Слобожанські мистецькі студії
Постійне посилання зібрання
Переглянути
Нові надходження
Документ Хорова культура України ХХ століття в постатях визначних митців. Диригент Юрій Таранченко(2026) Таранченко Олена Георгіївна; Taranchenko Olena HeorhiivnaСтаттю присвячено дискурсу української хорової культури ХХ століття, який спрямовано в персонологічну площину. Наголошено, що саме крізь життєтворчість конкретної особистості диригента увиразнюються характерні риси історичної епохи, естетичні пріоритети, динаміка виконавсько-хорової культури, спадкоємність традицій. Показано, що серед нового покоління хормейстерів, які увійшли в музику наприкінці 1920–1940-х років репрезентативною є постать Юрія Таранченка – визначного диригента-інтерпретатора, педагога, одного з організаторів і творців новітньої хорової справи, музичного діяча. Залучення маловідомих документів і джерел з особистого архіву митця, спогадів сучасників, а також вивчення аудіозаписів, здійснених Ю.Таранченком дозволили встановити масштаби і вектори багаторічної плідної діяльності майстра. Окреслено риси життєтворчості, розглянуто «біографічний сценарій» диригента. Визначено унікальність траєкторії художньо-естетичної самореалізації митця.Встановлено об’єктивні та суб’єктивні чинники формування особистості Ю. Таранченка. Звернено увагу на атмосферу життя періоду дитинства та юності, які сприяли самопізнанню/самоусвідомленню власного мистецького призначення, вибору професії музиканта. Розкрито процес динамічного набуття митцем практичного виконавського досвіду і диригентської майстерності в очолюваних ним провідних хорових колективах України. Виокремлено й охарактеризовано багаторічну діяльність Ю. Таранченка як художнього керівника і головного диригента хорової капели Українського радіо. Визначено особливість функціонування створеної ним капели як універсального хорового колективу. Наголошено, що серед існуючих тоді академічних хорів, капела під керуванням Ю. Таранченка вирізнялась високим рівнем вокально-хорової майстерності, багатожанровим репертуаром, постійною комунікацією з композиторами та особливою аудиторією, що нараховувала мільйони радіослухачів. Охарактеризовано творчий метод диригента, особливості його виконавської майстерності. Зроблено висновок про універсальність і високу диригентську культуру Ю.Таранченка. Показано перспективність подальшого вивчення особистості й спадщини митця як уособлення поетапного розвитку та злету хорового мистецтва України ХХ століття.Документ Українська трубна школа: персональний вимір виконавської традиції(2026) Тарарак Юрій Петрович; Tararak Yurii Petrovych; Подольчук Володимир Васильович; Podolchuk Volodymyr VasylovychТрансформаційні процеси в сучасній українській трубній школі в статті розглянуто під впливом глобалізації, цифровізації та підвищення академічної мобільності. Авторами запропоновано переосмислення традиційного розуміння «виконавської школи» як замкненої територіальної структури. Натомість пропонується її сприйняття як мережевої моделі, де визначальним стає персональний вимір професійного становлення музиканта. Нові теоретичні ракурси аналізу національної виконавської традиції унаочнюють розмивання кордонів між локальними осередками (київським, львівським, одеським, харківським та ін.). Концепція «невидимого коледжу», запропонована А. Зуккалою, адаптується до аналізу трубного мистецтва України. В її межах виконавська школа розглядається як неформальна мережа фахових комунікацій, що тримається на персональних зв’язках, спільному володінні технологіями гри та активному обміні досвідом поза межами офіційних інституцій. Стаття доводить, що сучасний трубач будує свою професійну ідентичність власноруч, акумулюючи знання від декількох наставників, інтегруючи досвід роботи в різних оркестрових колективах та використовуючи глобальні цифрові ресурси. Окремим блоком у статті представлено аналіз творчих траєкторій її авторів, чиї біографії є репрезентативними прикладами, що ілюструють взаємопроникнення виконавських традицій різних регіональних центрів України та закордоння. Доведено, що навіть за умови отримання освіти в межах одного міста, виконавець залишається суб’єктом мультикультурних впливів через своїх наставників, які транслюють учням синтезований досвід. Обґрунтовано, що українська трубна школа еволюціонує від моделі територіальної прив’язаності до системи персоналізованого досвіду, де локальні особливості стають динамічними елементами загальнонаціонального процесу. Висновки статті підкреслюють, що децентралізація традиції та перехід до мережевої моделі «невидимого коледжу» забезпечують життєздатність та конкурентність українського духового мистецтва у світовому культурному просторі.Документ Методика підготовки студента-піаніста до публічного виступу: корекція емоційного стану та виконавська надійність(2026) Травкіна Наталія Михайлівна; Travkina Nataliia MykhailivnaУ статті розглядаються особливості підготовки студента-піаніста до публічного виступу як комплексного процесу, що поєднує технічні, художньо-інтерпретаційні та психологічні аспекти. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю підвищення якості виконавської підготовки майбутніх музикантів в умовах зростання вимог до сценічної діяльності та недостатньою увагою до психологічних чинників у навчальному процесі. Особливу увагу приділено аналізу природи сценічного хвилювання як багатокомпонентного психоемоційного явища, що включає когнітивні, емоційні, фізіологічні та поведінкові прояви. Обґрунтовано значення корекції емоційного стану студента-піаніста як необхідної умови успішного публічного виступу. Розглянуто ефективні методи психологічної саморегуляції, зокрема дихальні техніки, когнітивну перебудову, метод візуалізації та моделювання концертної ситуації. Визначено їхню роль у зниженні рівня тривожності, формуванні впевненості та стабілізації психоемоційного стану виконавця. Окрему увагу приділено формуванню виконавської надійності як інтегративної професійної якості, що забезпечує стабільність, точність і художню цілісність виконання в умовах сценічного стресу. Висвітлено основні напрями її розвитку, зокрема багаторівневе засвоєння музичного матеріалу, розвиток різних видів пам’яті, автоматизацію виконавських навичок і тренування концентрації уваги. Підкреслено важливість комплексного підходу до підготовки студента-піаніста, який передбачає поєднання виконавських і психологічних складових. Результати дослідження можуть бути використані у практиці фортепіанного навчання з метою підвищення ефективності підготовки студентів до публічної діяльності.Документ «Стильова гра» як чинник драматургічно-смислової організації фортепіанних творів Мирослава Скорика (на прикладі циклу «Шість прелюдій та фуг»)(2026) Цін’юй Цзен; Tsiniui TszenРозглянуто основні принципи структурної організації циклу Мирослава Скорика «Шість прелюдій та фуг». Актуальність означеної теми зумовлена помітним зростанням зацікавленості науковців, піаністів-виконавців і педагогів спадщиною визначного українського митця, а також еволюцією поліфонічних жанрів в українській композиторській творчості останньої третини ХХ – початку ХХІ століть. Методологічною основою дослідження є комплексний музикознавчий підхід, що поєднує структурний, інтонаційно-тематичний, жанрово-стильовий, аналітичний методи. Визначено особливості формотворення, розкрито специфіку поліфонічного мислення композитора в межах даного твору. Досліджено принципи і засоби реалізації «стильової гри» як однієї з провідних ознак творчого методу Мирослава Скорика. Наголошено, що загальна композиційно-драматургічна структура циклу «Шість прелюдій і фуг» має чітку архітектоніку й, водночас, підпорядкована імпровізаційності, невимушеній «стильовій грі», що яскраво проявляється на рівні окремих частин, їх образного змісту, структурній, драматургічно-смисловій організації. Зазначено, що кожна пара «прелюдія – фуга» формує окремий мікро цикл на основі контрасту фактурних та жанрово-інтонаційних моделей. На рівні тематичних зв’язків реалізуються принципи інтонаційної єдності циклу, а також досягається вишукане, майстерне поєднання різностильових елементів, фактурної та регістрової організації тощо. Водночас показано, що М.Скорик з притаманною йому драматургічною майстерністю об’єднує всі частини циклу в єдину макроциклічну структуру, чим забезпечує логіку розгортання та структурну виваженість циклу. Розкрито визначальну роль поліфонічної складової твору. З’ясовано, що в «Шести прелюдіях і фугах» поєднуються особливості перевтілення барокової традиції, моделі класичної фуги, сюїти, які підпорядковуються активній динамізації. Це досягається завдяки використанню принципу варіаційності на тематичному, метро-ритмічному, фактурно-регістровому рівнях. У музичному просторі циклу виявлено типове для індивідуального методу М.Скорика поєднання стильових моделей необароко, неоромантизму з джазово-імпровізаційною стилістикою, засобами сучасної композиторської техніки. Доведено, що цикл «Шість прелюдій та фуг» Мирослава Скорика – це вагоме досягнення української фортепіанної музики ХХ–ХХ1 століть, що репрезентує оригінальну модель сучасного трактування поліфонічного циклу. Твір демонструє сутнісні особливості пошуків композитора в контексті осмислення розмаїття світових полістилістичних тенденцій, множинності підходів і прийомів «стильової гри». Отримані результати можуть бути використані в курсах сучасної української музики, історії фортепіанних стилів, а також у концертній діяльності піаністів-виконавців та педагогічній практиці.Документ Творчість Ганни Гаврилець як новий етап розвитку українського хорового виконавства(2026) Федорченко Валентин Кузьмич; Fedorchenko Valentyn KuzmychСтаття присвячена комплексному дослідженню хорової творчості видатної української композиторки Ганни Гаврилець у контексті еволюції національного музичного мистецтва зламу XX–XXI століть. Актуальність роботи зумовлена значним впливом доробку мисткині на формування сучасного репертуару та модернізацію виконавської культури хорів. У дослідженні визначено, що творчість Ганни Гаврилець постає як якісно новий етап, де традиційні національні джерела (фольклор, духовна монодія) органічно синтезуються з новітніми композиторськими техніками – сонористикою, кластерною фактурою та авангардним гармонічним мисленням. Проаналізовано жанрову палітру творчості композиторки, виокремлюючи духовні концерти, літургійні твори, фольклорні дійства та хорові мініатюри. Особливу увагу приділено концепції «психологізації сакрального простору» у духовній музиці, де акцент зміщується з обрядовості на інтимний діалог особистості з Богом. Встановлено, що впровадження симфонічного мислення у хорові партитури та використання розширених вокальних технік (глісандо, шепіт, «білий» звук) стали справжнім «технологічним проривом» для українського виконавства. Обґрунтовано, що творча спадщина Ганни Гаврилець постає як фундаментальний чинник збереження національної ідентичності в умовах глобалізаційних процесів, оскільки її музична мова не лише актуалізує архаїчні пласти культури, а й підносить їх до рівня універсальних філософських смислів, зрозумілих світовій спільноті. Узагальнення результатів дослідження підтверджує, що доробок композиторки відіграє стратегічну роль у процесах інтеграції українського мистецтва у глобальний соціокультурний простір. Завдяки унікальному поєднанню національної специфіки з загальнолюдськими гуманістичними цінностями, музика Ганни Гаврилець стає потужним інструментом утвердження авторитету української хорової школи на міжнародній арені, перетворюючи кожне виконання її творів на акт високої культурної самопрезентації.Документ Роль традиційних ударних інструментів у пісенних і танцювальних жанрах китайської народної музики(2026) Ціхань Чен; Tsikhan ChenУ статті здійснено комплексний аналіз жанрової структури китайського народного музичного фольклору, який репрезентує багатогранну систему взаємодії вокальних, інструментальних і танцювальних форм. Проаналізовано специфіку сольного пісенного виконавства, що може існувати як у самостійному вигляді, так і в поєднанні з інструментальним супроводом, зокрема із застосуванням традиційних ударних інструментів. Розглянуто особливості інструментальної музики для малих ансамблів і танцювальних жанрів як важливих складових художньої традиції. Здійснено детальний аналіз тематичного наповнення пісенного репертуару китайського фольклору. Проаналізовано зв’язок змісту пісень із природним середовищем, міфологічними уявленнями, обрядовими практиками та повсякденним життям. Розглянуто історичну еволюцію жанрів і тематики: від ранніх форм, пов’язаних із календарно-обрядовими дійствами, до появи трудових пісень, що виконувалися під час сільськогосподарських робіт і рибальства. Окремо розглянуто ліричні, любовні та сімейні пісні, що відтворюють внутрішній світ людини, її емоційні переживання та міжособистісні стосунки. Проаналізовано також ігрові та гумористичні жанри, які відзначаються життєрадісністю та образною виразністю. Розглянуто символічний вимір фольклору, зокрема твори, пов’язані з міфологічними образами, що мають культурно-сакральне значення. У статті розглянуто виконавські практики та специфіку поєднання вокалу з інструментальним супроводом. Проаналізовано роль традиційних щипкових струнних інструментів у формуванні мелодичної основи творів. Значну увагу приділено ударним інструментам, які забезпечують ритмічну організацію музичного матеріалу, підсилюють динаміку та емоційну виразність виконання. Розглянуто функції різних типів ударних інструментів, зокрема барабанів і простих шумових засобів, у контексті ансамблевої та сольної практики. Таким чином, здійснено узагальнюючий аналіз китайського народного музичного мистецтва, що дозволяє виявити його жанрову багатоманітність, тематичну глибину та особливості виконавської традиції. Проаналізовано значення інструментального супроводу, зокрема ударних інструментів, як важливого чинника формування художньої цілісності та національної своєрідності музичного фольклору.Документ Поетика звуку у художньому просторі першої камерної сонати ор.24/71 для скрипки та фортепіано Валентина Бібіка(2026) Ши Цянья; Shy TsianiaУ статті здійснено комплексний аналіз композиційних форм структурування звукового матеріалу, що розкривають концептуальний зміст художнього простору Першої камерної сонати для скрипки і фортепіано Валентина Бібіка. Дослідження вписує твір у історико-культурний контекст останньої третини ХХ століття, акцентуючи належність до новаторського типу композиторського мислення, зорієнтованого на переосмислення традиційних засад камерно-інструментального письма. Виявлено, що індивідуальний стиль композитора реалізується через систему оригінальних темброво-фактурних рішень, які формують цілісність художнього простору твору. У ході аналізу окреслено провідні композиційні прийоми, що забезпечують внутрішню логіку розвитку музичного матеріалу. Поряд із традиційними висотно-ритмічними параметрами організації особливого значення набуває сонористичний аспект, пов’язаний із тембровими характеристиками скрипки та фортепіано, артикуляційною диференціацією, штриховою палітрою, динамікою та специфікою виконавських прийомів. Доведено, що ці компоненти не лише деталізовані в авторському нотному тексті, але й виступають ключовими чинниками створення художньої концепції Камерної сонати. Окрему увагу приділено принципам жанрової трансформації тематизму, зокрема процесам його інтонаційного та фактурного перетворення. Констатовано визначальну роль монотематизму як засобу забезпечення цілісності драматургічного розвитку, а також функціонування лейтмотивних елементів (тема скрипки , тема фортепіано), що сприяють концептуальній єдності тричастинного твору. У підсумку дослідження уточнено специфіку індивідуального композиторського мислення Валентина Бібіка та виявлено закономірності організації звукового простору у різних типах фактурно-тематичних комплексів, реалізованих у поліфонічних та вільних гетерофонних фактурних шарах.Документ Синтез європейських та африканських традицій як фактор формування музичної ідентичності США(2026) Шумакова Єлізавета Володимирівна; Shumakova Yelizaveta VolodymyrivnaУ статті здійснено комплексний мистецтвознавчий аналіз процесу становлення музичної ідентичності Сполучених Штатів Америки, що розглядається як результат унікального історичного синтезу європейських та африканських культурних пластів. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю переосмислення генезису афроамериканських жанрів у контексті сучасної хорової літератури та виконавської практики. Автор обґрунтовує тезу про те, що американська музична культура не є простою сукупністю запозичених елементів, а являє собою цілісну синтетичну систему, що виникла внаслідок глибокої акультурації. Основну увагу приділено механізмам взаємодії англо-кельтського фольклору та ритмо-інтонаційних традицій народів Західної Африки. У роботі детально проаналізовано ключові етапи цього синтезу. Зокрема, шоу менестрелів розглянуто як першу спробу сценічної адаптації афроамериканських елементів у межах європейської театральної моделі. Окремий акцент зроблено на жанрі регтайму, який став інструментальним втіленням концепції ф’южн, поєднавши європейську маршову структуру з африканською поліритмією та синкопованістю. Особливу наукову цінність має аналіз спірічуелсу як вищого прояву духовного та художнього синтезу. Автор доводить, що саме в цьому жанрі було досягнуто ідеальної рівноваги між протестантським хоралом та африканською манерою інтонування (блюзові тони, глісандування, антифонна структура «Call and Response»). У висновках підкреслено, що концепція ф’южн є визначальним вектором розвитку американського мистецтва, що зумовлює його здатність до постійного самооновлення. Матеріали статті можуть бути використані у навчальних курсах «Хорова література», «Історія джазу» та «Світова музична культура».Документ Саксофон у джазовому ансамблевому виконавстві США ХХ століття(2026) Язиков Кирил Олексійович; Yazykov Kyryl OleksiiovychУ статті досліджено роль саксофона у становленні та розвитку джазового ансамблевого виконавства США XX століття. Дослідження охоплює широкий хронологічний діапазон – від перших ансамблевих форм раннього джазу (диксиленди, новоорлеанський стиль) до фʼюжн-бендів кінця 1960–1980-х років. Простежується еволюція ансамблевих складів у кожному стилістичному напрямку джазу та з'ясовується специфічна роль саксофона в ній. Особливу увагу приділено трансформації ролі саксофона – від епізодичного використання у ранніх ансамблях до провідного мелодичного та імпровізаційного інструмента у бібопі, кул-джазі, хард-бопі та подальших напрямах. Розкривається внесок провідних виконавців-саксофоністів – Сідні Беше, Колмана Гокінса, Чарлі Паркера, Сонні Роллінза, Джона Колтрейна, Уейна Шортера – у формування стилістичних напрямків джазу та відповідних типів ансамблів. Простежується ряд причин, пов’язаних з розвитком ансамблевого виконавства, зокрема культурних та економічних, що призвели до становлення нових складів після епохи біг-бендів. Аналізуються характерні ансамблеві склади кожного стилю: від бібоп-комбо (квартет, квінтет, секстет) та кул-джазового нонету до без фортепіанного тріо Сонні Роллінза, модального секстету Майлза Девіса і електрифікованих фʼюжн-складів. Зауважується, що здебільшого розвиток джазового мистецтва відбувався в Нью Йорку, частково розділеному на західну та східну частину, з подальшим розповсюдженням на всю країну. Показано, як зміна інструментального складу ансамблю відображала глибші трансформації в естетиці та філософії джазового мистецтва. Обґрунтовується теза про те, що еволюція джазового ансамблю визначалася передусім художніми пошуками видатних особистостей, серед яких було немало саксофоністів, а не лише зовнішніми культурними чинниками. Підкреслюється значення джазового ансамблевого виконавства для розвитку саксофонного мистецтва загалом та його місця в музичній культурі США.Документ Формування культурно-мистецького середовища у Кременецькому ліцеї (1920–1939)(2026) Легкун Оксана Гаврилівна; Lehkun Oksana HavrylivnaУ статті здійснено комплексне дослідження специфіки мистецької діяльності у Кременецькому ліцеї міжвоєнного періоду. Розглянуто історичні чинники, які вплинули на створення потужного навчального закладу, який став осередком освітніх, наукових та культуротворчих процесів у регіоні. Визначено особливості та тенденції культурно-просвітницької діяльності у сфері музичного й образотворчого мистецтв, театру та художньої фотографії. На основі архівних документів та матеріалів тогочасних періодичних видань встановлено імена провідних представників у галузі мистецтва, проаналізовано їхні досягнення та визначено роль у процесі формування культурно-мистецького середовища Кременецького ліцею 20–30-х рр. ХХ століття. Простежено напрямки концертної діяльності учнівських хорових та інструментальних колективів, розглянуто форми проведення аудицій (концертів-лекцій) під керівництвом Єжи Гаше у закладах Кременецького ліцею. Досліджено викладацький склад Музичного канікулярного осередку Кременецького ліцею та з’ясовано його роль у підвищенні кваліфікації учителів музики, керівників аматорських оркестрів і народних хорів. Встановлено, що Кременецький ліцей міжвоєнного періоду стає поважним гастрольним осередком: провідні солісти Варшави, Кракова, Львова, оперні й драматичні трупи сприяли розвитку культурного рівня не тільки учнів ліцею, але й місцевого населення. Висвітлено діяльність театрального гуртка Кременецького ліцею під керівництвом акторки театру «Reduta» Ізи Куницької та розглянуто репертуар колективу. Проаналізовано культурно-мистецьку діяльність та викладацький склад Художнього канікулярного осередку ліцею, простежено виставкову діяльність місцевих та кращих польських художників. Досліджено започаткування та діяльність Кременецької фотошколи, світлини якої зображають архітектуру міста, пейзажі околиць, документальні фотографії шкільного життя молоді та засвідчують високий професійний рівень авторів. Встановлено, що різноаспектність діяльності Кременецького ліцею сприяла активізації творчого потенціалу учнів та становленню навчального закладу як вагомого культурно-мистецького осередку регіону.Документ Символіка ініціації у диптиху «Прелюдія і фуга фа-мінор №18» Всеволода Задерацького(Гельветика, 2026) Макарова Наталія Вікторівна; Makarova Nataliia ViktorivnaВсеволод Петрович Задерацький – геній української музичної культури першої половини ХХ століття. Історична доба, в якій жив і творив композитор, була надзвичайно складною для всіх народностей, що підпали під правління тоталітарної машини, а особливо для України: політичні репресії, війни, Голодомор, постійний тотальний тиск та спроба повного знищення української інтелігенції, створювали умови, за яких музика ставала не лише мистецьким, а перш за все психологічним та культурним явищем. У цьому контексті цикл «24 прелюдії та фуги», що написаний під час увʼязнення в колимському концтаборі, виступає своєрідним документом часу, де поєднано символізм з глибоким духовним змістом. Окрім того, цикл постає перед слухачем як містичний музично-психологічний щоденник композитора, людини, що з усіх сил старалася вижити в страшних екзистенційних умовах. Диптих «Прелюдія і фуга №18 фа-мінор» є одним із найяскравіших з усього циклу «24 прелюдії та фуги», відкриває слухачеві багатошаровий світ української музики того періоду, де класична поліфонія перетворюється на простір духовної та психологічної напруги. Твір поєднує складну поліфонічну мову із символічними кодами української культури, що звертаються до міфологічних образів і апофатичної традиції, створюючи відчуття невидимого та незбагненного. Мотив Всевидячого ока пронизує диптих, надаючи йому відтінку понадчасової присутності. Диптих постає як музична казка-ініціація, де слухач проходить через внутрішні випробування, конфлікти та трансформацію свідомості, а звучання стає носієм травматичного досвіду та архетипічних образів українського народу. Творчість Всеволода Петровича Задерацького виступає містком між особистим і універсальним, дозволяючи слухачеві переживати трагізм історичного часу, духовну боротьбу та силу культурної пам’яті.Документ Трансформація академічного музичного мистецтва в умовах віртуалізації соціокультурного середовища(2026) Олійник Ярослава Володимирівна; Oliinyk Yaroslava VolodymyrivnaУ статті досліджено феномен віртуальної концертної діяльності як специфічної форми комунікативної системи в просторі сучасної академічної музики. Проаналізовано трансформацію традиційної тріади «композитор – виконавець – реципієнт» під впливом цифрових медіацій. Визначено, що віртуалізація академічного перформансу призводить до появи нових онтологічних характеристик музичного твору: імерсивності, нелінійності та гіпермедіальності. Визначено генезис та типологію віртуального концерту, розмежовано поняття пряма трансляція, запис VR-перформанс, відеоперформанс. Досліджено вплив технологій VR/AR на виконавську школу та рецептивні стратегії сучасного слухача. Визначено ключові формати віртуальних івентів (стрімінги, VR-перформанси, концерти у метавсесвітах) та їхній вплив на соціальну взаємодію аудиторії. Метою статті є виявлення та теоретичне обґрунтування специфіки віртуальної концертної діяльності як новітньої комунікативної моделі в академічному музичному мистецтві, а також аналіз її трансформаційного впливу на виконавський канон та досвід реципієнта в умовах цифрових медіацій. Завдання проаналізувати трансформацію концертної практики в цифорому середовищі визначити специфіку взаємодії між виконавцем та аудиторією, розкрити культурно-теоретичні підстави унікальності віртуального концерту. Наукова новизна полягає у розширенні уявлень про структуру музичної комунікації через концептуалізацію «цифрового середовища музичної події», де роль слухача трансформується з пасивного споживача у активного співучасника (партисипанта) творчого процесу. Методологія дослідження базується на комплексному використанні системно-структурного та компаративного підходів, що дозволяють вивчити трансформацію музичного мистецтва як цілісної системи; феноменологічного та семіотичного методів для інтерпретації нових сенсів віртуального перформансу; а також на застосуванні методів аналізу та синтезу, порівняльно-історичного, медіа-аналізу та жанрово-стильового аналізу для виявлення специфіки побутування академічної музики в цифровій реальності.Документ Цикл «10 українських церковних пісень для триголосного дівочого хору з фортепіяном» в обробці Марти Кравців-Барабаш у виконавській практиці піаніста-концертмейстера(2026) Молчко Уляна Богданівна; Molchko Uliana BohdanivnaСтаттю присвячено дослідженню музично-стильових і виконавських особливостей циклу «10 українських церковних пісень для триголосного дівочого хору з фортепіяном» в опрацюванні Марти Кравців-Барабаш, опублікованого у Канаді. Розглянуто значення цього нотного видання у контексті розвитку української духовної музики та діяльності митців української діаспори ХХ століття, спрямованої на збереження і популяризацію національної музичної традиції. Проаналізовано композиції українських авторів різних історико-стильових періодів – Дмитра Бортнянського, о. Остапа Нижанківського, о. Віктора Матюка, о. Йосифа Кишакевича, о. Діонисія Головецького, о. Володимира Стеха, що увійшли до зазначеної збірки. Виявлено характерні риси хорового викладу та особливості фортепіанного супроводу в опрацюваннях Марти Кравців-Барабаш. З’ясовано, що більшості композицій властиві прозорість фактурної організації, опора на кантиленну мелодику, споріднену з народнопісенною традицією, а також терцієво-секстове голосоведення, що забезпечує м’яку консонантність звучання. Особливу увагу приділено ролі фортепіанного акомпанементу, який у багатьох творах виходить за межі суто другорядної функції та набуває рис самостійної фактурної складової музичного розвитку. Для фортепіанної партії характерні трипланова романтична фактура, октавно-акордові комплекси, арпеджовані фігурації, підголоскові інтонації та елементи поліфонізації музичної тканини. Розкрито виконавсько-інтерпретаційні аспекти творів, зокрема вимоги до ансамблевої взаємодії хору й концертмейстера, диференціації фактурних планів, динамічного балансування та педалізації. Доведено, що опрацювання Марти Кравців-Барабаш поєднують репертуарно-педагогічну доцільність із художньою виразністю та відіграють важливу роль у збереженні й популяризації української духовної музичної спадщини.Документ Педагогічні умови формування індивідуального виконавського стилю майбутнього хормейстера(2026) Поліщук Владислав Ігорович; Polishchuk Vladyslav Ihorovych; Підгаєцька Іванна Василівна; Pidhaietska Ivanna Vasylivna; Мацієвська Людмила Василівна; Matsiievska Liudmyla VasylivnaУ статті здійснено теоретичне осмислення проблеми формування індивідуального виконавського стилю майбутнього хормейстера в процесі професійної диригентсько-хорової підготовки. Актуальність дослідження зумовлена модернізацією мистецької освіти, упровадженням компетентнісного підходу та зростанням вимог до творчої самостійності й професійної зрілості керівника хору в умовах інтеграції українського освітнього простору до європейського культурного контексту. Уточнено сутність поняття «індивідуальний виконавський стиль майбутнього хормейстера» як інтегративної характеристики творчої особистості, що виявляється у стійкій системі художньо-інтерпретаційних, техніко-виражальних, комунікативних і рефлексивних особливостей диригентської діяльності. Визначено його специфіку, зумовлену колективною природою хорового мистецтва, де хормейстер постає не лише інтерпретатором музичного твору, а й організатором творчого процесу, лідером і педагогом. Охарактеризовано структурні компоненти індивідуального виконавського стилю: когнітивно-стильовий, інтерпретаційно-образний, техніко-диригентський, комунікативно-лідерський, ціннісно-мотиваційний і рефлексивно-аналітичний. Обґрунтовано їх взаємозв’язок та роль у забезпеченні цілісності художнього мислення і професійної самореалізації майбутнього фахівця. Визначено комплекс педагогічних умов, що сприяють ефективному формуванню індивідуального виконавського стилю, зокрема створення творчо-рефлексивного освітнього середовища, інтеграцію теоретичної й практичної підготовки, розвиток художньо-інтерпретаційного мислення, стимулювання авторської позиції студента, застосування проблемно-пошукових і проєктних методів навчання, формування комунікативно-лідерських якостей, розвиток рефлексії та індивідуалізацію освітнього процесу. Зроблено висновок, що системна реалізація окреслених педагогічних умов забезпечує становлення майбутнього хормейстера як творчої, професійно зрілої особистості з виразною індивідуальною стильовою позицією.Документ Виконавська та теоретична концепція Валерія Посвалюка: історико-мистецтвознавчий аналіз(2026) Посвалюк Костянтин Валерійович; Posvaliuk Kostiantyn ValeriiovychКрізь призму історико-мистецтвознавчого дискурсу в статті осмислено виконавську та теоретичну концепцію Валерія Посвалюка (1947–2018), що стала поштовхом до самоідентифікації української трубної школи на зламі епох. Автор обґрунтовує тезу: сутність творчого світогляду митця полягає у нерозривному синтезі сольного артистизму та інтелектуальної рефлексії. Зрештою, у його власному творчому поступі, такий підхід трансформував емпіричні знання виконавця-практика в чітку науково-виконавську концепцію. У статті захист докторської дисертації (2008) В. Посвалюком визначено як концептуальний рубіж становлення сучасної української методики трубного виконавства. Розглянуто підходи В. Посвалюка до технологічної складової звукоутворення. Деталізовано його авторський підхід до «виконавського дихання», де антропоморфні характеристики виконавського апарату інтерпретуються як автономна пневмо-акустична модель. Висвітлено специфіку фізичного контролю повітряного стовпа, зокрема через прийоми стабілізації м’язів преса для тембральної однорідності звучання інструмента в екстремальних регістрах. Еволюцію педагогічних підходів В. Яблонського в творчій практиці В. Посвалюка, зокрема, щодо мінімізації механічного тиску мундштука, проявлено в методичній позиції усвідомленого фонетичного моделювання звукового потоку. Доведено, що запроваджене ним правило «регістрової компенсації» та варіювання артикуляційних фонем («та»–«ті») докорінно змінили підхід до артикуляції. У висновках зазначено, що багатогранна діяльність митця – від фундаментальних монографій з історії київської трубної школи до заснування Гільдії трубачів-професіоналів України – сприяла інституційному утвердженню національної трубної традиції. Відтак, творчу концепцію В. Посвалюка слід вважати цілісною концепцією «інтелектуалізованого виконавства», що й нині слугує методологічним осердям сучасної педагогічної практики.Документ Педагогічні аспекти мистецтва джазу в сучасному українському музично-освітньому просторі(2026) Пушкар Лариса Федорівна; Pushkar Larysa FedorivnaУ статті розглядається джаз як явище світової музичної культури та його інтеграція у сучасний музично-освітній простір. Аналізуються історичні передумови формування джазового мистецтва, його художні особливості та значення для розвитку музичної культури. Висвітлюється специфіка джазу як синтетичного виду мистецтва, що поєднує імпровізаційність, ритмічну свободу, поліритмію, синкоповану ритміку та стильове різноманіття, що зумовлює його значний педагогічний потенціал. Особлива увага приділяється українській джазовій традиції, її становленню, розвитку та інтеграції у світовий музичний простір, а також можливостям творчого переосмислення національного музичного матеріалу засобами джазової стилістики. У дослідженні розкрито основні підходи до впровадження джазових технологій у навчальний процес мистецьких закладів освіти, зокрема використання імпровізації, варіативності музичного матеріалу, ритмічних моделей, синкопованих структур і елементів скет-співу як ефективних засобів розвитку музичних здібностей студентів. Проаналізовано практичні аспекти використання джазових вокальних і хорових композицій у навчальному процесі студентів Інституту культури і мистецтв Сумського державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка. Показано, що поєднання джазових елементів із традиційними формами вокально-хорової підготовки сприяє розвитку ритмічного чуття, гармонійного слуху, ансамблевих навичок та здатності до творчої інтерпретації музичного матеріалу. Підкреслюється значення інтеграції джазової стилістики з українською музичною традицією як чинника формування національно орієнтованого музичного мислення, розвитку творчої ініціативи та розширення можливостей художньої самореалізації студентів. Застосування таких підходів у навчальному процесі забезпечує підвищення рівня виконавської культури, розвиток імпровізаційного мислення, формування музично-слухових уявлень, сценічної культури та професійної компетентності майбутніх фахівців у галузі музичного мистецтва. Отримані результати підтверджують ефективність інтеграції джазового мистецтва у систему сучасної музичної освіти та засвідчують його значний потенціал як засобу активізації пізнавальної діяльності студентів, розвитку їхнього художнього мислення та удосконалення практичної підготовки в умовах сучасного освітнього середовища.Документ Веризм у дзеркалі Сходу: національна рецепція італійської опери в Китаї XX–XXI століть(2026) Руденко Олександр Федорович; Rudenko Oleksandr FedorovychСтаттю присвячено комплексному мистецтвознавчому аналізу процесу національної рецепції італійської опери веристського спрямування у культурному просторі Китаю протягом XX–XXI століть. У центрі уваги автора перебуває феномен Singing Formant як ключовий технологічний та естетичний чинник, який зумовив успіх китайської вокальної школи на європейській оперній арені. У дослідженні проаналізовано історичні передумови проникнення західного музичного мислення у Східну Азію, зокрема роль Шанхайського муніципального оркестру під керівництвом Маріо Пачі, що став головним осередком італійської традиції в регіоні. Виявлено, що ідейний резонанс між італійським веризмом та китайською культурою був підкріплений національним літературним рухом за критичний реалізм, очолюваним Лу Сінем, чиї пошуки «правди життя» знайшли відображення в оперному натуралізмі. Приділено увагу специфіці вокальної педагогіки у консерваторіях Пекіна та Шанхая, де італійські стандарти affondo та appoggio адаптувалися до національної фонетичної системи, долаючи психофізіологічні конфлікти між природою китайської мови та вимогами веристського співу. У дослідженні розглянуто оперу «Турандот» Дж. Пуччіні не лише як зразок західного орієнталізму, а й як складний іспит на технічну зрілість для китайських сопрано, що вимагає граничної звукової потужності. Автор обґрунтовує концепцію, згідно з якою сучасний успіх китайських виконавців є результатом еволюції національної техніки, що інтегрувала веристський «емоційний крик» у чітко структуровану фонетичну систему Сходу. Простежено шлях трансформації веризму від запозиченої «екзотики» до фундаментального академічного канону та інструменту національного престижу. Матеріали статті демонструють, що діяльність Національного центру виконавських мистецтв (NCPA) у Пекіні сформувала новий стандарт оперних постановок, де італійська пристрасть поєднується з китайською раціональністю.Документ Концертне виконання опери Г. Ф. Генделя «Юлій Цезар у Єгипті»: досвід диригентської інтерпретації(2026) Саверський Владислав Вікторович; Saverskyi Vladyslav ViktorovychСеред опер Г. Ф. Генделя «Юлій Цезар у Єгипті» займає одне з чільних місць. Твору присвячена значна кількість наукових розвідок, в яких проаналізовано його жанрово-стильові особливості. В центрі уваги цієї статті – концертне виконання опери Г. Ф. Генделя «Юлій Цезар у Єгипті», здійснене камерним оркестром Capella Pergolesi під керівництвом В. Саверського у Харкові 16 листопада 2025 року. Підкреслено, що в умовах концертного виконання опери диригент постає не тільки як інтерпретатор, а й автор скороченої редакції опери і тексту для читця. З опорою на наукові джерела викладено метод подолання складнощів, які виникають у зв’язку із редукцією окремих номерів та сюжетних ліній з метою адаптації великої барокової опери до концертного втілення. Новизну цієї розвідки становить спроба здійснити наукову рефлексію щодо концертного виконання опери «Юлій Цезар у Єгипті». Мета статті – проаналізувати особливості концертного виконання цієї опери. У статті застосовані історико-культурологічний, жанрово-стильовий, системний методи дослідження. У висновках зазначено, що при виконанні оперного твору в концертному варіанті має бути обрана адекватна матеріалу стратегія скорочення, яка дозволить зберегти контури художньої цілісності, відтворити основні моменти драматургії, втілити образні характеристики головних персонажів. Умови концертного виконання зумовили відмову від партій духових інструментів в оркестрі, що зменшило колористичність оркестрового звучання, однак дозволило утворити мобільний оркестровий склад і рухливу оркестрову тканину, при цьому зберегти всі ознаки і функціональні елементи барокового оркестрування. Використання читця як «компенсатора» сюжетних прогалин виявилося дієвим інструментом, що забезпечило логічний зв'язок між аріями та зробило бароковий сюжет доступним для сучасного слухача. Даний досвід підтверджує, що формат «стислої опери» у концертному виконанні є перспективним для популяризації класичного мистецтва в сучасних культурних реаліях.Документ Романсова творчість Михайла Вериківського у соціокультурному дискурсі доби(2026) Стахевич Олександр Олександрович; Stakhevych Oleksandr OleksandrovychВиявлено вплив соціокультурних чинників на камерно-вокальну лірику М. Вериківського. З’ясовано, що романсова творчість митця розвивалась нерівномірно і в кожному десятилітті мала свої стильові пріоритети. В першій половині 1920-х років митець звертався переважно до текстів поетів модернізму, що у музиці виражено експресіоністичними засобами (романси на слова О. Слісаренка, Г. Чупринки, П. Тичини, М. Семенка, В. Сосюри, М. Йогансена). З початку 1930-х років у його творчості переважає революційна тематика (романси «Розправа», «Пам’яті Кірова», «Хто за війну»). Лише наприкінці цього десятиліття з’являються знакові романси на слова Лесі Українки. В 1940-ві роки М. Вериківський опановує романсовий жанр більш активно (твори на слова І. Франка, М. Рильського. Л. Українки та ін.). Цикл «Образ коханої» на слова П. Грабовського (1944) став центральним у його вокальній ліриці. Але з початком нової хвилі «чистки» рядів (1948), коли композитора було звинувачено в «ідеалізації минулого» та «національній обмеженості», в його романсовому доробку з’являються теми оспівування радянського життя та образу великого вождя. Останнім сплеском активності М. Вериківського у камерно-вокальних жанрах стали 1958–1959-й роки, коли у радянському мистецтві загалом поновлюється інтерес до людської особистості, її індивідуальних проявів та психологічних станів, внутрішнього інтимного життя, а їх вираження втілюється переважно у циклічних формах. В цей час він пише романси на слова Ю. Словацького, Д. Гофштейна, М. Єременка, цикли «Пісні Сафо» в перекладі І. Франка, «З сучасної грецької лірики» на слова Н. Вреттаноса, «Омузикалений Перець» та ін. Попри те, що до жанру романсу М. Вериківський звертався у різні періоди творчості, а тексти творів бралися з різних поетичних джерел, вони мають єдиний композиційний стрижень. Це свідчить про вагому стилеутворювальну роль камерно-вокальної лірики у доробку митця, незважаючи на ті соціокультурні впливи, що на кожному етапі скеровували його творчість, навіть усупереч особистим зацікавленням.Документ Труба в українському культурно-освітньому просторі ХХІ століття(2026) Сорокін Петро Олексійович; Sorokin Petro OleksiiovychСтаттю присвячено дослідженню ролі та особливостей розвитку трубного мистецтва в українському культурно-освітньому просторі ХХІ століття. Розглянуто основні тенденції функціонування труби як одного з провідних духових інструментів у сучасній музичній культурі України, зокрема в академічному, джазовому та соціокультурному вимірах. Актуальність дослідження зумовлена динамічними трансформаціями українського мистецького середовища на початку ХХІ століття, що пов’язані з процесами європейської інтеграції, оновленням виконавських практик, розвитком музичної освіти та активізацією культурних комунікацій. У цих умовах труба поступово виходить за межі традиційної функції сигнального або оркестрового інструмента і набуває нових художніх, тембрових та виразових можливостей. Окрему увагу приділено аналізу сучасної системи музичної освіти в Україні. Встановлено, що вітчизняна підготовка трубачів традиційно базується на академічній виконавській школі, яка залишається основою професійного навчання у більшості музичних шкіл, коледжів і закладів вищої мистецької освіти. Саме академічна традиція забезпечує формування фундаментальних технічних навичок виконавця, зокрема опанування дихальної техніки, артикуляції, інтонаційної точності та звуковедення. Водночас у ХХІ столітті в українському музичному середовищі спостерігається поступове зростання інтересу до джазового виконавства на трубі. У провідних мистецьких закладах України функціонують кафедри та освітні програми, орієнтовані на підготовку джазових музикантів, де студенти опановують імпровізаційні техніки, ансамблеве музикування та особливості стилістики сучасної музики. Зазначено, що однією з ключових тенденцій сучасного розвитку трубного мистецтва є взаємопроникнення академічної та джазової виконавських традицій. Такий синтез сприяє формуванню нового типу музиканта – універсального виконавця, здатного працювати у різних стилістичних та жанрових контекстах. Академічна освіта забезпечує технічну стабільність та професійну дисципліну, тоді як джазова практика розвиває імпровізаційне мислення, індивідуальну інтерпретацію та творчий експеримент. У сучасній виконавській практиці ці два напрями дедалі частіше поєднуються, що відповідає загальносвітовим тенденціям розвитку інструментального мистецтва. Також розглянуто тенденції оновлення репертуару для труби у сучасній українській музиці. Зазначено, що композитори кінця ХХ – початку ХХІ століття активно залучають інструмент до камерних та ансамблевих творів, експериментуючи з тембровими та фактурними можливостями. Наголошується, що розвиток трубного мистецтва в Україні тісно пов’язаний із активізацією фестивального та конкурсного руху. Фестивалі духової музики відіграють важливу роль у популяризації інструментального виконавства, збереженні традицій духових оркестрів та формуванні нових мистецьких комунікацій. Подібні заходи сприяють обміну професійним досвідом між виконавцями, композиторами та педагогами, а також стимулюють інтерес широкої аудиторії до духового мистецтва.