим, що характеризує цілі та завдання процесу формування стилю управління; змістовим, що розкриває зміст зазначеного процесу; організаційно-діяльнісним, що розглядає організацію процесу навчання, педагогічні умови, форми й методи процесу формування стилю управління в майбутніх педагогів-музикантів; результативно-критеріальним, що визначає результати діяльності з формування стилю управління студентів і критерії оцінки ефективності такої діяльності. Експериментальна база формування стилю управління мистецько- педагогічним колективом у майбутніх учителів музики ґрунтується на результатах констатувального, формувального та контрольного етапів експерименту. З метою проведення констатувального етапу експерименту на основі методу теоретичного моделювання визначено критеріальний апарат, що включає такі критерії й показники: мотиваційно-смисловий, який характеризується за показниками (орієнтація на управлінську діяльність; усвідомлення необхідності оволодіння основами управлінської культури; наявність ідеалу керівника); когнітивний, який розкривається за показниками (знання: психолого-педагогічні, соціально-психологічні, професійні (у галузі управління); уміння (гностичні, проєктувальні, конструктивні, організаційні, комунікативні); навички прийняття та вирішення управлінських задач, які приводять до досягнення колективом поставлених цілей); особистісно- поведінковий, який забезпечується показниками (якості: загальнолюдські (почуття обов’язку й відповідальності, рішучість, толерантність, емпатійність), психофізіологічні (емоційна сталість, лабільність), організаторські (товариськість, активність, самостійність у поведінці); здатність до вирішення конфліктів; готовність до саморозвитку та самовдосконалення управлінських компетенцій). Формувальний експеримент, обчислення його результатів дозволили підтвердити доцільність та ефективність методики формування стилю управління мистецько-педагогічним колективом у майбутніх учителів музики.Документ Професійна підготовка майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики(2021) Діхнич Катерина Віталіївна; Dikhnych Kateryna VitaliivnaУ дисертації на основі аналізу теорії та вивчення емпіричного досвіду здійснено узагальнення і практичне розв’язання проблеми професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики й обґрунтовано доцільність упровадження моделі професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики. На основі узагальнення і систематизації міжнародних та вітчизняних законодавчих, нормативно-правових документів у сфері освіти, освітніх та професійних стандартів, дисертаційних робіт здійснено теоретичний аналіз стану розробленості проблеми професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики та уточнено сутність ключових понять. З’ясовано основні вимоги до професійної підготовки та професійної діяльності вчителя початкової школи в умовах реалізації стратегічних завдань реформування загальної середньої освіти, всебічного розвитку і наскрізних умінь молодших школярів. Виявлено найбільш значущі ідеї для професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики: удосконалення підготовки на засадах європейських критеріїв і стандартів, забезпечення якості освітньої діяльності, створення освітньо-комунікативного середовища в закладах вищої педагогічної та загальної середньої освіти, педагогічне партнерство і наставництво, розроблення та проєктування нових технологій організації освітнього процесу, упровадження в освітній процес цінностей академічної доброчесності, інфомедійної грамотності. На основі термінологічного аналізу, аналіз практичного досвіду, вимог стейкхолдерів професійну підготовку майбутніх учителів початкової школи визначено як цілісний, неперервний, інтегративний, професійно зорієнтований освітній процес у взаємозв’язку навчально-пізнавальної, науково-дослідної, позааудиторної складових та системи практик, що спрямований на формування готовності до професійної діяльності. Педагогічну практику майбутніх учителів початкової школи окреслено як системоутворювальний складник професійної підготовки майбутніх учителів, що відбувається упродовж усіх років навчання і дозволяє поглибити, інтегрувати й оволодіти фахово-методичними знаннями й уміннями щодо навчання, виховання, розвитку молодших школярів, сприяє формуванню ціннісних орієнтирів, професійного й особистісного розвитку й індивідуального стилю професійної діяльності. Розглянуто види і специфіку організації педагогічної практики майбутніх учителів початкової школи у взаємозв’язках із фахово-методичними дисциплінами, гуртковою роботою, в освітньо-комунікативному середовищі закладів вищої педагогічної та загальної середньої освіти. На основі наукових джерел, системного аналізу стану професійної підготовки студентів у процесі педагогічної практики поняття «професійна підготовка майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики» охарактеризовано як міждисциплінарний освітній процес, що здійснюється в умовах освітньо-комунікативного середовища закладів вищої педагогічної та загальної середньої освіти і спрямований на формування системи фахово- методичних знань, умінь, навичок, ціннісних установок, а результатом є готовність майбутніх учителів здійснювати практичну діяльність щодо організації навчання, виховання, розвитку молодших школярів. Готовність майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності у процесі педагогічної практики визначено як інтегроване особистісне утворення, що охоплює мотиваційно-ціннісні установки, особистісні якості, прагнення до професійного та особистісного розвитку, сукупність інтегрованих фахово- методичних знань, умінь, навичок, необхідних для їх практичного використання під час навчання молодших школярів. На підставі аналізу змісту освітньо-професійних програм за спеціальністю 013 Початкова освіта, галузі знань 01 Освіта/Педагогіка різних ЗВО, вивчення програмних результатів навчання уточнено змістове наповнення та структурні компоненти готовності майбутніх учителів початкової школи (бакалаврів) до професійної діяльності у процесі педагогічної практики: мотиваційно- аксіологічний (сформованість стійкої мотивації до здійснення професійної діяльності у початковій школі, шанобливе ставлення до професії вчителя, до дитини, стійкого прагнення ефективно оволодіти фахово-методичними знаннями, уміннями і навичками, безпечно й ефективно взаємодіяти з різними суб’єктами освітнього процесу); когнітивно-праксеологічний (сформованість інтегрованих фахових (предметних) знань за освітніми галузями початкової школи, теоретико- методичних знань про педагогічну діяльність, поінформованість про інноваційні форми і методи навчання; сформованість професійних умінь (мовнокомунікативних, фахово-методичних, інформаційно-цифрових, дослідницько-проєктувальних); професійно-поведінковий (здатність розуміти психоемоційний стан особистості, здійснювати партнерську взаємодію з різними суб’єктами освітнього процесу, здатність упроваджувати різні види і форми навчально-пізнавальної діяльності здобувачів початкової освіти, здатність до професійного розвитку, саморозвитку і рефлексії). Розроблено і теоретично обґрунтовано модель професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики. Модель містить взаємопов’язані блоки: методологічно-цільовий, змістово-технологічний, діагностувально-результативний. Методологічно-цільовий блок охоплює мету, завдання підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики, враховує положення наукових підходів (системного, особистісно орієнтованого, компетентнісного, аксіологічного, праксеологічного, акмеологічного), принципів (загальнодидактичні: неперервності, цілісності, науковості, ціннісного ставлення до знань, наступності, системності і послідовності, доступності, індивідуалізації та диференціації, зв’язку теорії і практики, наочності; свідомості й активності; специфічні: випереджувального професійного розвитку; міждисциплінарної інтеграції, студентоцентризму, партнерства, креативності, інфомедійної грамотності, саморозвитку і рефлексії). Змістово-технологічний блок поглиблює уявлення про практичну реалізацію моделі та поєднує оновлений зміст модулів (розділів) педагогічних, фахово- методичних, мовних дисциплін, форми організації освітнього процесу (традиційні та інноваційні: мотиваційні лекції, практичні заняття з елементами тренінгу, гурток «Методична майстерня», «Методичний онлайн-порадник», творчий проєкт «Дотримання академічної доброчесності у початковій школі», позааудиторні заходи (конференції, вебінари, майстер-класи від стейкхолдерів); методи (проблемні, дослідницькі, інтерактивні, ігрові, проєктні, критичного мислення (кубування, сторителінг, методика ІНСЕРТ, таксономія Блума, інтелект-карти та ін.) та засоби (електронні освітні ресурси, зокрема освітні платформи, професійно-орієнтовані завдання, щоденник подвійних нотаток, QR-коди, технологія LEGO). Схарактеризовано етапи реалізації запропонованої моделі. У діагностувальному блоці представлено діагностувальні методики щодо виявлення рівнів сформованості компонентів готовності майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності у процесі педагогічної практики: високого (творчого), середнього (реконструктивного), низького (репродуктивного) за критеріями: мотиваційно-цільовий (показники: мотивація до вибору професії, ціннісні установки), когнітивно-пізнавальний (показники: фахово-методичні (мовнокомунікативні, психолого-педагогічні) знання; сформованість професійних умінь (показники: мовнокомунікативні, фахово- методичні, інформаційно-цифрові, дослідницько-проєктувальні уміння), професійно-особистісний (показник: готовність до саморозвитку). Для визначення сформованості мотиваційно-цільового критерію, зокрема, показника «Мотивація до вибору професії» використано методику «Вивчення мотивації навчання у виші» Т. Ільїної; для показника «Ціннісні установки» – методику «Діагностика реальної структури ціннісних орієнтацій особистості С. Бубнова»; для визначення сформованості когнітивно-пізнавального критерію, зокрема, показника «Фахово-методичні знання» запропоновано авторське тестування на визначення фахово-методичних знань, для показника «Сформованість професійних умінь» – індивідуальні завдання на перевірку сформованості фахово-методичних умінь; для визначення сформованості професійно-особистісного критерію, зокрема показника «Готовність до саморозвитку» запропоновано діагностику реалізації потреб у саморозвитку (Н. Фетіскін, В. Козлов, Г. Мануйлов). Доведено, що навчально-методичне забезпечення з дисциплін «Основи культури і техніки мовлення, «Теорія і методика виховання», гуртка «Методична майстерня»: програма діяльності, електронний посібник «Урок у початковій школі: методична майстерня»; методичні рекомендації «Організація освітнього процесу в початковій школі», «Інноваційні форми і методи навчання у Новій українській школі»; змістове наповнення блогу викладача «Педагогічна практика у Новій українській школі» сприяє більш ефективному формуванню професійних умінь і навичок, стимулює мовленнєвий розвиток і саморозвиток. З урахуванням результатів педагогічних і психологічних досліджень теоретично обґрунтовано педагогічні умови професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики: актуалізація ціннісно- мотиваційної сфери студентів через створення освітньо-комунікативного середовища та забезпечення партнерської взаємодії між закладами вищої та загальної середньої освіти; увиразнення практико-орієнтованого характеру змісту професійної підготовки через застосування інтерактивних форм і методів; оволодіння студентами культурою дослідницької роботи з конспектом уроку з метою створення освітніх продуктів. Експериментально перевірено дієвість моделі професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики. Проведений статистичний аналіз результатів педагогічного експерименту підтвердив позитивну динаміку у рівнях готовності майбутніх учителів початкової школи (бакалаврів) до професійної діяльності на користь експериментальної групи (ЕГ). В ЕГ найбільшої динаміки набув показник «Сформованість професійних умінь» для студентів: низький рівень на 36% зменшився і перейшов у середній (+13,4%) та високий (+22,6%). Найменшої у кількісному вимірі динаміки в ЕГ набув показник «Готовність до саморозвитку», для якого кількість студентів з низьким рівнем (-20%) переросла у 9,3% середнього та 10,7% високого рівнів. Результатом реалізації моделі є підвищення рівнів сформованості готовності майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності у процесі педагогічної практики. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що: вперше обґрунтовано і розроблено модель професійної підготовки майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики, яка ґрунтується на положеннях методологічних підходів (системного, особистісно орієнтованого, компетентнісного, аксіологічного, праксеологічного, акмеологічного), принципів (загальнодидактичних: неперервності, цілісності, науковості, ціннісного ставлення до знань, наступності, системності і послідовності, доступності, індивідуалізації та диференціації, зв’язку теорії і практики, наочності, свідомості й активності; специфічних: випереджувального професійного розвитку; міждисциплінарної інтеграції, студентоцентризму, партнерства, креативності, інфомедійної грамотності, саморозвитку і рефлексії), передбачає дотримання педагогічних умов (актуалізація ціннісно-мотиваційної сфери студентів через створення освітньо-комунікативного середовища й забезпечення партнерської взаємодії між закладами вищої та загальної середньої освіти; увиразнення практико-орієнтованого характеру змісту професійної підготовки через застосування інтерактивних форм і методів; оволодіння студентами культурою дослідницької роботи з конспектом уроку з метою створення освітніх продуктів) та оновлення змісту модулів (розділів) навчальних дисциплін, форм організації освітнього процесу (мотиваційні лекції, практичні заняття з елементами тренінгу, гурток «Методична майстерня», «Методичний онлайн-порадник», творчий проєкт «Дотримання академічної доброчесності у початковій школі», позааудиторні заходи (конференції, вебінари, майстер-класи від стейкхолдерів); методи (проблемні, дослідницькі, інтерактивні, ігрові, проєктні, критичного мислення (кубування, сторителінг, методика ІНСЕРТ, таксономія Блума, інтелект-карти та ін.) та засоби (електронні освітні ресурси, зокрема освітні платформи, професійно-орієнтовані завдання, щоденник подвійних нотаток, технологія LEGO, QR-коди); схарактеризовано діагностувальний апарат для визначення рівнів (низького, середнього, високого) готовності майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності у процесі педагогічної практики; уточнено сутність понять «професійна підготовка майбутніх учителів початкової школи у процесі педагогічної практики», «готовність майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності», «педагогічна практика майбутніх учителів початкової школи»; уточнено компоненти готовності майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності у процесі педагогічної практики (мотиваційно-аксіологічний, когнітивно-праксеологічний, професійно-поведінковий), їх критерії, показники, рівні сформованості; подальшого розвитку набули зміст, форми, методи організації освітнього процесу, спрямованого на формування готовності майбутніх учителів початкової школи до професійної діяльності. Практичне значення отриманих результатів. Розроблено і впроваджено в освітній процес ЗВО навчально-методичне забезпечення для студентів спеціальності 013 Початкова освіта ОКР «Бакалавр», що охоплює модулі (розділи) робочих навчальних програм з дисциплін «Основи культури і техніки мовлення», «Теорія і методика виховання»; електронний посібник «Урок у початковій школі: методична майстерня»; програму гуртка «Методична майстерня»; методичні рекомендації «Організація освітнього процесу в початковій школі», «Інноваційні форми і методи навчання у Новій українській школі»; авторський освітній блог «Педагогічна практика у Новій українській школі» (katerynadikhnych.blogspot.com).Документ Забезпечення інноваційної компоненти стійкого розвитку підприємств(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Фаталов Вілен Володимирович; Fatalov Vilen VolodymyrovychОсновний науковий результат дисертаційної роботи полягає у створенні теоретичного підґрунтя щодо забезпечення стійкого розвитку підприємств на основі аналітичного дослідження інноваційної компоненти їх діяльності та удосконалення управління нею. Досліджено сутність і еволюцію понять "розвиток промислового підприємства", "інноваційний проект" та "цільовий інвестиційний портфель" та запропоновано їх власне визначення. Економічний розвиток завжди еквівалентний поняттю економічного зростання, оскільки він є багатофакторним процесом, який відображає еволюційну зміну господарського механізму, явищ і процесів, що приходять на зміну існуючої економічної системи. У конкретному часовому інтервалі може мати місце спад, депресія, але в довгостроковому періоді економічний розвиток завжди має характер економічного зростання. Отже, ці поняття збігаються тільки в масштабі історичного тренду. Тому можна зробити висновок про те, що економічне зростання є позитивним наслідком розвитку, що характеризується зростаючим вектором руху. Подібна спрямованість демонструє, що розвиток протікає в оптимальному напрямку та має позитивний зміст. Об’єднуючи існуючі визначення розвитку економічних систем різного рівня, можна сформувати визначення, що найбільш точно відображає процес розвитку підприємства: розвиток промислового підприємства – це система прогресивних змін відповідно до технічних, економічних і соціально-культурних процесів, що сприяє розширенню діяльності та підвищенню значущості підприємства, як в економічному, так і в соціально-політичному середовищі суспільства. Проаналізовано та систематизовано існуючі підходи до класифікації інноваційних проектів. Під інноваційним проектом слід розуміти комплекс науково-дослідних, дослідно-конструкторських, виробничих, організаційних, фінансових, комерційних та інших заходів, безпосередньо спрямований на реалізацію інновації. Одним із найважливіших методологічних питань дослідження інноваційних проектів є питання щодо їх класифікації. Очевидно, що різні інноваційні проекти, які реалізують різні інновації, повинні оцінюватися як з урахуванням специфіки самого проекту, так і з урахуванням специфіки реалізованих інновацій. Так, наприклад, при оцінці можливості реалізованості інноваційних проектів, що передбачають проведення НДДКР, потрібен облік більшої сукупності чинників, які впливають на кінцевий успіх проекту, ніж при оцінці можливості реалізованості інноваційних проектів, які передбачають освоєння (впровадження) вже розроблених новацій. Відповідно й методику оцінки рекомендується розробляти з урахуванням особливостей інноваційних проектів, що неможливо досягти без проведення певної класифікаційної роботи. Таким чином, пропонований варіант класифікації інноваційних проектів, на відміну від існуючих має не тільки теоретичну новизну, а й практичну спрямованість, оскільки дозволяє удосконалювати систему управління інноваційними проектами, враховувати особливості інноваційних проектів, згрупованих за тією або іншою ознакою в ході проведення оцінки їх реалізованості. Визначено сутність та обґрунтовано необхідність застосування багатоцільового підходу до вирішення завдань інвестиційного планування. Багатоцільовий підхід є необхідною методичною основою для подолання певної міри неточності і неповноти вихідних даних, використаних для вирішення оптимізаційних інвестиційних завдань. Практична реалізація багатоцільового підходу до вирішення завдань в системі інвестиційного планування на підприємстві забезпечить підвищення рівня наукової обґрунтованості одержуваних рішень по впровадженим завданням за рахунок обліку порівняно більшого числа найбільш важливих зовнішніх і внутрішніх факторів, а також комплексу вимог, обумовлених ринковою економікою; отримання порівняно більшого економічного ефекту (наприклад, у вигляді ЧПВ) від впровадження в практичну діяльність результатів вирішення інвестиційних завдань за рахунок реалізації принципу синергізму. На нашу думку, для практичного використання багатоцільового підходу до вирішення планово-інвестиційних задач в системі забезпечення стійкості розвитку підприємства присутні необхідні умови: досить глибоко розроблена теорія багатокритеріальної оптимізації; забезпеченість підприємства в більшості випадків сучасними ПЕОМ та програмними засобами; наявність розробленого і добре представленого в спеціальній літературі необхідного математичного апарату, а також готових до використання пакетів прикладних програм. Головним аргументом застосування багатоцільового підходу до вирішення планово-інвестиційних завдань, на наш погляд, може послужити принцип інноваційного розвитку підприємства, який, передбачає креативність у формуванні інвестиційного портфеля, стратегію «прориву» в розвитку, орієнтацію на споживача і захист навколишнього середовища. При реалізації інноваційної стратегії розвитку підприємством повинні досягатися всі намічені результати діяльності. Розроблено послідовність формування інвестиційного портфеля підприємства за допомогою економіко-математичних моделей (детерміновані моделі, моделі стохастичного програмування, моделі прийняття рішень при наявності умов невизначеності, моделі уразливості інвестиційного портфелю, нечіткі моделі і методи оцінювання інвестиційної привабливості). В ряді математичних моделей передбачається формування інвестиційного портфеля в тісному зв'язку з розроблюваної виробничою програмою підприємства і з урахуванням можливостей сфери фінансування. У зв'язку з цим запропоновано класифікацію моделей інвестиційного планування, яка характеризується інтеграцією в модель фінансової і виробничої сфер діяльності підприємства. Запропоновано процедуру оцінювання стійкості системи управління на промисловому підприємстві при впровадженні інвестиційного проекту. Проведене дослідження дозволяє нам запропонувати до впровадження розроблену в дисертації систему локальних і інтегральних коефіцієнтів оцінки стійкості розвитку підприємств як універсального засобу для моніторингу їх розвитку. Розроблені в дисертації науково-практичні рекомендації дозволяють забезпечити стійке функціонування і розвиток підприємств на основі використання багатоцільового підходу в інвестиційному плануванні. Ефективність науково-практичних пропозицій і рекомендацій підтверджена розрахунками і довідкою про впровадження на ПАТ «НКМЗ». Авторська методологія дослідження розглядає математичне підґрунтя управління інноваціями в системі методологічних підходів (трансферне управління, алгоритмічне управління, креативне управління), що базуються на виявлених процесах управління інноваціями на промислових підприємствах в умовах постконфліктної транформації. Визначено механізм оцінювання економічної ефективності управління інноваціями на промислових підприємствах. Згідно з ним, будь-яка система може змінити своє становище різними способами, тому вона дозволяє розглянути різні варіанти (різні траєкторії) досягнення господарською системою бажаного стану результативності впровадження інновацій і вибрати оптимальний з урахуванням особливостей її розвитку. Удосконалено структурно-функціональну схему національної системи венчурного інвестування. Наведені і обґрунтовані в дослідженні основні укрупнені напрями формування національної системи венчурного інвестування виділено за принципом їх найбільшої відповідності використанню венчурного капіталу для розвитку інноваційної активності насамперед у виробничій сфері, в науково-технічному і високотехнологічному комплексах економіки держави. Розроблена автором структурно-функціональна схема національної системи венчурного інвестування відрізняється наявністю інноваційно-відтворювального, фінансового-правового та організаційно-інстітуціонального блоків і дозволяє створити найбільш сприятливі умови для безперебійного протікання таких процесів, як венчурне інвестування, інноваційне підприємництво, інвестиційне проектування і ін.Документ Стан системного імунітету та психофізіологічних функцій в умовах набутої короткозорості різного ступеня(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Колесник Юлія Іванівна; Kolesnyk Yuliia IvanivnaДисертація присвячена комплексному дослідженню системного імунітету та функціонального стану вищих відділів центральної нервової системи на тлі короткозорості набутої форми різного ступеня. В роботі проаналізовано і узагальнено стан неспецифічного антиінфекційного захисту, клітинної та гуморальної ланок системного імунітету, психофізіологічні функції в осіб із набутою короткозорістю слабкого, середнього та високого ступеня. Виявлено особливості функціонального стану імунної та нервової систем в умовах короткозорості певного ступеня та представлено кореляційні взаємозвязки даних регулюючих систем в умовах набутої короткозорості. Проблема зниженого зору на сьогодні є одним із актуальних напрямів досліджень сучасної біологічної науки. Зважаючи на загальний незадовільний стан здоров’я населення України, зростає роль досліджень, які розкривають особливості функціонування організму людини за наявності в неї різних дисрегуляторних чи преморбідних станів. Короткозорість набутої форми є однією із провідних причин низького зору, що здатна значно погіршити якість життя людини. Її поширеність набуває загрозливих «епідеміологічних» масштабів у світі, особливо серед осіб молодого працездатного віку. Вважається, що набута короткозорість розвивається як адаптаційна реакція зорової сенсорної системи до довготривалої роботи на близькій від ока відстані під впливом інформаційно-емоційного стресу, роль якого постійно посилюється у зв’язку із інтенсивною інформатизацією «цифрового» суспільства. Найбільший відсоток населення із короткозорою рефракцією виявлено в країнах Східної Азії (80-96 %), в США, Європі – до 50 %. В Україні показник поширеності короткозорості варіюється від 10 до 30 % населення, а результати дитячих медоглядів свідчать про його щорічне зростання. Як правило, набута короткозорість, сформувавшись у шкільному віці стабілізується до 20-30 років без складних патологічних ускладнень, проте її високі значення становлять ризик розвитку ускладнень, що можуть у подальшому призвести до втрати зорової функції. В той же час, набута короткозорість – це не лише вада зору, а й певний функціональний стан організму, розвиток якого пояснюється ретино-епіфізарно-гіпоталамічними і ретино-гіпофізарними взаємозв'язками нейроструктур ока з неокортексом та підпорядковується механізмам нейроімуноендокринної взаємодії в організмі. Метою даної роботи стало дослідження особливостей системного імунітету та функціонального стану вищих відділів центральної нервової системи в осіб із набутою короткозорістю слабкого, середнього та високого ступеня. Для реалізації поставленої мети були застосовані такі методи: викопіювання даних з форм первинної медичної документації; загальноприйняті імунологічні та клінічні методи дослідження системи крові; методи оцінки властивостей основних нервових процесів (латентних періодів простих і складних сенсомоторних реакцій, функціональної рухливості нервових процесів) та психофізіологічних функцій (уваги, короткочасної пам’яті); методи параметричної і непараметричної статистичної обробки одержаних результатів. Дослідження охоплювало 150 учасників-волонтерів віком від 18 до 35 років та здійснювалося на базі кафедри біології людини та тварин Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка впродовж 2016-2019 років. Контрольна група була сформована практично-здоровими людьми без хронічних чи гострих захворювань з нормальною гостротою зору. Дослідну групу складали 30 осіб із слабким ступенем (до -3 дптр), 30 осіб із середнім ступенем (від -3 до -6 дптр), 30 осіб із високим ступенем (від-6 дптр) набутої короткозорості. У роботі вперше виявлено загальний характер змін показників клітинних факторів неспецифічної резистентності, клітинної та гуморальної ланок системного імунітету при короткозорості набутої форми слабкого, середнього та високого ступеня: показано зниження вмісту головних імунокомпетентних клітин (лейкоцитів, лімфоцитів, нейтрофілів), натуральних кілерів (І-ІІ ступені імунних порушень (ІП)), Т-лімфоцитів (ІІ ступінь ІП); зростання числа моноцитів (ІІ-ІІІ ступені ІП), Т-супресорів/цитотоксичних (І-ІІ ступені ІП), В-лімфоцитів (ІІ ступень ІП) та концентрації імуноглобулінів класів М (ІІІ ступінь ІП) та А (ІІ ступінь ІП), у порівнянні із учасниками з нормальним зором контрольної групи. Вказані зміни мали найбільший прояв при високому ступені короткозорості, що свідчить про тенденцію до посилення дисрегуляційних імунних порушень в динаміці набутої короткозорості. Набуло подальшого розвитку уявлення про імунологічний статус короткозорих осіб, поглиблено та деталізовано опис дисфункцій системного імунітету за умов різних значень короткозорості. Показано, що в системі неспецифічного антиінфекційного захисту відбувається зростання кількості нейтрофілів (за рахунок підвищення числа сегментоядерних форм), моноцитів та відносного вмісту натуральних кілерів (при одночасному зниженні їх абсолютного числа) від низьких до високих значень короткозорості. Таким чином, при слабкому ступені короткозорості дані показники мали найменші значення, при високому ступені – найвищі. Із зростанням ступеня короткозорості відбувається підвищення показників фагоцитозу (ФЧ і ФІ), хоча вони і залишились на рівні нижчому, ніж в контрольній групі. Дослідження клітинної ланки системного імунітету встановило, що разом із зростанням ступеня короткозорості на тлі дефіциту загальних Т-лімфоцитів відбувається зниження вмісту Т-хелперів/індукторів і Т-супресорів/цитотоксичних; у порівнянні із контрольними даними вміст Т-хелперів/індукторів загалом був менший, а Т-cупресорів/цитотоксичних, навпаки, більший. Функціональне навантаження гуморальної ланки системного імунітету зростало в наслідок підвищення кількості В-лімфоцитів та їх імуноглобулін-продукуюча здатності від слабкого до високого ступеня, що супроводжувалося збільшенням випадків дисімуноглобулінемій, що є підставою вважати про формування глибоких імунних порушень. Проведене психофізіологічне дослідження дозволило нам вперше охарактеризувати специфічні риси у функціонуванні вищих відділів ЦНС за умов короктозорості різного ступеня. Показано збільшення часу латентного періоду простої сенсомоторної реакції в усіх групах осіб із набутою короткозорістю, зменшення часу латентного періоду реакції вибору двох із трьох подразників та підвищення рівня ФРНП при слабкому та середньому ступені короткозорості, у порівнянні із контрольною групою, що свідчить про погіршення показників із зростанням ступеня короткозорості. Серед спільних для усіх короткозорих осіб характеристик процесу уваги, що відрізняються від даних практично здорових людей, слід відзначити кращу якість роботи та концентрацію уваги, вищий рівень розумової продуктивності. В той же час, кількісні та швидкісні показники уваги при слабкому та високому ступені короткозорості були більшими, а при середньому ступені – меншими; здатність до переключення уваги – більш високою при слабкому та середньому ступені короткозорості. Проте слід відзначити зниження обсягів зорової інформації, якості роботи та швидкості обробки матеріалу при вищих ступенях короткозорості. Показники короткочасної пам’яті в умовах короткозорості змінювались стохастично: в усіх групах короткозорих осіб найвищі числові результати були отримані за видами «зорова» та «слухова» короткочасна пам’ять на слова, що свідчить про полегшення сприймання та запам’ятовування сигналів, адресованих до ІІ-ї сигнальної системи. Одночасно із цим, числовий матеріал відтворювався гірше учасниками зі слабкою та середньою короткозорістю, а при високій короткозорості, навпаки, нами виявлено тенденцію до покращення відтворення даного типу стимульного матеріалу. За рівнем смислової пам’яті дані короткозорих осіб дещо перевищували контрольні, проте вірогідні відмінності між ними були відсутні. Узагальнення та систематизація досліджуваних показників дозволили вперше ідентифікувати специфічні риси функціонального стану імунної та нервової систем на тлі короткозорості певного ступеня. Так, у осіб із набутою короткозорістю слабкого ступеня у периферійній крові на фоні загального зниження кількості ІКК спостерігається найнижчий вміст нейтрофілів (за рахунок зменшення кількості сегментоядерних нейтрофілів) і, відповідно, найнижчі показники фагоцитарної активності; найбільше зменшення Т-лімфоцитів при найбільшій кількості клітин Т- супресорів/цитотоксичних; зниження кількості В-лімфоцитів та найнижча концентрація IgG. Нейродинамічні характеристики були високими, а рівень ФРНП – середнім. В даній групі осіб виявлено найкращі кількісні, якісні та швидкісні показники уваги та середні рівні короткочасної пам’яті, зниження обсягу слухової пам’яті на слова (у порівнянні із середньою та високою короткозорістю). У осіб із набутою короткозорістю середнього ступеня показники неспецифічного та Т-клітинного імунітету були максимальними; в гуморальній ланці системного імунітету найбільш високою була концентрація IgА. В даній групі осіб було виявлено максимально високий рівень ФРНП при середніх рівнях сенсомоторних реакцій. Увага осіб із середньою короткозорістю характеризувалась найнижчими кількісними та швидкісними показниками на фоні середньої точності роботи. Найвищі обсяги короткочасної пам’яті встановлені при дослідженні зорової пам’яті на слова, найменші – зорової пам’яті на числа (у порівнянні із слабкою та високою короткозорістю). В групі осіб із набутою короткозорістю високого ступеня виявлено максимальні зміни вмісту провідних ІКК у бік зменшення, що поєднувалось із максимальним числом моноцитів; зменшення числа всіх субпопуляцій Т- лімфоцитів; максимально високий вміст В-лімфоцитів та концентрацій Ig досліджуваних класів. Нейродинамічними особливостями високих значень короткозорості слід вважати найдовший час простих та складних СМР, найнижчий рівень ФРНП. В даній дослідній групі виявлено найменшу точність, концентрацію та переключення уваги, а також найменший обсяг пам’яті на слова та найбільший – пам’яті на числа (у порівнянні із слабкою та середньою короткозорістю). У роботі вперше наведено аналіз кореляційних відносин імунних та психофізіологічних показників на тлі набутої короткозорості слабкого, середнього та високого ступеня. Показано наявність тісних взаємозв’язків між компонентами цих системам, що розширює уявлення про механізми нейроімунної регуляції функцій організму. Таким чином, результати дисертаційного дослідження вказують на спільні функціональні зміни системного імунітету та діяльності вищих відділів ЦНС, що формуються в умовах короткозорості набутої форми і, в той же час, вказують на специфічні відмінності даних систем за умов короткозорості різного (слабкого, середнього та високого) ступеня, що становить наукове значення і є базою для практичного використання.Документ Професійна підготовка фахівців з фізичної терапії в університетах Данії(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Левитська Тетяна Вікторівна; Levytska Tetiana ViktorivnaУ дисертації здійснено теоретичне узагальнення й практичне розв’язання проблеми професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в університетах Данії. Теоретичний аналіз проблеми професійної підготовки фахівців з фізичної терапії засвідчив, що така підготовка в Данії здійснюється у восьми університетах (міста Копенгаген, Нествел, Есб’єрг, Оденсе, Роскільд, Ольборг, Орхус та Холстебро), враховує діяльність міжнародних організацій, Усесвітньої конфедерації фізичних терапевтів (WCPT), програми й нормативи ВООЗ і при цьому унормована на національному рівні, передбачає урахування галузевого стандарту та обов’язкову клінічну практику в межах навчання. Серед основних проблем системи підготовки фахівців з фізичної терапії в Україні науковцями відзначені: гальмування розвитку автономії університетів через надмірну управлінську централізацію; необхідність уніфікації системи підготовки фахівців з фізичної терапії у закладах вищої освіти, акценти на теоретичному боці підготовки фахівців. Усталена в Україні модель професійної підготовки майбутніх бакалаврів з фізичної терапії, ерготерапії більшою мірою орієнтована на теоретичне навчання, недостатньо орієнтована на практичну підготовку майбутніх фахівців і при цьому лише починає орієнтуватися на інноваційні (активні методи: майстер- класи, тренінги, зустрічі зі стейкґолдерами, кейс-методи тощо) методи і форми (майстер-класи, тренінги, клінічна практика) навчання. Разом з тим підтверджено запит суспільства загалом і молоді, зокрема, на практико-орієнтовану підготовку фахівців фізичної терапії, за результатами якої випускники будуть здатні приступити до роботи в різних реабілітаційних установах, де передбачено відповідні послуги, та будуть кваліфікованими по відношенню до виконання посадових обов’язків фахівців фізичної терапії. Аналіз наукової літератури засвідчив відсутність компаративних досліджень цієї проблеми, а з урахуванням того, що Данія є одним із лідерів якості надання фізіотерапевтичних послуг населенню, питання можливості і доцільності використання данського досвіду підготовки фахівців з фізичної терапії потребують окремої уваги. Вивчено стан законодавчого і нормативно-правового забезпечення професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в Данії та Україні. За результатами системно-логічного аналізу встановлено, що унормування підготовки фахівців відбувається на основі: звітів про діяльність міжнародних організацій, що відображають потреби і запити як суспільства України та Данії, так і міжнародного співтовариства; нормативні документи міжнародного та національного рівнів, відповідно до яких здійснюється розвиток вищої освіти та професійної підготовки фахівців, зокрема, Міжнародний стандарт класифікації, Ключові компетентності для навчання упродовж життя: Європейська довідкова рамка, Рамка якості досліджень, Стандартизована класифікація професій; галузеві стандарти, освітні (освітньо-професійні) програми, документація про систему забезпечення якості освіти в університетах Данії та України. Професійна підготовка фахівців з фізичної терапії в Данії санкціонована відповідно до Закону про авторизацію медичних працівників і закладів охорони здоров’я та відповідно до Виконавчого наказу про освіту. Охарактеризовано особливості професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в університетах Данії. У роботі описано типову структурну модель професійної підготовки майбутніх фахівців з фізичної терапії, яка складається з цільового, теоретико-методологічного (системний, компетентнісний, аксіологічний, акмеологічний, міждисциплінарний та особистісний методологічні підходи та дидактичні принципи доступності, відкритості, гуманізації, демократизації, науковості, ступеневості, неперервності, гнучкості, мобільності, інтеграції з наукою і виробництвом, зв’язку теорії з практикою, індивідуалізації, активності), технологічного (схарактеризовано зміст і обсяги освітніх компонентів та часовий опис їх опанування; форми (навчальні заняття, самостійну роботу, практичну підготовку і контрольні заходи) та активні методи навчання (симуляція, рольова гра, дебати, методи проблемного навчання і кейс-метод)) і контрольно-регулювального (схарактеризовано загальні принципи оцінювання навчальних досягнень та описано систему контрольних заходів, акцент на написанні письмових робіт) блоків. Характерним для професійної підготовки фізичних терапевтів в університетах Данії є: стандартизація професійної підготовки; поетапність розробки і впровадження освітніх програм; додаткові вимоги вступу на спеціальність; доклінічний та клінічний етапи підготовки; професіоналізація змісту підготовки та рання спеціалізація; трансформація навчальної діяльності в професійну; диверсифікація моделей практичної підготовки, запровадження клінічних ротацій; використання інноваційних педагогічних та клінічних методів і технологій навчання (пацієнт-орієнтоване навчання, навчання на основі клінічного досвіду, технологія міжпрофесійної взаємодії в навчанні, симуляційне навчання, клінічне моделювання), акцентування ваги і важливості самостійної роботи в навчанні. Розкрито особливості професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в Україні. Встановлено, що модель професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в університетах України більшою мірою орієнтована на теоретичне навчання, недостатньо орієнтована на практичну підготовку майбутніх фахівців і при цьому використовує усталені методи, форми й засоби навчання. Здійснено порівняльно-педагогічний аналіз особливостей професійної підготовки фахівців з фізичної терапії в університетах Данії та України. Встановлено, що: нормативно-правове забезпечення станом на початок 2021 р. характеризується високим ступенем подібності; університети Данії більш ефективно використовують міждисциплінарний потенціал фізичної терапії та на відміну від українських ЗВО пропонує освітні програми з додатковою подвійною або потрійною спеціальністю (ерготерапевти, дієтологи, вчителі, вихователі, медсестри тощо); здобувачі вищої освіти в Данії мають значно більшу свободу у формуванні власної освітньої траєкторії; наявна відмінність у змістовому наповненні освітніх програм, на відміну від України, в Данії значна увага серед обов’язкових компонентів надається фізіотерапії («Фізіотерапія, професія, наука та навчання», «Основні фізіотерапевтичні огляди та міркування», «Фізіотерапевтичне втручання, орієнтоване на аналіз руху та адаптацію фізичних навантажень», «Основний фізіотерапевтичний огляд, міркування та діагностика», «Фізіотерапевтичне обстеження та клінічні міркування, діагностика, лікування та реабілітація», «Фізіотерапія в зміцненні та профілактиці здоров’я», «Фізіотерапевтичні клінічні міркування та прийняття рішень у лікуванні, тренуванні та реабілітації»); відрізняються обсяги практичної підготовки - на відміну від України, де пропонується короткотривала навчальна (2 чи 3 курс, по 2 тижні) та виробнича практика (4 курс, до 5 тижнів), університети Данії пропонують довготривалу клінічну практику (кожного навчального року, загалом 28 тижнів); в університетах Данії використовують різноманітні моделі організації практики і різних закладах охорони здоров’я; форми організації освітнього процесу в університетах Данії та України є однаковими і охоплюють навчальні заняття (лекційні, семінарські, практичні, лабораторні, індивідуальні заняття, консультації), самостійну робота, практичну підготовку і контрольні заходи, проте їх реалізація є відмінною (в університетах України спостерігається «передача фактичних знань» замість застосування концептуального, інтерпретативного і методологічного підходів до подання інформації, що практикується в університетах Данії); різна реалізація студентоцентрованого навчання впливає на побудову індивідуальних освітніх траєкторій – в Україні для них більше обмежень; порівняльний аналіз контрольно-регулювального компоненту підготовки свідчить про використання однакових видів контролю (попередній, поточний та підсумковий), однак в університетах Данії одним з найбільш поширених методів підсумкового контролю, що становить 50% підсумкової оцінки, є письмова робота «Клінічне міркування у фізіотерапії». Обґрунтовано можливості творчого використання конструктивних ідей данського досвіду підготовки фахівців з фізичної терапії у системі університетської освіти України. Рекомендовано управлінцям у галузі освіти: уточнити зміст професійних стандартів і паспортів професій у галузі фізичної терапії; задекларувати необхідність складання міжнародного іспиту з англійської мови (рівень В1) вже на рівні ЗЗСО; розробляти рейтинги університетів за конкретними спеціальностями для кращого розуміння стейкґолдерами якості підготовки фахівців. Рекомендовано науковцям у галузі педагогічних наук: здійснювати компаративно-педагогічні дослідження досвіду професійної підготовки фахівців з фізичної терапії у країнах, які мають ефективні системи охорони здоров’я (країни ЄС, Китай тощо); для забезпечення конкурентоспроможності випускників на ринку праці зосередити увагу на адміністративно-організаційних і науково- методичних засадах розроблення й реалізації міждисциплінарних програм. Рекомендовано науковцям у галузі фізичної терапії: зосередити увагу на дослідженні питань організації професійної підготовки фахівців з фізичної терапії та методики викладання дисциплін фахового спрямування; поширювати власний позитивний досвід застосування інноваційних методів у міжнародних виданнях, що віднесені до світових наукометричних баз. Рекомендовано університетам України: забезпечити інституційне та заохочувати особисте членство науково-педагогічних працівників і здобувачів вищої освіти у міжнародних і національних організаціях фізіотерапевтичного спрямування; заохочувати публікації статей у авторитетних міжнародних виданнях; забезпечити включення українських фахових видань у галузі фізичної терапії та методики викладання дисциплін фахового спрямування до авторитетних міжнародних наукометричних баз даних із публікацією журналів у двомовному форматі (українська та англійська мови); посилити співпрацю закладів вищої освіти в межах України та за кордоном з метою розширення можливостей внутрішньої та зовнішньої академічної мобільності; ініціювати електронне подання, перевірку, оцінювання завдань та надання відгуку з метою підвищення прозорості процесу оцінювання; збільшити обсяги виробничої практики, а у викладанні навчальних дисциплін змістити акцент з модулів теоретичного характеру на модулі проблемно-орієнтованого і прикладного характеру; змінити модель організації практичної підготовки фахівців з фізичної терапії на ротаційну з метою забезпечення універсальності підготовки та вдалого вибору подальшої спеціалізації; збільшити обсяг самостійної роботи, стимулюючи активне самостійне навчання; збільшити відсоток завдань, що мають практико-орієнтований характер; методи підсумкового контролю розширити використанням есе; змінити методи навчання на активні (рольові ігри, симуляції, кейс-метод тощо).Документ Формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Лі Цін; Li TsinУ дисертації представлено результати дослідження процесу формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва. У роботі запропоновано інтерпретацію змісту понять «реалізація»,«самореалізація», «самоактуалізація», «творчість» та «творча особистість». На основі теоретичного аналізу дефініцій понять поданих в роботі доведено, що визначення терміну «професійно-творча самореалізація майбутніх учителів образотворчого мистецтва» в педагогічній поняттєвій базі не представлено. З метою уникнення поодиноких дублювань щодо визначення ключового поняття дослідження в роботі запропоновано його авторське тлумачення. Професійно-творча самореалізація майбутніх учителів образотворчого мистецтва – це свідомий, цілеспрямований процес розкриття своєї творчої сутності в соціальній діяльності. Доведено, що майбутній фахівець образотворчого мистецтва реалізується в ситуації, що припускає критичне осмислення змін, які відбуваються в культурі і соціумі, освоєння і пошук нових технологій освіти і ставлення до своїх учнів, якісного перетворення свого внутрішнього світу, що приводить до принципово нового ладу і способу життєдіяльності. Цей спосіб визначено актом професійно- творчої самореалізації. Розроблено компонентну структуру професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва майбутніх учителів образотворчого мистецтва у єдності мотиваційно-орієнтувального, когнітивно-діяльнісного та суб’єктного компонентів. Доведено, що процес формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва забезпечують дидактичні принципи, які є вихідними положеннями в розробленій нами методичній системі: професійної спрямованості, науковості, оптимізації, емоційності педагогічного процесу. Принцип професійної спрямованості включає як професійну спрямованість особистості на трудову діяльність і на конкретну професію, так і професійну спрямованість загальної освіти і професійного навчання. Передбачає не тільки професійно значимий матеріал, що вводиться в зміст навчання, а й діяльність, спрямовану на освоєння таких розумових операцій, аналоги яких будуть виконуватися студентами в педагогічній діяльності. Професійна спрямованість художньої підготовки реалізується через систему змістовно-методичних ліній відповідних фахових дисциплін. Згідно з принципом науковості, зміст освіти вищої школи повинен відповідати науковим досягненням у певній галузі. Так, до уваги майбутніх педагогів-художників має надходити лише науково обґрунтована та достовірна інформація, що включає факти, закономірності, процеси та явища, особливості становлення та розвитку наукових відкриттів. Важливою передумовою даного принципу є розвиток пізнавальних інтересів у здобувачів вищої художньо-педагогічної освіти, їх орієнтація у сучасних дослідницьких методах, систематичне залучення до наукових пошуків та стимулювання готовності до здійснення цих видів діяльності. Принцип оптимізації передбачає якісну реалізацію технології формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва, яка призводить до досягнення поставленої мети. Основні педагогічні дії з оптимізації процесу формування досліджуваної готовності у майбутніх педагогів-художників полягають у наступному: конкретизація завдань; генералізація (виділення головного); міжпредметна координація; вибір варіантів на основі їх порівняльної оцінки; диференціація та індивідуалізація навчально-виховного процесу; гуманізація; створення відповідних педагогічних умов; поєднання управління і самоуправління; моніторинг; оперативне регулювання і коригування процесу; оцінка його результатів за встановленими критеріями. Принцип емоційності педагогічного процесу сприятиме активізації діяльності як студентів, так і викладача, зняттю психологічних бар’єрів, стимулюванню пізнавальних процесів тощо, що значно підвищуватиме ефективність процесу формування досліджуваного утворення, сприятиме виробленню у майбутніх учителів образотворчого мистецтва ефективних моделей спілкування з учнями. Проведене дослідження стало основою для визначення педагогічних умов формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва. Перша педагогічна умова – актуалізація ціннісного ставлення майбутніх учителів образотворчого мистецтва до художньо-педагогічної діяльності передбачала, що завдяки ціннісному ставленню до неї дане утворення набуває позитивного значення для майбутніх учителів образотворчого мистецтва, викликає інтерес та потребу в її оволодінні, а отже, сприяє формуванню готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва в даній галузі. Визначаючи другу педагогічну умову – організація самовдосконалення майбутніх педагогів-художників у контексті здійснення майбутньої професійної діяльності – бралось до уваги, що процес формування готовності до професійно-творчої самореалізації у майбутніх учителів образотворчого мистецтва залежить не лише від зовнішнього впливу, а й від їхньої самостійної роботи над собою, яка виражається у цілеспрямованих зусиллях, направлених на самозміну, від самосвідомості, критичного ставлення до власного професійного становлення, вольових якостей, вироблення стійких настанов на постійне професійне самовдосконалення. Третя педагогічна умова – створення рефлексивно-освітнього середовища в навчально-виховному процесі ЗВО передбачала, що значну роль у формуванні досліджуваної готовності майбутніх педагогів-художників займає самооцінка та самоставлення до себе як майбутнього професіонала. Ми вважали, що для ефективної роботи у напрямку формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва є важливими результати поглиблення рефлексивних процесів: здатність студента «конструювати» себе, як майбутнього професіонала, переосмислювати власні відношення, оцінки, здатність до самокорекції відповідно до поставлених вимог. Під час реалізації визначених педагогічних умов було використано форми, методи, технології та засоби, які покликані сприяти інтенсифікації процесу формування досліджуваної готовності. Серед них: форми навчально- професійної діяльності: спецкурс «Творча самореалізація майбутнього вчителя образотворчого мистецтва»; лекційні заняття (лекція-огляд, лекція- бесіда або діалог з аудиторією, лекція-дискусія, лекція із застосуванням техніки зворотного зв’язку, лекція з застосуванням елементів «мозкового штурму», лекція з розбором мікроситуацій, лекція-диспут, лекція- консультація та ін.), семінари, практичні заняття, консультації; форми квазіпрофесійної діяльності (ділова гра, ігрове проектування, інсценування, мозковий штурм, тренінг, захист інноваційних міні-проектів та ін.); художня діяльність, оцінка явищ художнього життя, педагогічна практика в умовах навчальних занять (в якості опонента викладача-лектора на проблемній лекції або співведучого на семінарі), аналіз передового педагогічного досвіду, аналіз і обговорення конкретних педагогічних ситуацій, рішення ситуаційних (педагогічних) завдань, проектування професійних педагогічних завдань, розбір папки з навчальної або робочої документації, складання програми самовдосконалення і усний самозвіт, морфологічний аналіз. Методи: психологічної саморегуляції, проблемні, рефлексивно-творчі, рефлексивно-діалогові, діалогово-спонукальні. Технології: системно-діяльнісного підходу, проблемно-діалогового навчання і розвиваючого навчання, активних методів навчання, медіа технології, самооцінки та взаємооцінки. Засоби: навчальні посібники, навчальні програми, технічне устаткування (комп’ютери, презентаційне устаткування), тематичний план роботи спецкурсу «Творча самореалізація майбутнього вчителя образотворчого мистецтва», програма самовдосконалення в контексті здійснення майбутньої професійної діяльності. Розроблено схематичну модель означеного процесу, що включає: постановку мети дослідження та його завдання – цільовий блок; компоненти готовності до професійно-творчої самореалізації (мотиваційно- орієнтувальний, когнітивно-діяльнісний, суб’єктний) – змістовий блок; дидактичні принципи (професійної спрямованості, науковості, оптимізації, емоційності педагогічного процесу); педагогічні умови, на яких базується експериментальна методика формування готовності до професійно-творчої самореалізації (актуалізація ціннісного ставлення майбутніх учителів образотворчого мистецтва до художньо-творчої діяльності; організація самовдосконалення майбутніх педагогів-художників у контексті здійснення майбутньої професійної діяльності; створення рефлексивно-освітнього середовища в навчально-виховному процесі ЗВО); методи, форми, технології та засоби, націлені на підвищення рівня готовності до професійно-творчої самореалізації студентів – технологічний блок; очікуваний результат дослідження. Експериментальне дослідження формування готовності до професійно- творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва здійснювалося в умовах констатувального та формувального експериментів. Для здійснення констатувального експерименту методом теоретичного моделювання розроблено критеріальний апарат, що складався з таких критеріїв та показників: спонукально-ціннісний з показниками (мотивація на професійну діяльність; прагнення до творчих досягнень; наявність педагога-ідеалу); змістово-процесуальний, який розкривається за показниками (сформованість професійних знань, умінь та навичок; володіння основами методичних систем художнього навчання; здатність до ефективного педагогічного спілкування); особистісний, який забезпечують показники (самооцінка; відсутність емоційної напруги в професійній діяльності; здатність до самовдосконалення та самореалізації в художньо-педагогічній діяльності). На підставі зазначених критеріїв визначено рівні сформованості готовності до професійно-творчої самореалізації у майбутніх педагогів- художників: високий, достатній, середній та низький. Формувальний експеримент, кількісна та якісна обробка його результатів дозволили підтвердити ефективність запропонованої експериментальної методики формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва. Таким чином, вперше у вітчизняній педагогічній науці здійснено цілісне дослідження формування готовності до професійно-творчої самореалізації майбутніх учителів образотворчого мистецтва, а саме: виявлено стан розробленості досліджуваної проблеми; розроблено структурні компоненти досліджуваної готовності у студентів у єдності мотиваційно-орієнтувального, когнітивно-діяльнісного, суб’єктного компонентів; обґрунтовано методику формування досліджуваного цілісного утворення у складі принципів, педагогічних умов, форм, засобів, технологій і методів. Експериментально перевірено ефективність методики формування означеного процесу.Документ Організаційно-педагогічні умови виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Лісовець Оксана Вікторівна; Lisovets Oksana ViktorivnaУ дисертації здійснено теоретичне узагальнення та наукове розв’язання проблеми виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років, що полягає в обґрунтуванні, розробці та експериментальній перевірці організаційно-педагогічних умов та методів виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років. Актуальність теми дослідження зумовлена важливістю виховання самостійності підростаючого покоління вже з першої, дошкільної ланки освіти. Основною вимогою суспільства до дошкільної освіти нині є виховання особистості, яка самостійно і творчо вирішує різні завдання, критично мислить, вдосконалює свої вміння та навички, здатна творчо застосовувати їх в діяльності. Починаючи з перших років життя дитини мають створюватись умови для становлення активної, ініціативної особистості, здатної здійснювати власні вибори, покладати на себе відповідальність, приймати значущі рішення, визначати шлях свого розвитку. Одним із ключових етапів становлення самостійності особистості виступає період розвитку дитини 5-7 років, що актуалізує наукові пошуки у вивченні проблеми виховання самостійності у дітей саме цього віку. При цьому слід активізувати увагу на статевій належності, яка є суттєвим чинником розвитку самостійності дітей 5-7 років. За результатами аналізу стану наукової розробленості проблеми виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років установлено її актуальність, інтенсивність сучасного наукового дослідження, затребуваність у педагогічній теорії та практиці. У дисертації проаналізовано різні наукові підходи до трактування самостійності дитини: діяльнісний, особистісний, міжособистісний, інтегративний. Визначено, що самостійність як інтегративна якість має складну структуру, і в узагальненому вигляді представляє систему, яка містить такі складові: інтелектуально-пізнавальну, емоційно-ціннісну та дієво-практичну. Простежено динаміку змін у розвитку самостійності впродовж дошкільного дитинства та встановлено, що самостійність дитини старшого дошкільного віку проявляється в пізнавальній (здатність самостійно сформулювати пізнавальну задачу, обрати засоби її вирішення з використанням ефективних і надійних прийомів, скласти план, зрозуміти необхідність перевірки результатів), емоційно- ціннісній (здатність усвідомлювати значення самостійності у житті та здійснювати адекватну самооцінку рівня власної самостійності, контролювати власну поведінку та відповідати за власні вчинки) та діяльнісній (здатність обирати і планувати діяльність; незалежністю дій і вчинків, прагненням реалізувати свої плани без сторонньої допомоги, проявляти ініціативу і творчий підхід) сферах і має статеві особливості її вияву. Встановлено, що поняття «самостійність дитини віком 5-7 років» слід розглядати комплексно, оскільки вона має багатоплановий, динамічний характер, і трактувати як якість особистості і прояв активності, що характеризується усвідомленим і відповідальним ставленням до вчинків і дій, виявляється в ініціативності та критичності в поведінці, прагненні діяти без сторонньої допомоги, зверненні за нею лише в разі потреби. Відповідно до змістової структури самостійності визначено критерії її вихованості у старших дошкільників (незалежність від зовнішньої допомоги, творча ініціатива, баланс критичності й самокритичності) та їх показники. Це дозволило розробити програму і методику вивчення особливостей прояву самостійності дошкільниками різної статі. За результатами констатувального експерименту визначено рівні сформованості компонентів самостійності старших дошкільників (високий, оптимальний, середній, низький) та основні типи самостійності, які притаманні представникам різної статі (незалежно- створювальний, перетворювально-продуктивний, перетворювально- репродуктивний, залежно-репродуктивний). Зафіксовано необхідність оптимізації виховного процесу щодо підвищення рівня сформованості компонентів самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років на формувальному етапі експериментальної роботи з урахуванням їх статево- вікових особливостей. Розроблено і теоретично обґрунтовано організаційно-педагогічні умови виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років. До них віднесено: збагачення знань дітей про самостійність, розуміння її значущості та ролі у житті людини, усвідомлення власної самостійності та уявлення про шляхи її розвитку; систематичне вправляння дошкільників у самостійному плануванні, виконанні, саморегуляції та оцінюванні своїх дій, досягнень та прорахунків, в обґрунтуванні суджень та розвитку критичності; упровадження диференційованого підходу до виховання самостійності дітей різної статі віком 5-7 років; удосконалення теоретико-методичної підготовки вихователів закладів дошкільної освіти та просвіта батьків з виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років. Експериментальна перевірка організаційно-педагогічних умов та спеціально дібраних методів здійснювалась шляхом реалізації комплексної програми виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років, яка спрямовувалася на розвивально-виховну роботу з дітьми, консультативно- методичну роботу з педагогами та інформаційно-просвітницьку роботу з батьками. Експериментальна робота здійснювалася за такими етапами: підготовчим, на якому здійснювалася організаційно-методична підготовка вихователів до експериментальної роботи з дітьми; пізнавально- мотиваційним, на якому поглиблювалися знання та уявлення дітей і їх батьків про самостійність, її значення, формувалася вмотивованість на виховання самостійності; розвивально-практичним, який спрямовувався на розвиток поведінкового компоненту самостійності старших дошкільників; індивідуально-корегувальним, який передбачав виявлення та виправлення труднощів та перешкод в експериментальній роботі, індивідуальну роботу з окремими дітьми та корегування виховного впливу дорослих. Поетапне застосування сукупності спеціально дібраних і розроблених форм, методів і засобів сприяло досягненню результату експериментальної роботи – підвищення рівня сформованості компонентів самостійності дітей різної статі віком 5-7 років. Це засвідчено кількісним і якісним аналізом результатів упровадження програми, здійсненим на контрольному етапі експериментальної роботи. Наукова новизна дослідження полягає в тому що, вперше: теоретично обґрунтовано, розроблено й експериментально перевірено організаційно- педагогічні умови та методи оптимізації процесу виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років; встановлено особливості самостійної поведінки дітей різної статі віком 5-7 років у предметно-практичній, ігровій та комунікативній діяльності; створено комплексну програму виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років у різних видах і умовах організації діяльності у ЗДО і в сім’ї; уточнено сутність поняття «самостійність дитини 5-7 років», котре визначається як якість особистості і прояв активності, що характеризується усвідомленим і відповідальним ставленням до вчинків і дій, виявляється в наполегливості, ініціативності та критичності, прагненні діяти без сторонньої допомоги, зверненні за нею лише в разі об’єктивної необхідності; визначено структуру (когнітивний, емоційно-ціннісний, поведінковий компоненти), критерії (незалежність від зовнішньої допомоги, творча ініціатива, баланс критичності й самокритичності) з відповідними показниками, рівні сформованості компонентів самостійності дітей віком 5-7 років (високий, оптимальний, середній, низький) та основні типи самостійності, які притаманні представникам різної статі (незалежно-створювальний, перетворювально-продуктивний, перетворювально-репродуктивний, залежно-репродуктивний); подальшого розвитку набули наукові уявлення про процес виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років; підходи до вибору форм, методів та прийомів виховання самостійності вказаної категорії досліджуваних в умовах сім’ї та закладу дошкільної освіти. Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в: розробці й апробації комплексної програми виховання самостійності у дітей різної статі віком 5-7 років; розробці методичних рекомендацій педагогам з виховання самостійності дітей старшого дошкільного віку; упровадженні результатів дослідження у процес підготовки майбутніх вихователів ЗДО в умовах університетської освіти (відображення у навчально-методичних комплексах навчальних дисциплін, у програмах практик, підготовка навчально-методичних видань тощо).Документ Професійна підготовка майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання цифрових технологій в умовах інклюзивного освітнього простору(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Охріменко Олена Вікторівна; Okhrimenko Olena ViktorivnaДисертаційне дослідження присвячене проблемі професійної підготовки майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання цифрових технологій (ЦТ) в умовах інклюзивного освітнього простору (ІОП). Обґрунтовано актуальність проблеми через потребу вирішення низки суперечностей. Сформульовано науковий апарат дослідження та його тезаурус. Зокрема, надано тлумачення таким поняттям: - готовність майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП розтлумачено як складне особистісне утворення, яке інтегрує ціннісні установки та здатність до розвитку у царині ЦТ для інклюзії та прогнозування ефективності їх використання з метою успішного виконання професійних завдань, знання про ЦТ та уміння конструювання інклюзивного освітнього простору засобами ЦТ, уміння комунікувати засобами ЦТ з суб’єктами ІОП, прагнення до самовдосконалення щодо використання ЦТ у майбутній професійній діяльності в умовах ІОП; - формування готовності майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП представлено комплексним процесом педагогічного впливу на особистість майбутнього фахівця, який ґрунтується на усвідомленні важливості розвитку здатності до використання ЦТ для інклюзії та передбачає результатом позитивну динаміку сформованості усіх компонентів готовності до використання ЦТ в умовах ІОП. Досліджено особливості впровадження ІТ в соціалізацію дітей з особливими освітніми потребами, методичний супровід їхнього навчання різних предметів у закладах освіти різних типів, використання мобільних і дистанційних технологій у навчанні таких дітей тощо. Засвідчено системність напрацювань щодо особливостей роботи з дітьми, що потребують особливого підходу в навчанні для подальшої їхньої соціалізації в суспільстві, попри можливо фрагментарність розвідок щодо професійної підготовки бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП. Продемонстровано, що розвиток цифрових технологій уможливлює їх використання в галузі інклюзивної освіти. Зокрема, за аналізом результатів наукових досліджень українських та закордонних вчених підтверджено доцільність використання апаратних засобів (брайлівські дисплей, е- книга, принтер, клавіатура; альтернативна клавіатура, миша для стопи, трекбол, сенсорний екран, інструктивна дисплейна система голови, стилус для керування ротом; ПК, планшет, смартфон, е-рідер; вібраційна система нагадування, цифрова ручка з можливістю аудіо запису) та програмних засобів (зчитувачі екрана монітора, екранні збільшувачі, аудіокниги, сурдокомунікатори, мовні синтезатори, перетворювачі звуку в текст, програмні засоби для перевірки правопису, засоби для рефразування, спеціалізоване програмне забезпечення предметного спрямування, електронні освітні ресурси тощо). Обґрунтовано доцільність їх опанування в межах професійної підготовки майбутніх бакалаврів спеціальної освіти у закладах вищої освіти. Доведено, що процес професійної підготовки майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП слід підпорядкувати відповідній моделі, яка ґрунтується на сукупності методологічних підходів (системний, аксіологічний, інтегративний, здоров’язбережувальний, BYOD-підхід, візуально-цифровий), загальнодидактичних (міцності знань, умінь і навичок, доступності, свідомості, активності і самостійності, систематичності і послідовності, науковості, наочності, зв’язку теорії і практики) та специфічних (професійної діяльності фахівця у інклюзивному освітньому просторі (поваги до різноманіття учнів; сприяння академічному, соціальному й емоційному навчанню всіх учнів; постійного особистісного професійного розвитку; педагогічного наставництва зі створення інклюзивного освітнього простору); професійної підготовки майбутніх бакалаврів спеціальної освіти (гуманізації, послідовності, контекстного навчання, демократичності, інтегративності видів знань, інтеграції та соціального партнерства); цифровізації інклюзивного освітнього простору (цифрової мобільності та адаптації, побудови індивідуальної освітньої траєкторії, ефективної взаємодії та електронної комунікації усіх учасників освітнього процесу, розвитку цифрової грамотності, цифрової індивідуалізації та диференціації)) принципах навчання; передбачає використання форм (лекції-візуалізації; тренінги; майстер-класи від стейкхолдерів; семінари; лабораторні роботи; виробнича практика; практика з виготовлення мультимедійних матеріалів), методів (створення ситуації зацікавленості, проблемне навчання, інтерактивне навчання, ігрові, проєктні), засобів (ЕОР; ІОС ЗВО; Інтернет-ресурси; комунікаційні програми; освітні платформи; відкриті освітні ресурси; ілюстративні; мобільні; спеціалізоване ПЗ; технології цифрового здоров’я; професійно-орієнтовані завдання) навчання; використовує діагностичний апарат, що складається з комплексу критеріїв та відповідних показників, які характеризують рівні готовності майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП. З урахуванням структури готовності майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП для характеристики її рівнів (низький, середній, високий) розроблено критерії і відповідні показники: критерії (конативний, знаннєвий, діяльнісний, копінг-стратегічний) та показники (здатність до розвитку у царині цифрових технологій для інклюзії, обізнаність у галузі цифрових технологій, уміння конструювання інклюзивного освітнього простору засобами ЦТ та уміння е-комунікації, самооцінка); дібрано комплекс відповідних методик. Експериментально перевірено й підтверджено ефективність моделі професійної підготовки майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП. Проведений статистичний аналіз результатів педагогічного експерименту підтвердив позитивну статистично значущу динаміку у рівнях готовності майбутніх бакалаврів спеціальної освіти до використання ЦТ в умовах ІОП.Документ Професійно-прикладна фізична підготовка студентів будівельних спеціальностей у закладах фахової передвищої освіти(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Мельник Сергій Анатолійович; Melnyk Serhii AnatoliiovychДисертаційне дослідження присвячене проблемі професійно-прикладної фізичної підготовки (ППФП) студентів будівельних спеціальностей у закладах фахової передвищої освіти. За результатами узагальнення наукових пошуків представлено сучасні уявлення про ППФП у системі вищої освіти, подано загальну характеристику специфіки професійної діяльності фахівців будівельних спеціальностей та вимоги їх професійної підготовки, проаналізовано роль, мету і завдання ППФП студентів будівельних спеціальностей закладів фахової передвищої освіти, а також визначено методологічні основи ППФП студентів будівельних спеціальностей закладів фахової передвищої освіти. У процесі термінологічного аналізу встановлено, що під ППФП слід розуміти специфічну частину фізичного виховання особистості, завдяки якій формуються прикладні знання, фізичні якості і спеціальні уміння та навички для успішної реалізації людини в обраній професійній діяльності. Показано, що у фаховій літературі з фізичного виховання не вміщено достатньо обґрунтованих педагогічних рекомендацій щодо застосування в освітньому процесі фізичних вправ і видів спорту, оптимальних для студентів будівельних спеціальностей. Встановлено незадовільний стан системи ППФП у закладах освіти, причинами чого є: зниження інтересу студентів до занять фізичною культурою і спортом; незадовільний рівень фізичної підготовленості студентської молоді; тенденції до ослаблення здоров’я абітурієнтів тощо. Виділено професійно важливі фізичні якості (здібності) для фахівців будівельних спеціальностей, які слід формувати у процесі ППФП: витривалість (переважно у динамічній роботі); координаційні та інші рухові здібності; різнопланові рухові навички; стійкість організму до мінливості погодних умов; здібність зберігати рівновагу тіла на вузькій та нестійкій опорі чи в незвичних робочих позах; стійкість функцій сенсорного контролю; самоконтроль. За результатами узагальнення науково-педагогічних розвідок обґрунтовано методологічні підходи для успішної ППФП студентів будівельних спеціальностей закладів фахової передвищої освіти: особистісний, діяльнісний, системно-структурний, компетентнісний, культурологічний та аксіологічний. Доведено потребу обґрунтування програми фізичного виховання студентів будівельних спеціальностей, реалізація якої уможливить розвиток професійно важливих фізичних якостей та стану їх фізичної підготовленості в умовах професійної підготовки. Експериментальне дослідження проведено у чотири етапи. На першому етапі (листопад 2018 – січень 2019 рр.) вивчено теоретичний стан розробленості проблеми дослідження: здійснено аналіз та узагальнення даних спеціальної науково-методичної літератури і документальних матеріалів; визначено мету, завдання, науковий апарат дослідження; дібрано інструментарій для кількісного аналізу емпіричних результатів експериментального дослідження (анкети, тести, діагностичні методики, інвентар та обладнання). На другому етапі (січень 2019 – серпень 2019 рр.) вивчено практичний досвід реалізації ППФП та проведено аналіз програм фізичного виховання студентів будівельних спеціальностей закладів фахової передвищої освіти. На третьому етапі (вересень 2019 – серпень 2020 рр.) розроблено структуру та зміст програми ППФП студентів будівельних спеціальностей закладів фахової передвищої освіти та проведено педагогічний експеримент з метою перевірки ефективності авторської програми. На четвертому етапі (вересень 2020 – січень 2021 рр.) зібрано емпіричні дані та проведено статистичне опрацювання результатів педагогічного експерименту, узагальнено результати та здійснено відповідну їх інтерпретацію. За результатами анкетування студентів засвідчено переважно малорухливий спосіб життя студентів, значна їх кількість має часті та хронічні захворювання переважно із дихальною системою. Третина опитаних відчуває часту втомлюваність, сонливість та загальну слабкість. Підтверджено, що студенти недостатньо обізнані щодо засобів ефективного відновлення працездатності після робочого дня. Визначено мету програми ППФП студентів будівельних спеціальностей закладів фахової передвищої освіти – сформувати гармонійно розвинену, високодуховну і високоморальну особистість, кваліфікованого фахівця- будівельника, котрий оволодів стійкими знаннями і навичками у сфері фізичної культури та здоров’язбереження. Завдання програми є сформувати в майбутніх фахівців будівельних спеціальностей: - ціннісне ставлення до здоров’я, розвивати інтерес і мотивацію до його збереження; - систему знань про фізичну культуру, здоров’я та ЗСЖ; - здатність до оволодіння основними методами діагностики рівня здоров’я та уміннями підтримувати ЗСЖ; - індивідуальні фізичні та психологічні якості, що важливі для майбутньої професійної діяльності. Зміст програми доповнено навчальним матеріалом про: збереження здоров’я та значення фізичної культури (підготовки) у професійній діяльності фахівців будівельного профілю, профілактиці захворюваності й реабілітації; особливості фізичної підготовки фахівців будівельного сектору різної спеціалізації; систему медичних знань для фахівців будівельного сектору з оздоровчими технологіями; систему ППФП фахівців будівельного сектору, що сприяє підвищенню працездатності. У зміст навчальної дисципліни додано теми: «Валеологічні технології», «Фізична підготовка – складник професійної підготовки майбутніх фахівців будівельного профілю», «Організація і методика проведення спеціальної фізичної підготовки», «Заходи та прийоми застосування спеціальних засобів», «Фізичні якості людини», «Розвиток фізичних якостей», «Прийоми самострахування», «Захисні дії та прийоми боротьби», «Подолання смуги перешкод», «Способи плавання і надання допомоги потопаючому». Під час ППФП студентів будівельних спеціальностей закладів фахової передвищої освіти використано такі аудиторні форми організації навчання та відповідні їм методи навчання: проблемні лекції, лекції-бінари, лекції- настанови, лекції з помилками, міждисциплінарні семінари, семінари-ділові ігри, семінари-прес-конференції, навчально-тренувальні заняття. Серед специфічних методів ППФП виокремлені: дидактичне оповідання, демонстрація, практичний метод, ілюстрація, метод ситуативних завдань, ігрові методи, активні методи тощо. Обов’язковим компонентом програми виступили: окремі види легкої атлетики, легкоатлетичні і спортивні естафети, спортивні ігри, коригуюча гімнастика для очей, дихальна гімнастика, психологічна саморегуляція, психом’язове тренування. Набув широкого використовувався комплекс вправ з гантелями. За результатами проведеного експерименту встановлено, що авторська програма ППФП студентів будівельних спеціальностей закладів фахової передвищої освіти має більш продуктивний вплив на показники мотиваційної сфери студентів до занять фізичною культурою і спортом, рівень їх теоретичних знань про користь занять фізичною культурою і спортом та ЗСЖ, стан дихальної та серцево-судинної систем студентів, рівень їх фізичної підготовленості та стан самопочуття і емоційної сфери. У роботі уперше: – теоретично й експериментально обґрунтовано експериментальну програму ППФП студентів будівельних спеціальностей у закладах фахової передвищої освіти; - систематизовано форми, засоби та методи ППФП студентів будівельних спеціальностей у закладах фахової передвищої освіти; – розроблено систему вправ для розвитку фізичних якостей студентів будівельних спеціальностей у закладах фахової передвищої освіти. Підтверджено: - дані про значний вплив ППФП на результати підготовки фахівця; - результати про низький рівень мотивації студентів до занять фізичною культурою. Доповнено: - дані про важливість рівня мотивації та його вплив на регулювання рухової активності людини; - про рівень фізичного здоров’я студентської молоді; - щодо показників фізичної підготовленості студентів. Набули подальшого розвитку: - кількісні та якісні дані про рівень теоретичних знань з фізичної культури; кількісні дані про рівень стану біогеометричного профілю постави.Документ Стратегічні вектори трансформації бізнес-моделей підвищення економічної ефективності діяльності сфери послуг(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Омельяненко Олена Миколаївна; Omelianenko Olena MykolaivnaЗміни у глобальній економіці та криза 2020 р. загострили питання структурної стійкості економіки та економічної безпеки. В цих умовах попит на послуги, зокрема в сфері креативної економіки, буде динамічно зростати, оскільки найбільш важливим товаром стають ідеї, уява і творчість. Водночас вказані тренди вимагають вироблення нових підходів до управління бізнес- моделями в сфері послуг. Дисертаційне дослідження присвячене визначенню стратегічних векторів трансформації бізнес-моделей підвищення економічної ефективності діяльності сфери послуг та розробленню практичних рекомендацій для впровадження на підприємствах. Для досягнення мети дослідження здійснено комплексний аналіз особливостей й тенденцій трансформації бізнес-моделей в сфері послуг. В якості методологічної основи дослідження використано ряд підходів до визначення бізнес-моделі, зокрема й як структури бізнес-процесів та зв'язків між ними, які використовуються для планування, контролю та корекції діяльності з урахуванням особливостей різних стратегічних векторів трансформації бізнес-моделей підвищення економічної ефективності діяльності сфери послуг. Зокрема, за результатами дослідження визначено стратегічні вектори трансформації бізнес-моделей підвищення економічної ефективності діяльності сфери послуг: цифровізація та Інтернет послуг, креативність та інноваційність, коопетиція, інтеграція з виробництвом (продукт як послуга), сталість. При розгляді розвитку сфери послуг відзначено їх диференціацію за рівнем креативності та наукоємності. Визначено, що прикладом інтелектуалізації традиційної сфери послуг є ланцюги поставок високотехнологічної продукції, які можуть бути складними й поширюватися на кілька країн і навіть регіонів. Обґрунтовано стратегічні напрямки розвитку підприємств сфери послуг у відповідності із видами інновацій, виділеними за сферами впровадження. Розглянуто спектр послуг, пов’язаних з інноваційними розвитком. У дослідженні удосконалено науково-методичний підхід до визначення особливостей бізнесу креативних підприємств та класифікацію креативних послуг. Визначено, що бізнес у сфері креативних послуг має ряд характерних рис, які диференціюються залежно від сектора та моделей взаємодії в ньому. Відзначено необхідність підвищення готовності бізнесу до розвитку в сфері надання креативних послуг. Обґрунтовано, що особливості креативних послуг необхідно розглядати в рамках відповідної бізнес-моделі, зокрема B2B або B2C, а також в контексті можливого міксу бізнес-моделей. Проведений аналіз дав можливість зробити висновок про наявність супутніх бізнес-вертикалей в рамках бізнес-стратегії у сфері креативних послуг, що зумовлено збільшенням фрагментації серед продавців та покупців та зниженням ефективності існуючих бізнес-систем. За результатами проведеного аналізу тенденцій сфери послуг України до 2020 р., дані за який не бралися до розрахунку через їх флуктаційний характер, побудовано відповідні лінії тренду та визначено кластер послуг, обсяг реалізації яких має ознаки експоненційного зростання. До таких віднесено чотири групи послуг, зокрема: послуги тимчасового розміщення й організації харчування, комп'ютерне програмування, консультування та пов'язана з ними діяльність, рекламна діяльність і дослідження кон'юнктури ринку. Зроблено висновок про зростання ролі креативних послуг в економіці України. Проблематику впливу цифрової трансформації на бізнес-моделі сфери послуг розглянуто на основі управління бізнес-процесами. Визначено, що перевагами цифрової трансформації є зростаючі можливості, оскільки сучасні інформаційно-комунікаційні технології дозволяють ефективно змінювати послугу під потреби клієнтів або створювати кардинально нову продукцію. Показано, що зміни організаційних можливостей в сфері послуг виникають в результаті ефектів технологічних платформ. На основі аналізу індексу ефективності ринку товарів та послуг, ефективності ринку праці, динамізму бізнесу, інноваційного потенціалу економіки, включених до Global Competitiveness Report, визначено кореляцію з індексом розвитку інформаційно-комунікаційних технологій (Global Innovation Index), що дозволило зробити висновок про високу роль цифрової складової побудови бізнес-моделей. Проведене дослідження підприємств Сумської та Харківської областей дозволило відзначити середній рівень цифрових компетенцій і мотивації керівників підприємств до цифрової трансформації. При цьому мотивація у підприємств сфер послуг є нижчою за середньогалузеві значення. Проведений аналіз використання ІКТ на підприємствах сфери послуг дав змогу визначити ряд суперечливих тенденцій, що стали причинами значного падіння економічної активності сфери послуг у 2020 р. – початку 2021 р., оскільки значна частка підприємств виявилася «ізольованою» від клієнтів та партнерів. В дослідженні запропоновано складові стратегії цифрової трансформації та рівні цифрової трансформації сфери послуг. В якості об’єкта апробації розроблених складових стратегії клієнторієнтованості було обрано діяльність цифрових агентств. Визначено, що цифрове агентство є суб’єктом-хабом визначеного кластеру провідних послуг України (послуги з тимчасового розміщення й організації харчування, комп'ютерного програмування, консультування та пов'язаної з ними діяльності, рекламної діяльності і дослідження кон'юнктури ринку) та водночас інноваційним учасником сфери послуг. Цифрове агентство – це компанія, яка здатна надати клієнту експертну оцінку і реалізацію ідей в створенні та просуванні веб-сайтів, стратегії, реклами та клієнтського сервісу. За результатами дослідження узагальнено перелік послуг, які надаються цифровими агентствами. Удосконалені аналітичні основи аналізу ефективності бізнес-моделі підприємств сфери послуг ґрунтуються на використанні DEA-аналізу та індексу Мальмквіста й на відміну від існуючих дають змогу оцінити вплив стратегічних векторів трансформації бізнес-моделей підвищення економічної ефективності діяльності сфери послуг. Для оцінювання ефективності бізнес-моделі розглянуто траєкторію розвитку бізнесу на основі використання SWOT-методу та побудови SPACE- матриці з урахуванням елементів бізнес-моделі. Запропоновано шкалу оцінок складових бізнес-моделі та визначено найбільш проблемні елементи бізнес- моделі. Проведено аналіз особливостей цифрової трансформації бізнес-процесів в результаті реалізації завдань цифрового маркетингу. Визначено, що основною проблемою сучасного цифрового маркетингу експерти та практики вважають фрагментований підхід до вирішення завдань клієнта. Визначено практичні аспекти використання фізичних (оф-лайн) і цифрових (он-лайн) каналів комунікацій, що дає інноваційну можливість повністю прослідковувати шлях клієнта. Розроблено науково-методичні основи побудови бізнес-моделі функціонування цифрового агентства, що комплексно враховують особливості взаємодії B2B та B2C, специфіку бізнес- моделі цифрового маркетингу послуг й дають змогу успішно реалізувати стратегічні вектори цифровізації, коопетиції та інноваційності. Розроблено моделі бізнес-процесів, що ілюструють проактивний підхід та базуються на концепції CRM (управління життєвим циклом клієнта). В рамках заняття проактивної позиції команди на основі CRM компанія має бути максимально залучена в розробку, активно пропонуючи та обґрунтовуючи замовникові ідеї на основі наявного досвіду створення конкурентоздатних цифрових продуктів та інструменти перевірки ідей клієнта й пакета ідей, що сформують вимоги до майбутнього продукту. Також запропоновано бізнес- модель використання аналогів при розробленні цифрового продукту в сфері послуг, що дозволяє підвищити точність визначення вартості майбутнього проєкту. Особливу увагу приділено вигодам від використання бази значень вартості і параметрів аналогів.Документ Сучасні тенденції вокально-виконавської творчості(2021) Ян Фейюй; Yan FeiiuiРобота присвячена вивченню специфіки вокально-виконавської творчості в двох мистецтвознавчих аспектах: теоретичному та історичному. Вокальне виконавство – є одним із видів художньої творчості і складовою мистецтва в цілому, характеризується структурно-функціональною двоїстістю: підкоряючись загальним законам функціонування різних видів мистецтв, вокальна творчість має відносну суверенність (самостійність), представляючи собою особливий специфічний різновид діяльності вокального виконавства, що реалізується у художній інтерпретації композиторського тексту та поєднує музичну та літературну складові. Таким чином, у вокальній творчості органічно поєднуються метафізичні, концептуальні якості музики та чуттєво-образна конкретність слова. Отже, специфіка вокального виконавства у діалектичній єдності чуттєво-вільної та її образно-конкретної сфер. У роботі зазначено, що поетична основа вокального твору, безперечно, є легітимною складовою вокального твору, але не обов'язковою. Ми вважаємо, що весь цей конгломерат слова виступає в тексті все-таки як допоміжні, виразні засоби і прийоми. В результаті, у композиторів з'явилася можливість довірити виконання свого вокального твору іншій особі, здатній прочитати та відтворити у звучаннях нотні знаки, а звідси й відтворити більш-менш точно авторський задум. В результаті поділу вокального мистецтва на композиторську та виконавську творчість, вокальне виконавство набуває статусу самостійного виду художньо-творчої діяльності, при цьому виконавець стає повноправним творцем. Сучасні тенденції у вокальному мистецтві багато в чому визначаються ситуацією постмодерну, а саме: тенденцією до нового розуміння феномену вокально-виконавської творчості взагалі та нової його інтерпретації як результату поширення засобів масової комунікації та синтезу художніх способів вираження, що дає підстави прогнозувати подальший розвиток різних форм синтетичних мистецтв, які сприяють посиленню синкретизму сприйняття та відображення світу людиною; своєрідним роз поширенням єдиної у своїй основі класичної вокальної традиції. І якщо головною причиною подібних процесів необхідно визнати суспільно-естетичні зміни, то на практиці вони стали можливими завдяки технічному прогресу з його можливостями посилення та «удосконалення» якостей співочого голосу. Внаслідок впливу науково-технічного прогресу та масової культури на мистецтво класичного співу виникає тип інтерпретації, яка відрізняється від інтерпретації, створеної в концертних умовах. Насамперед, дана інтерпретація – результат спів-творчої діяльності виконавця та звукорежисера. В умовах студії при монтуванні записаного вокального твору художня цілісність досягається шляхом аналізу окремих частин твору, що виконується, виокремлення найбільш істотних його компонентів і наступного за цим синтезу. Таким чином, у результаті виникає цілісна інтерпретація. Цей процес аналізу та синтезу, що має місце при монтуванні, необхідний, оскільки цілісна система, яка в даному випадку є художнім твором, має складну внутрішню організацію, що є субординацією певних рівнів. Вокальне виконавство має глибоко суспільний характер. Процес передачі інформації виконавцем та декодування їх у свідомості слухачами можна визначити як складові цілісного єдиного процесу колективного мислення. Виконавець шукає істину і висловлює її саме «вголос», тобто за допомогою мови, в даному випадку, вокальної, набуваючи концептуальних форм лише тоді, коли художня мова має можливість сугестивного впливу (навіювання), внаслідок чого вокальний твір набуває реальної, а не потенційної художньо-естетичну цінність. Відмінність у процесах сприйняття любителів та професіоналів не знімає загальних закономірностей принципів сприйняття, у процесі якого відбувається і зворотний вплив – вплив творчості художника на еволюцію естетичних уподобань та потреб слухачів. Визначено основні фактори, які впливають на вокально-виконавський стиль: залежність від форми та змісту вокального твору, що інтерпретується; залежність від панівних у даний історичний період естетичних вимог та смаків. Розглянуто основні аспекти, в контексті яких досліджується поняття вокально-виконавського стилю: стиль, як історична категорія, яка змінює свій зміст відповідно до певної історичної епохи; стиль у зв’язку з певними художніми напрямками; стиль як індивідуальне явище. Зазначено, що вокально-виконавський стиль – це спосіб чи метод донесення вокального мистецтва неповторним, своєрідним чином, за допомого певних художньо-виразних засобів, притаманних людському голосу. Вокально-виконавський стиль виражає як сучасні панівні художні настанови, так і творчо відображає стиль виконуваного композиторського тексту. Виявлено, що для кожної епохи характерні специфічні виконавські течії, виникнення яких знаходиться у прямій залежності та тісному взаємозв’язку з конкретною історичною обстановкою, що виробляє відповідні їй естетичні норми. Досліджено, що в епоху класицизму піднесеність поєднувалась із лаконізмом виразних засобів, а чуттєве начало підпорядковувалось інтелекту. В епоху романтизму відбулась корінна зміна виконавського стилю, який наповнився екзальтацією. У другій половині ХІХ століття поруч з розквітом реалізму невід’ємними виконавськими засобами стали мистецтво художнього перевтілення, психологізм, об’єктивність. ХХ століття відзначилось прагненням виконавців до простоти, строгості, деякого аскетизму у вираженні почуттів; розвитком драматичного, напруженого стилю, з притаманними йому філософічністю та інтелектуалізмом. З’ясовано, що виконавство є особливим видом художньої діяльності, де вагому роль відіграє індивідуальний стиль виконавця. Доведено, що із загальними тенденціями сучасного мистецтва в цілому, співпадає тенденція до розшарування єдиної класичної вокальної естетики. В цьому аспекті важливе значення має естетика постмодернізму, адже сучасний виконавець класичного твору мислить категоріями своєї епохи. Охарактеризовано специфічні риси сучасної вокально-виконавської творчості: поглиблення змістовного аспекту інтерпретацій, інтелектуалізація всього процесу творчої діяльності виконавців; посилення уваги до вокального мистецтва минулих епох, до сформованих традицій та їх тлумачення, що відповідає загальній спрямованості художньо-естетичної культури нашого суспільства, орієнтованої на активне естетичне освоєння класичних цінностей минулого. Визначено, що важливою передумовою для розвитку домінуючих у сучасній виконавській практиці тенденцій є розвиток технічних засобів: перетворення цих тенденцій у провідні в сучасному вокально-виконавському мистецтві відбувається паралельно з удосконаленням технічних засобів масової комунікації. У зв’язку з цим, характерною особливістю сучасної вокально-виконавської творчості є поява нової когорти виконавців- вокалістів, які поєднують класичний вокал з шоу-бізнесом. Розглянуто особливості взаємодії вокально-виконавської творчості та соціокультурних факторів. У даному аспекті визначено ступінь та характер пливу на вокальну практику науково-технічного прогресу. З’ясовано, що одним з різновидів вокального виконавства стає звукозапис, як наслідок науково-технічної революції. Охарактеризовано зміни, які виникли у зв’язку з розвитком звукозапису як у творчому процесі виконавця, так і в процесі слухацького сприйняття. Виявлено, що широке розповсюдження засобів масової комунікації має як позитивні, так і негативні сторони. З одного боку, звукозапис стимулює технічну досконалість виконавців, створює умови для винайдення та використання нових вокальних засобів виразності, розширює виконавську аудиторію. З іншого боку, з’являється небезпека інерції слухацького сприйняття, стандартизується як виконавська творчість, так і естетичні та художні смаки і потреби слухачів. Проте, широке розповсюдження звукозапису є закономірним процесом, вплив якого не можна переоцінити. Аналіз впливу засобів масової комунікації створив умови для правильної орієнтації в практичній роботі з виховання естетичних потреб і смаків суспільства. Проаналізовано зміни, які відбуваються в слухацькому сприйнятті під впливом техніко-комунікативних засобів та якісно нового типу інтерпретації, який виник у зв’язку з цим: певним змінам піддається вся структура музичного сприйняття. До факторів, які впливають на цей процес відносяться: відсутність глядацьких вражень, зміна акустичного простору, зміна умов сприйняття, які проявляються в зміні емоційно-психологічної атмосфери; для найбільш оптимального сприйняття слухачами записаного вокального твору, необхідна відповідна художньо-психологічна настанова на звукозапис, як на різновид музично-виконавського мистецтва, що має свої специфічні особливості порівняно з концертним виконанням; діалектичний взаємозв’язок «виконавець-слухач» передбачає активну співтворчу позицію слухача, для якої важлива наявність певної художньо-естетичної ситуації, яка сприяє оптимальному протіканню процесу сприйняття. Виявлено особливості вокально-виконавської творчості у контексті сучасної масової культури. З’ясовано, що однією з характерних особливостей сучасної епохи стала поява масового мистецтва, як неминучого процесу, викликаного зростанням диференціації картини світу. Одним з яскравих проявів вокально-виконавської творчості на сучасному етапі є естрадна пісня та її складова – естрадний вокал. Визначено, що естрадний вокал або естрадний спів виник та зазнав свого активного розвитку поруч з формуванням мистецьких традицій, що є специфічними саме для міської культури, що сприяло розширенню стильових горизонтів виконавського вокального мистецтва. Доведено, що основними стилями, які виступили в якості підґрунтя сучасного естрадного співу є: мотет, мадригал, кантата, романс, джазовий вокал. Охарактеризовано специфічні риси естрадного виконавства: розважальність, доступність, простота, спрямованість на пересічного глядача, інтереси і знання якого далекі від класичної музичної освіти. До характерних особливостей власне сучасного естрадного співу віднесено легку запам’ятовуваність музики та слів композиції, що пояснюється переважно куплетною формою виконання з повтореннями приспіву, невибагливістю мелодії. Визначено, що в українському культурно-мистецькому просторі ХХІ століття чітко простежується феномен різноманіття стильових напрямків, який проявився в тенденції до поєднання різноманітних стилів та жанрів, їх міксування. Виявлено, що в руслі сучасних досягнень вокального виконавства, вокальне виконання розглядається як особливий творчий акт, який поєднує в триєдине ціле процес створення, інтерпретації та сприйняття вокального твору. Так, у музичному виконавському мистецтві передача смислу здійснюється через комунікативний зв’язок у тріаді композитор – виконавець – слухач, через який доноситься інформація, емоції, експресія. У даній тріаді відображаються основні суб’єкти сформованої системи музичної комунікації, що на основі інтонаційно-смислових зв’язків утворюють галузь музичного спілкування та створюють умови для художньо-творчої взаємодії між суб’єктами, які створюють, розповсюджують та споживають музичні цінності. Доведено, що гармонічне злиття композиторської та виконавської творчості, яка дає можливість проявитися художньому задуму, закладеному у вокальному творі, виразити переживання, які творчо втілюються виконавцем-вокалістом, є необхідною умовою для естетичного впливу вокальної музики на свідомість слухача та втілення цілісної вокально- естетичної взаємодії композитора-виконавця-слухача.Документ Формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Муха Анна Петрівна; Mukha Anna PetrivnaДисертаційне дослідження присвячене проблемі формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики.Стрімка індустріальна революція 4.0 пріоритетними проголошує абсолютно нові принципи реальності, поєднуючи віртуальність із дійсністю, глобалізацію з індивідуалізацією. Нестримні економічні метаморфози та "прозорий" цифровий простір стають формотворчими для унікальних особливостей прийдешніх поколінь Z й Альфа. У складній сучасній парадигмі онтологічних цінностей важливим компонентом, за нашими переконаннями, є підприємницька культура. Початок її комплексного формування актуально здійснювати відповідно до психологічної готовності дітей – у 7-9 класах, а життєвовагомі знання, що синтезують теоретичне з емпіричним, апріорне з апостеріорним, можливо якісно опанувати саме на прикладних дисциплінах, однією з яких є фізика. Однак належного наукового підґрунтя вказана методика ще не має. Цими факторами й був зумовлений вибір теми нашого дослідження – «Формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики» Відповідно до цього було визначено мету дослідження – розробити, теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити методику формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики. Реалізуючи визначені на початку дослідження завдання, систематизовано тематичну термінологію, обґрунтовано правильність і доцільність вживання основних понять, пов'язаних із підприємницькою культурою. Здійснено узагальнення наукових праць щодо питання формування підприємницької культури учнів. З’ясовано сутність основних понять дослідження «підприємливість», «підприємництво», «підприємець», «підприємницька компетентність», «підприємницька компетентність учнів» та «підприємницька культура». На основі термінологічного аналізу ключових понять дослідження уточнено поняття підприємницької культури учнів, що визначається нами як інтегральне особистісне утворення, яке: ґрунтується на системі ціннісних орієнтацій особистості на підприємницьке ставлення до життя; поєднує знання про існування різних контекстів і можливостей для реалізації ідей, планування й управління проєктами та уміння генерувати й критично оцінювати ідеї, робити висновки, справлятися з невизначеністю, рефлексувати щодо результатів запроваджених інновацій. Акцентовано увагу на необхідності володіння учнями підприємливістю, що визначається як уміння генерувати нові ідеї й ініціативи та втілювати їх у життя з метою підвищення добробуту та розвитку суспільства, уміння раціонально вести себе як споживач, ефективно використовувати індивідуальні заощадження, приймати доцільні рішення у сфері зайнятості, фінансів тощо. Визначено, що під формуванням підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики розуміємо багатоаспектну педагогічну взаємодію у шкільній парадигмі навчання фізики, яка забезпечує генерування та практичне закріплення системи ціннісних орієнтацій на усвідомлення власних сильних та слабких сторін, знань про існування різних контекстів і можливостей для перетворення ідей в особисту, соціальну або професійну діяльність; розуміння підходів до планування і управління проєктами, розуміння економічних та соціальних можливостей, умінь креативності, стратегічного мислення, критичного аналізу, інновацій, робити висновки, справлятися з невизначеністю та особистісних якостей, що описують підприємливість. Проаналізовано стан підприємницької культури та розглянуто подальші перспективи її розвитку. Досліджено психолого-педагогічні засади формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики. Охарактеризовано структуру підприємницької культури, яку слід розглядати у єдності чотирьох компонентів: аксіологічно-особистісний, пізнавальний, праксеологічний, рефлексивний. Розглянуто формування підприємницької культури учнів у школах європейських країн, таких як Фінляндія, Швеція, Нідерланди, де більш широке визнання цінності підприємницького навчання, навчання підприємницьким способам мислення та дії. Здійснено аналіз змісту начальної програми з фізики для 7-9 класів та визначено можливості для формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики. Теоретичне опрацювання наукових джерел дає підстави вважати, що підприємницьку культуру учнів можна формувати через зміст фізики та форми та методи роботи, а це потребує залучення ефективних традиційних та інноваційних методів, прийомів і форм навчання в їх доцільній науково-обґрунтованій комбінації. Теоретично обґрунтовано та реалізовано методику формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики. Модель методики формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики складається із взаємопов’язаних блоків: методологічно- цільовий, методичний, діагностичний. Методика формування підприємницької культури передбачає: – використання комплексу методологічних підходів (аксіологічний, системно-діяльнісний, компетентнісний, особистісно- орієнтований) та сукупності принципів (загальнодидактичних: принцип науковості; систематичності й послідовності; міцності знань; активності, доступності; свідомості; наочності; проблемності, індивідуалізації навчання, та специфічних принципів формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики: принцип поєднання традиційних та інноваційних технологій навчання, спрямованості процесу підготовки здобувачів освіти на формування у них складових підприємницької культури, міждисциплінарності, поєднання теоретичної та практичної підготовки); – дотримання педагогічних умов формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики (1 – посилення мотивації учнів до підприємництва через використання на уроках фізики завдань із ціннісним змістом, використання інноваційних знань відповідно до здібностей і можливостей учнів; 2 – збагачення підприємницького досвіду учнів через впровадження освітніх інноваційних технологій та проведення уроків фізики з підприємницьким тлом; 3 – стимулювання в учнів рефлексивних умінь засобами самоменеджменту); – удосконалення змісту курсу фізики підприємницьким матеріалом; – залучення традиційних (розповідь, демонстрація, експеримент) та інноваційних форм (урок з підприємницьким тлом, проєкт), методів (проблемні (ділова гра, метод проєктів, кейс-метод), задачний, інтерактивні («Фізичний експромт», «Гумористичний релакс», Інфорсні задачі, Маркетинговий практикум, «Прихована формула»)), авторських прийомів («Антрепренерні афірмації», Прийом «Чорний ящик свідомості покупця», Прийом «Залатати шати», Прийом «Фізичний SOFT SKILLS») і засобів навчання (друковані навчально-методичні й дидактичні засоби, програмне забезпечення, візуалізовані завдання, моделі). Зазначено, що оволодіння підприємницькою культурою передбачає: уміння підвищення як власного добробуту, так і розвитку своєї держави; ощадливість у використанні природних ресурсів, коштів, часу, уміння раціонально вести себе як споживач, ефективно використовуючи власні заощадження, і приймати доцільні рішення у питаннях фінансів. Акцентовано на важливості розуміння учнями цілісної картини світу та вмінні застосувати теоретичні знання на практиці, тобто в реальному житті. Розроблені авторські уроки фізики з підприємницьким для 7, 8, 9 класів. Задля вивчення особливостей поточного стану формування підприємницької культури учнів у межах сучасних освітніх закладів було проведено констатувальний етап експерименту. Відстежено суперечності, що виникають між практикою викладання фізики в основній школі та потребами реалізації компетентнісної та особистісно зорієнтованої освіти, між потенціалом уроків фізики з підприємницьким тлом та недоопрацьованістю цього питання в методиці. Під час констатувального експерименту було проведено анкетування вчителів фізики щодо реального стану формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики. Визначено критерії сформованості підприємницької культури на уроках фізики, а саме мотиваційний, когнітивний, діяльнісний, оцінний. Розроблено методику діагностики рівнів сформованості підприємницької культури учнів, здійснення якої дозволило встановити, що на початку експерименту стан її сформованості в більшості досліджуваних знаходився на середньому та низькому рівнях. На перевірку висунутих припущень і вдосконалення підприємницької культури спрямовувалося три етапи формувального експерименту. Охарактеризовано зміст формувального експерименту та етапи його впровадження: організаційний, експериментальний, рефлексивно-оцінний. Сутність першого (організаційний) етапу формувального експерименту представлено в таких формах, як ознайомлення з проблематикою формування підприємницької культури; евристичні бесіди; демонстрація відео-презентацій, майстер-класи успішних людей. Учні були залучені до активних форм опрацювання засвоюваного матеріалу – обговорень, дискусій, мозкового штурму з приводу проблемних ситуацій, для яких характерною є неоднозначність можливих рішень, а також до участі в тренінгах, ділових ігор щодо вдосконалення їхніх підприємницьких якостей. Особливості дослідної роботи на другому (експериментальному) етапі формувального експерименту пов’язувалися з уточненням мети та змісту навчання фізики розробкою та впровадженням нестандартних уроків фізики з підприємницьким тлом під час проведення формувального етапу експерименту. Підлітки мали високий рівень мотивації під час роботи з проєктом «Теплий будинок», виявляли допитливість й активність, ініціативність під час роботи у групах. У школярів зріс інтерес до фізики під час навчання кейс-методом «Рахуємо гроші Скруджа». Третій етап (рефлексивно-оцінний) формувального експерименту реалізовано на засадах прищеплення учням підприємницьких навичок за допомогою виконання творчої роботи, самоспостереження й самооцінки. Діагностика, здійснена під час узагальнюючого етапу експерименту, дозволила встановити, що учні, які навчалися за експериментальною методикою, мали суттєву перевагу перед респондентами з контрольної групи. Визначено статистичну розбіжність між показниками в експериментальній і контрольній групах. За отриманими даними видно, що існує статистична розбіжність між показниками експериментальної та контрольної груп, що підтвердило вірогідність припущення та те, що розроблена авторська методика формування підприємницької культури в учнів основної школи є ефективною. Визначено методичні рекомендації для вчителів фізики щодо формування підприємницької культури учнів основної школи. Показано, що застосування в шкільній практиці уроків фізики з підприємницьким тлом для формування підприємницької культури учнів основної школи є доцільним і ефективним. При проведенні уроків з підприємницьким тлом простежується позитивна динаміка - рівні сформованості підприємницької культури, набагато збільшилися. Встановлено, що питання формування підприємницької культури учнів на уроках фізики залишається недостатньо розробленим у педагогічній теорії і практиці. Зазначено перспективи подальших наукових розвідок. Дисертаційне дослідження присвячене проблемі формування підприємницької культури учнів основної школи на уроках фізики.Документ Музична творчість як музикознавча проблема(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2021) Кун Цзивей; Kun TszyveiАктуальність дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні та виявлені специфіки музичної творчості з позицій мистецтвознавства, що включає два концепти у їх діалогічній єдності: культуру та особистість. Специфікою представленої роботи є вивчення сутності музичної творчості, що характеризується спрямованістю уваги митця до вираження суб’єктивованих смислів, ідей, що актуалізує оригінальність музичного мислення, здатність до конкретизації та поглиблення образно-смислової сфери твору. У дисертації визначено поняттєвий апарат дослідження, природу музичної творчості. У дослідженні проаналізовано і уточнено основні поняття стосовно феномену музичної творчості, а саме: «музика», «творчість», «музична творчість», «псевдотворчість», «псевдомузика», «квазімузикант». Сучасне осмислення проблеми творчості виявляє поширене ототожнення понять «музика» і «музична творчість», що виявляє очевидність згубності подібного поєднання. З одного боку, таким чином виявляється незнання наявності репродуктивних і продуктивних процесів музичної діяльності, а з іншого – вихолощується специфіка і зміст власне творчості в музичному мистецтві. Підміна понять «музика» і «музична творчість» закриває двері в світ вивчення творчості як багатогранного психофізіологічного процесу, який активізує художньо-образне мислення, естетичну свідомість і несвідоме в цілому, допомагає знайти шлях до духовного вдосконалення особистості музиканта. Сьогодні гостро стоїть проблема псевдотворчості, псевдомузики і квазімузикантів. Антихудожнє, низькопробне, вигадливе не тільки завдає непоправної шкоди музичному мистецтву, але і суперечить суті творчості, її гносеологічній (пізнавальній), аксіологічній (ціннісно-орієнтаційній), морально-етичній, соціально значущим складовим. Сформульовано авторське тлумачення даного поняття. Музична творчість – це винайдення нової ідеї, оригінального задуму в області музичного мистецтва, що пов’язані з моделюванням, народженням, відтворенням і сприйняттям художнього образу, основний зміст якого визначає людина за допомогою освоєння природи звуку. Музична творчість – це нова думка, що знаходить свій вираз за допомогою специфічної звукової палітри. Виявлено, що важливою передумовою творчої діяльності у будь-якій сфері є здатність людини піднятися до усвідомлення внутрішніх механізмів розвитку культурної форми, зрозуміти контекст певного історичного системоутворення, в якому відбуваються процеси особистісного зростання. Культурну форму не можна змінити, вона може тільки сама себе вичерпати із закінченням певної історичної епохи. Творчість являє собою таку здатність, завдяки якій людина конструює нову реальність з позицій смислетворення, опановуючи світ за законами доцільності та краси. Творчість як мистецький процес є явищем зі складною структурою й пов’язаний як зі світом суб’єктних переживань і оцінок, так і з логікою культурної епохи, яку представляє митець. Визначено, що процес творчості знаходиться у тісному поєднанні з процесами сприйняття і відображення дійсності, втіленої у знакових системах культури; отримана творчою особистістю інформація, опосередковуючись емоційно-чуттєвими переживаннями композитора, трансформується у свідомості в образно-метафоричні конструкції. Завдяки авторському контексту, в якому сконцентроване бачення митця, виникають оригінальні інтерпретації, нові смисли. Таким чином, процес творчості є виявом світосприйняття особистості через предметність самої себе. Досліджено еволюцію європейського музичного виконання до рівня професійного виконавського мистецтва. З’ясовано, що даний процес відбувався в межах: культової музики, світського музично-суспільного життя, пройшов період виникнення нового сольного інструменту – молоточкового фортепіано, появи публічного платного концерту та створення естради. Вагому роль у цьому процесі відіграли композитори- віртуози, формування нового типу музиканта – інтерпретатора, що сприяло підвищенню значущості у виконавському мистецтві інтелектуального начала та об’єктивно-пізнавальних елементів. Доведено, що музичне виконавство представляє собою складний творчий процес, який має свої неповторні риси. Проблема творчої інтерпретації стимулює розвиток у виконавця-вокаліста цілої низки професійно-особистісних характеристик, серед яких художньо-образне мислення, володіння музичною ерудицією, засобами музичної виразності тощо. Лише за умови володіння різноманітними технічними прийомами та досвідом виконавської діяльності, вокаліст зможе глибоко та в повній мірі розкрити зміст твору, що підлягає його інтерпретації. Виявлено, що творче начало в музично-виконавській інтерпретації розкривається через індивідуальне наповнення суб’єктивно новим особистісно-забарвленим змістом об’єктивно існуючого авторського нотного тексту. При цьому, суб’єктивну цінність інтерпретаторскої діяльності музикант-вокаліст набуває в процесі саморозкриття, самозбагачення, особистісного зростання. Перетворюючий вплив інтерпретації на виконавця пов’язаний з тим, що через творче спілкування з музичним твором, композитором, його епохою та всією художньої культурою, вокаліст- виконавець збагачує межі своєї особистості. Творчу інтерпретацію розглядаємо як комплексний прояв індивідуально-особистісних характеристик виконавця в процесі артистичного прочитання і реалізації музичного твору. Розглянуто музичні комп’ютерні технології в аспекті інструментарію сучасної музичної творчості. Виявлено, що активний розвиток у галузі науки і техніки, й зокрема – в області інформаційних технологій позначився на всіх областях людської діяльності, сприяв суттєвим змінам у концепції підходу до акту творчості, оскільки нові засоби електронного інструментарію вимагають винайдення нових методів реалізації творчих завдань. Сучасне музичне мистецтво знаходиться у нерозривній єдності з прогресом у галузі музичних технологій виконавської, композиторської та аранжувальної технік. Доведено, що історичний розвиток призвів до змін суспільного життя та усіх мистецьких та культурних сфер, закономірно й безперервно впливаючи й на музичне мистецтво. Цей прояв відбивається у постійному збагаченні, новій організації та використанні його компонентів, серед яких: гармонія, мелодика, форма, структура, інструментування, ритм тощо. Нового змісту набувають й нові форми музичного вираження, про що свідчить наступний відрізок еволюційної послідовності: вокальна поліфонія – монодія бароко – поліфонія періоду розквіту барокового мистецтва – класична гомофонія – романтизм – необароко – неокласицизм. Виявлено суспільні та соціальні умови, які мали безпосередній вплив на подальший розвиток музичного мислення: економічні кризи, світові війни, стрімкий науковий та технічний розвиток, виникнення грамофона, магнітофона, звукозапису, електричної лампи, небувалий на ті часи темп життя великих міст, вплив джазу та східних культур тощо, що призвело до віддалення творчих методів не лише окремих композиторів, а й цілих композиторських шкіл.Виявлено, що історичний розвиток електронної музики та електронних музичних інструментів знаходиться у тісному зв’язку з творчими процесами, що відбуваються в композиційній галузі, галузі виконавського мистецтва, музикознавства, та виражається у: вдосконаленні музичної мови, її збагаченні різноманітними композиторськими методами, засобами і прийомами фактури музичних творів, та виникнення в результаті цього електронного інструментарію, що є новим за принципом звукоутворення та звуковидобування, вимагає від виконавця принципово нового підходу до акту творчості. Зазнає змін власне концепція підходу до творчості, що виражається у зростаючій потребі залучення до музично-теоретичної наукової галузі техніко-технологічних знань, а також знань у галузі інформаційних технологій та музичної акустики. З’ясовано, що найважливішою відмінною рисою електронної музики є її здатність проникати всередину природної структури звуку: створення чистих синусоїдальних звуків; використання чистих синусоїдальних звуків в якості основи для абсолютно нових акустичних структур (Б. Мадера «Синтаксис»); створення тембрових сумішей і шумів за допомогою синтезаторів і обладнання частотної обробки звуку (Л. Беріо «Картина міста); можливість створювати нові звуки, що дозволяє оновлювати звуковий матеріал музики (X. Аймерт «Етюд на звукові суміші); подальший розвиток принципу «тотальної організації» музичної форми (К. Штокхаузен «Етюд I» і «Етюд II»).Виявлено відмінності композиційних принципів і методів технічної та академічної музики. З’ясовано, що перш за все це виражається в новому підході до творчого процесу, оскільки для створення звукового образу певного інструменту необхідні точні знання щодо використання того чи іншого прийому в музичному контексті, адже музика в комп’ютерних технологіях створюється засобами програмування. При цьому важливо розумітися на основах психоакустики, володіти знаннями про структуру тембру, параметри управління та синтезу, бути в курсі новітніх винаходів в області музичного обладнання тощо. Відповідно, засоби художньої виразності електронної музики знаходяться у прямій залежності від виконавських параметрів використовуваних електронних музичних інструментів.Визначено принципові відмінності сучасних електронних музичних інструментів від можливостей традиційних музичних інструментів: наявність широкого різноманіття тембрів та їх відтінків; електронні музичні інструменти мають здатність штучно моделювати акустичні ефекти, притаманні різним приміщенням (hall, room, plate тощо); можливість фіксації музичного тексту у вигляді послідовності музичних подій з відтворенням звукової, динамічної, тембральної, метроритмічної палітри музичного твору; можливість квантизації ритмічного малюнку музичного тексту, що полягає у вирівнюванні ритмічного малюнку мелодії чи фактурного супроводу; конвертація MIDI-секвенції в нотний текст у вигляді партитури, клавіру; функція SKALE, що дозволяє здійснювати ладові модифікації строю музичного сигналу.Документ Вплив економічної ризикостійкості промислових підприємств на їх інноваційний розвиток(СумДПУ імені А. С.Макаренка, 2023) Водяник Роман Валерійович; Vodianyk Roman ValeriiovychОсновний науковий результат дисертаційної роботи полягає у створенні теоретичного підґрунтя щодо визначення впливу економічної ризикостійкості промислових підприємств на їх інноваційний розвиток на підставі аналізу економічних ризиків та стійкості у контексті управління інноваційним розвитком підприємства. В роботі досліджено сутність і еволюцію понять «економічний ризик» «економічна ризикостійкість» та «фінансова стійкість» та запропоновано їх власне визначення. Ризикостійкість – можливість менеджменту підприємства створювати необхідні фінансові, організаційні та матеріальні резерви з метою превентивного використання при виникненні ризикових ситуацій, викликаних особливими факторами, зумовленими як особливостями інноваційних проектів, порушенням стандартного перебігу виробничих, фінансових, маркетингових та логістичних процесів на підприємстві, так і їх реалізації, слабкою апробованістю та недостатньою розробленістю системи статистичних оцінок та методів прогнозування економічних показників, високою ймовірністю непідтвердження споживчих властивостей інноваційної продукції при масовому виробництві. У контексті управління інноваційним розвитком пропонується таке визначення поняття «фінансова стійкість» - це стан фінансових ресурсів підприємства, що дозволяє забезпечувати процеси інноваційного розвитку за заданого рівня фінансового, операційного, інвестиційного ризику. Визначено парадигмальні підстави інноваційного розвитку промислових підприємств. Імператив як категорична та безумовна вимога несе в собі сенс повинніння у процесах «управління майбутнім» або «майбутнєтворення». Імператив заснований на парадигмальних основах, частково випливаючи з них. Як парадигмальні підстави розвитку, на наш погляд, необхідно прийняти стійкий розвиток та інноваційний розвиток. Саме з ними співвідносяться програми розвитку окремого підприємства, галузі, регіону та країни в цілому. Систематизацію факторів економічної ризикостійкості промислового підприємства при управлінні його інноваційним розвитком удосконалено на підставі ієрархії сопідлеглих понять економічного ризику, яку побудовано на системному та подійному підході. Запропоновано процедуру оцінювання економічних ризиків та стійкості у контексті управління інноваційним розвитком підприємства. Для цього в дисертаційному дослідженні розроблено комплекс прикладних моделей управління інноваційним розвитком промислового підприємства за показниками економічної стійкості, що, на відміну від існуючих, дають змогу проводити діагностику можливостей розвитку, оцінювати ефективність інвестицій в інновації з урахуванням факторів ризику у термінах критерію вибору управлінського рішення, що дозволить прогнозувати зміну економічної ситуації на підприємстві під час реалізації інноваційних стратегій за умов нестабільного середовища. Сформовано програму інноваційного розвитку промислового підприємства. Для формування інвестиційної програми використовують динамічне моделювання комплексу часткових фінансових рівноваг підприємства. Управління інноваційним розвитком підприємства включає знаходження компромісу між рівнем його статичної та динамічної стійкості. З погляду ресурсів стійкість означає якісні та кількісні аспекти їх формування, розміщення та використання. Статична стійкість, що включає стійке фінансове становище, передбачає відмову від високоризикових проектів, пов’язана з пасивним розширеним відтворенням, збереженням колишньої структури формування та використання ресурсів. Динамічна стійкість пов’язана з інтенсивним типом розвитку та реалізацією інноваційних проектів, у своему кожному кроці реалізації проекту підприємство має бути у рівноважному стані. Тому інвестиційна програма має забезпечувати комплекс часткових фінансових рівноваг. Фінансова рівновага означає стійкий фінансовий стан; прийнятні значення показників прибутковості та ризику. Для вирішення завдання використовуються, по-перше, динамічний підхід, так як інноваційний процес складається з стадій, що послідовно розгортаються, формування інвестиційного портфеля передбачає розподіл ресурсів серед альтернативних варіантів; рівень інтегрального ризику визначається рішеннями, що приймаються в попередні моменти часу, по-друге, вартісний підхід до оцінки розвитку, який враховує альтернативні можливості використання капіталу з аналогічним рівнем ризику, можливі втрати та втрачену вигоду підприємства. Побудовано моделі управління інноваційним розвитком промислового підприємства. Розроблено систему управління інноваційним розвитком промислового підприємства, що включає моделі стратегічного, тактичного та оперативного управління: вибору типу інноваційної стратегії, конкретних інноваційних проектів, форм та послідовності їх реалізації, з урахуванням ресурсного потенціалу, показників стійкості та економічної доданої вартості. У системі використовується комбіноване управління з відхилень (у процесі регулярного менеджменту, контролю за ходом реалізації окремих проектів, автоматичного моніторингу рівня ризикостійкості) та з обуреннями (при формуванні інноваційної стратегії та вибору форми її реалізації). Розроблено алгоритм вибору інноваційних проектів для реалізації. Для такого вибору використовується підхід логіко-імовірнісного моделювання рівня ризикостійкості підприємства за його інфодинамічними характеристиками. Прогнозування рівня ризикостійкості відбувається шляхом побудови та апріорного аналізу негентропійних балансів, зміна яких при реалізації інноваційних стратегій пов’язана зі зміною характеристик зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства, його системи управління та параметрів взаємодії з контрагентами. Для визначення поточного рівня ризикостійкості створено матричну модель, засновану на прийомах рангової статистики, яка є логістичною: підприємству відповідає певне положення у галузевій та регіональній мережі ресурсних потоків.