Дисертації

Постійне посилання зібрання

https://repository.sspu.edu.ua/handle/123456789/159

Переглянути

Зараз показуємо 1 - 20 з 51

Організаційно-педагогічні основи теологічної освіти в університетах Федеративної Республіки Німеччини
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Тарабан Юрій Валентинович; Taraban Yurii Valentynovych
У дисертації вперше у педагогічній науці цілісно з’ясовано теоретичні, нормативні, організаційні та методичні основи теологічної освіти в університетах Федеративної Республіки Німеччини. У контексті обґрунтування теоретичних засад дослідження схарактеризовано стан наукового розроблення проблеми (класифіковано джерела за напрямами та аспектами розгляду досліджуваного явища); з᾿ясовано ґенезу розвитку теологічної освіти шляхом виокремлення періодів та етапів її розвитку); подано характеристику поняттєво-термінологічного апарату науково-педагогічного дослідження теологічної освіти, що передбачало виокремлення теологічної, нормативної та педагогічної груп понять. Висвітлено концептуальні основи досліджуваного феномену (підходи до організації та моделі теологічної освіти); нормативних (наднаціональний, національний та інституційний рівні; державний та церковний виміри), організаційних (на рівні університету, факультету, кафедри, викладача та студента), змістових (особливості побудови навчальних програм) та методичних основ (сутність релігійної дидактики, особливості навчально-методичного забезпечення) теологічної освіти в університетах Федеративної Республіки Німеччини. Здійснено класифікацію проблем та перешкод у сфері теологічної освіти та сформульовано шляхи їх подолання у вигляді рекомендацій по кожному напряму. Розроблено рекомендації щодо творчого використання елементів прогресивного досвіду діяльності теологічних факультетів університетів ФРН на таких рівнях: стратегічний, нормативно-правовий, нормативно-канонічний, педагогічний, методичний, практично-технологічний, аналітичний, прогностичний. Уточнено й конкретизовано сутність понять «теологія як наукова галузь та комплекс навчальних дисциплін», «теологічна освіта», «заклади вищої освіти у сфері теології». Подальшого розвитку та уточнення дістала характеристика педагогічної, нормативно-правової, теологічної та міжнародної термінології в галузі теологічної освіти. До наукового обігу введено маловідомі для вітчизняної наукової спільноти німецькомовні та англомовні джерела у галузі досліджуваної проблеми.
Розвиток теорії когнітивної візуалізації в педагогічній думці Великої Британії та США (друга половина ХХ – початок ХХІ століття)
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Чуричканич Ірина Едуардівна; Churychkanych Iryna Eduardivna
Дисертація є комплексним дослідженням, у межах якого з’ясовано загальнонаукові засади, передумови, етапи та основні напрями розвитку теорії когнітивної візуалізації в педагогічній думці Великої Британії та США другої половини ХХ – початку ХХІ століття для обґрунтування перспектив використання інноваційного потенціалу досліджуваної теорії у процесі модернізації вищої освіти України. Висвітлено стан розробленості теорії когнітивної візуалізації у вітчизняному та зарубіжному науковому просторі шляхом виокремлення та характеристики таких взаємопов’язаних та взаємообумовлених аспектів її розгляду. Відзначено тенденцію до формування в досліджуваній сфері міждисциплінарного дискурсу, що об’єднує науковців-представників різних галузей знань у їх прагненні втілити позитивні здобутки досліджуваної теорії на практиці. Визначено переваги когнітивної візуалізації, а саме: виділення відносин і взаємозв’язків, що містяться в інформації; утримання уваги того, хто навчається; зменшення вербально-інформаційного перевантаження; розкриття різних аспектів поняття, що розглядається; чіткий аналіз значної кількості інформації; структурування великого набору даних. Розкрито принципи реалізації технології когнітивної візуалізації, зокрема: гуманістичної спрямованості навчання; активності та свідомості; наукової діяльності; наочності; естетизації. Узагальнено досвід імплементації позитивних здобутків теорії когнітивної візуалізації в закладах вищої освіти Великої Британії, США та України. Обґрунтовано перспективи використання інноваційного потенціалу теорії когнітивної візуалізації у процесі модернізації вищої освіти України на державному, регіональному та інституційному рівнях.
Підготовка майбутніх учителів інформатики до використання засобів комп’ютерної візуалізації в професійній діяльності
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Безуглий Дмитро Сергійович; Bezuhlyi Dmytro Serhiiovych
У дисертації У дисертації представлено результати дослідження проблеми підготовки майбутніх учителів інформатики до використання засобів комп’ютерної візуалізації в професійній діяльності. У роботі проаналізовано та досліджено сучасний стан розробленості проблеми формування у майбутніх вчителів інформатики готовності до використання засобів комп’ютерної візуалізації в професійній діяльності. Схарактеризовано сутність і структуру готовності майбутніх учителів інформатики до використання засобів комп’ютерної візуалізації в професійній діяльності. Визначено й описано критерії, показники та рівні готовності до використання засобів комп’ютерної візуалізації в професійній діяльності – особистісний критерій характеризується показником «Мотивація професійної діяльності», когнітивний критерій – «Знання теоретичних основ візуалізації» та «Знання ЗКВ», процесуальний – показниками «Моделювання образів» та «відтворення образів через ЗКВ», рефлексивний критерій – «Здатність до рефлексії». Названі критерії характеризують три рівні готовності майбутніх учителів інформатики до використання ЗКВ в професійній діяльності – низький, середній і високий. Розроблено й теоретично обґрунтовано модель підготовки майбутніх учителів інформатики до використання засобів комп’ютерної візуалізації в професійній діяльності, яка базується на міждисциплінарному, компетентнісному, синергетичному, культурологічному, структурно-функціональному підходах, загальнодидактичних принципах доступності, системності, взаємозв’язку теорії з практикою, навчання впродовж життя та специфічних принципах когнітивної візуалізації, нелінійності, фундаменталізації, створення цифрового середовища, рефлексивної креативності; передбачає використання форм (інтерактивні лекції, бінарні заняття, лекції-візуалізації, конференції, майстер-класи, тренінги), методів (бесіди, дискусії, мозковий штурм, проблемно-пошуковий), засобів (Інтернет, ЕОР, ЗКВ) та описує рівні готовності до використання засобів комп’ютерної візуалізації на основі критеріїв (особистісний, когнітивний, процесуальний, рефлексивний) та показників (мотивація професійної діяльності, знання теоретичних основ візуалізації, знання ЗКВ, моделювання образів, відтворення образів через ЗКВ, здатність до рефлексії). Експериментально перевірено та підтверджено ефективність моделі підготовки майбутніх учителів інформатики до використання засобів комп’ютерної візуалізації в професійній діяльності.
Формування мовленнєвої компетентності майбутніх молодших спеціалістів з журналістики у процесі професійної підготовки
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Пономаренко Наталія Петрівна; Ponomarenko Nataliia Petrivna
Мета дослідження полягає в розробленні та науковому обґрунтуванні моделі формування мовленнєвої компетентності молодших спеціалістів з журналістики у процесі професійної підготовки. Для досягнення мети визначено такі завдання дослідження: схарактеризувати поняттєвий апарат дослідження проблеми формування мовленнєвої компетентності молодших спеціалістів з журналістики; виявити стан розробленості проблеми формування мовленнєвої компетентності молодших спеціалістів з журналістики в педагогічній теорії і практиці; розробити і теоретично обґрунтувати модель формування мовленнєвої компетентності майбутніх молодших спеціалістів з журналістики у процесі професійної підготовки; розробити й упровадити в освітній процес закладів вищої освіти І-ІІ р.а. навчально-методичне забезпечення з формування мовленнєвої компетентності майбутніх молодших спеціалістів з журналістики; експериментально перевірити результативність моделі формування мовленнєвої компетентності майбутніх молодших спеціалістів з журналістики у процесі професійної підготовки
Акмеологічні засади організації професійно орієнтованого фізичного виховання студентів аграрних спеціальностей
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Сахненко Анна Василівна; Sakhnenko Anna Vasylivna
У дисертації на основі теоретичних методів вивчення інформаційних джерел, узагальнення і систематизації емпіричного досвіду, цілісного наукового аналізу особливостей професійної діяльності та професійно важливих якостей здійснено наукове обґрунтування, розробка та практичне розв’язання проблеми організації акмеологічно спрямованого професійно орієнтованого фізичного виховання студентів аграрних спеціальностей. Аналіз основних проблем акмеологічно спрямованого професійно орієнтованого фізичного виховання студентів аграрних спеціальностей у процесі формування професійно важливих якостей студентів аграрних спеціальностей дозволив визначити перелік професійно важливих якостей і ціннісних установок, що становлять основу професіоналізму майбутнього фахівця аграрної промисловості і створюють передумови для його саморозвитку і самовдосконалення у період навчання у закладі вищої освіти і впродовж професійної діяльності. Розробка та обґрунтування концептуальних орієнтирів дослідження виявили, що концепція дослідження професійно орієнтованого фізичного виховання ґрунтується на системному, компетентісному, акмеологічному та діяльнісному підходах. Системотворчим у дослідженні акмеологічних засад професійно орієнтованого фізичного виховання студентів аграрних спеціальностей визначено акмеологічний підхід. З метою визначення сучасного стану професійно орієнтованого фізичного виховання студентів аграрних спеціальностей було проведено констатувальний експеримент. Вирішення завдань констатувального експерименту здійснювалось за трьома аспектами − теоретична підготовленість, фізична підготовленість та стан здоров’я. Результати впровадження і експериментальної перевірки ефективності використання моделі організації акмеологічно спрямованого професійно орієнтованого фізичного виховання студентів аграрних спеціальностей в умовах освітнього процесу закладу вищої освіти дозволяють стверджувати, що на початковому етапі середні значення показників професійно орієнтованої фізкультурної акме-обізнаності, професійно орієнтованої фізичної підготовленості і рівня фізичного здоров’я у обох групах суттєво не відрізнялись. Експериментальна перевірка виявила позитивну динаміку та достовірно вищий приріст результатів представників експериментальної групи у порівнянні з контрольною за показниками акме-когнітивного, фізичного та здоровязбережувального компонентів і загальним показником акмеологічної професійної фізичної готовності. Статистична обробка отриманих результатів підтвердила ефективність використання моделі організації акмеологічно спрямованого професійно орієнтованого фізичного виховання в умовах навчального процесу студентів аграрних спеціальностей.
Розвиток технологій евристичної освіти в українській вищій педагогічній школі (кінець XX– початок XXIстоліття)
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Нефедченко Оксана Іллівна; Nefedchenko Oksana Illivna
У дисертації на основі застосування системного, парадигмального, синергетичного, історико-педагогічного, персонологічного підходів розроблено й реалізовано теоретико-методологічну модель історико-педагогічного дослідження, спрямованої на конкретизацію і реалізацію мети й завдань роботи. Закладено п’ять її структурно-змістових компонентів: цільовий, теоретико-методологічний, історико-джерельний, історико-аналітичний, діагностико-прогностичний. Визначено й проаналізовано історіографічну базу розвитку технологій евристичної освіти від античності до сьогодення. Вперше у вітчизняній педагогічній науці: виявлено й обґрунтовано основні витоки й одночасно компоненти евристичної освіти та її технологій – сократівський (пізнавально-творчий) діалог, концепції творчої самореалізації особистості, теорія і практика педагогічної творчості; розкрито основні етапи становлення в кінці ХХ і в перші десятиліття ХХІ століття технологій евристичної освіти, їхні цільові, концептуальні, процесуальні і діагностичні характеристики; з’ясовано, що в історико-педагогічному аспекті евристична освіта та її технології– це новий і прогресивний феномен розвитку теорії і практики педагогічної науки та освіти, у змісті і структурі якого збережено й удосконалено раніше здобуті надбання сократівсько-діалогічного, проблемного, проектного, інтерактивного навчання і стверджуються пріоритети самостійної конструктивної і креативної діяльності освітніх суб’єктів; виявлено суттєві тенденції розвитку технологій евристичної освіти в українських університетах: від застосування раніше створених, готових моделей і технологій евристичної діяльності до їх суттєвого вдосконалення і створення й застосування власних оригінальних евристичних технологій, таких як технологія створення й застосування евристичного навчального діалогу, технологія «лекції прямої дії», технологія навчання вмінь запитальної діяльності і використання комплексу запитань при створенні нових освітніх продуктів, технологія застосування різнорівневої евристичної освітньої діяльності – пошукової, реконструктивної, конструктивної, креативної, технологія діяльності проектно-дослідницьких студій педагога-майстра і студентів, комплексна діагностика рівнів пізнавально-творчої і професійної самореалізації, пізнавально-творчої самостійності школярів і студентів.
Формування вокально-джазової культури підлітків на заняттях з естрадного співу
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Шевченко Анастасія Сергіївна; Shevchenko Anastasiia Serhiivna
У дисертації вперше здійснено цілісний науковий аналіз проблеми формування вокально-джазової культури підлітків (у музичних школах і позаурочній роботі закладів загальної середньої освіти), зокрема розкрито сутність і компонентну структуру поняття «вокально-джазова культура підлітків»; з’ясовано стан розробленості проблеми формування вокально-джазової культури підлітків у вітчизняній та зарубіжній педагогіці; розроблено й теоретично обґрунтовано методику (наукові підходи, дидактичні принципи, етапи, педагогічні умови та методи) формування вокально-джазової культури підлітків на заняттях з естрадного співу; виявлено підготовчий, основний і завершальний етапи формування вокально-джазової культури підлітків на заняттях з естрадного співу; визначено педагогічні умови (конструювання освітнього процесу з урахуванням вікових та індивідуальних можливостей дітей щодо сприймання та виконання вокально-джазової музики; системне та комплексне формування в підлітків усіх компонентів вокально-джазової культури з їх послідовним акцентуванням на різних етапах вокального навчання; надання можливостей для систематичної вокально-творчої самореалізації, урізноманітнення досвіду джазової музично-виконавської діяльності підлітків); виокремлено методи формування вокально-джазової культури підлітків на заняттях з естрадного співу – загальні вокально-педагогічні (концентричний; пошуковий; фонетичний; уявного або внутрішнього співу; порівняльного аналізу) та спеціальні («слухацько-джазова скарбничка», технічні вокально-джазові вправи; творчі вокально-джазові завдання, зокрема інтерпретація та імпровізація у джазовому стилі тощо); визначено мотиваційно-ціннісний, компетентнісно-когнітивний, особистісно-розвивальний, виконавсько-творчий критерії, відповідні показники та рівні сформованості вокально-джазової культури підлітків; експериментально перевірено ефективність розробленої методики на заняттях з естрадного співу у музичних школах і позаурочній роботі закладів загальної середньої освіти; конкретизовано зміст і структуру феномена «вокально-джазова культура» у контексті вокального навчання підлітків; методи і прийоми формування вокально-джазової культури підлітків на заняттях з естрадного співу; подальшого розвитку набули особистісно-розвивальний, діяльнісний, компетентнісний, культурологічний наукові підходи і дидактичні принципи систематичності, наочності, єдності художньо-емоційного і технічного.
Формування українськомовної професійної компетентності іноземних студентів медичних спеціальностей закладів вищої освіти
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Левенок Інна Сергіївна; Levenok Inna Serhiivna
У дисертації розроблено й теоретично обґрунтовано модель формування українськомовної професійної компетентності іноземних студентів медичних спеціальностей закладів вищої освіти, що охоплює взаємопов’язані блоки: теоретико-методологічний (мета, завдання, методологічні підходи (особистісно-розвивальний, системний, компетентнісний, комунікативно-діяльнісний, соціокультурний, текстоцентричний), принципи (науковості, системності і послідовності навчання, доступності, наочності, зв’язку навчання з практикою; гуманізації, урахування етнопсихологічних та міжкультурних особливостей, толерантності, студентоцентризму, зв’язку з рідною мовою, міждисциплінарних зв’язків, професійної та соціокультурної спрямованості), процесуальний (зміст, етапи, форми, методи, засоби); діагностувальний (компоненти, критерії, показники, рівні) та обґрунтовано педагогічні умови реалізації означеної моделі у процесі професійної підготовки (застосування текстоцентричного підходу до професійно-орієнтованого навчання української мови; упровадження інтерактивних форм і методів для формування позитивної мотивації до вивчення української мови як іноземної; залучення іноземних студентів до соціокультурного освітнього середовища з метою забезпечення ефективного українськомовного спілкування; моделювання професійних ситуацій для активізації мовнокомунікативної взаємодії «іноземний студент – викладач», «іноземний студент – практичний медичний працівник», «іноземний студент – пацієнт»). Уточнено сутність понять «українськомовна професійна компетентність іноземних студентів медичних спеціальностей»; «формування українськомовної професійної компетентності іноземних студентів медичних спеціальностей», структуру українськомовної професійної компетентності іноземних студентів медичних спеціальностей (мотиваційно-особистісний, мовленнєво-комунікативний, мовленнєво-поведінковий компоненти), критерії (мотиваційний, комунікативний, поведінковий) та показники, рівні сформованості українськомовної професійної компетентності іноземних студентів медичних спеціальностей (низький, середній, високий). Подальшого розвитку набули зміст, форми, методи організації освітнього процесу, спрямованого на формування українськомовної професійної компетентності іноземних студентів медичних спеціальностей у процесі професійної підготовки.
Формування аналітичної компетентності майбутніх магістрів освіти у процесі вивчення фахових дисциплін
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2020) Вакал Юлія Сергіївна; Vakal Yuliia Serhiivna
У дисертації запропоновано розв’язання наукової проблеми розвитку аналітичної компетентності майбутніх магістрів освіти у процесі вивчення фахових дисциплін За результатами теоретичного аналізу наукових джерел встановлено, що цілями професійної підготовки магістрів освіти є формування професійних компетентностей та здатностей використовувати набуті знання та вміння у професійній аналітичній діяльності, тому визначати компетентнісні характеристики магістрів освіти слід у категоріях здатностей до аналітичної діяльності, аналітичних знань, умінь та навичок. Аналітичну компетентність визначено як особистісну якість, яка інтегрує в собі здатності до аналітичної діяльності (порівнювати, класифікувати, узагальнювати та систематизувати інформацію; системно досліджувати та оцінювати ситуацію; застосовувати інформаційні технології як інструмент аналітичного дослідження з метою прийняття правильних рішень у межах професійної діяльності та поза нею та надавати рефлексивно-оціночні висновки) на основі аналітичних знань, умінь та навичок з освітньо-професійної сфери. Структуру аналітичної компетентності майбутніх магістрів освіти подано у єдності трьох компонентів – інформаційно-логічного (аналітичні знання, логічне мислення), процесуального (аналітичні уміння та навички) й оцінного (навички рефлексії та оцінки результатів аналітичної діяльності). Формування аналітичної компетентності майбутніх магістрів освіти подано як процес утворення здатностей до аналітичної діяльності, що реалізується через вплив на мотивацію здійснювати аналітичну діяльність, формування умінь виконувати аналітичну діяльність та здатність здійснювати рефлексію щодо неї. Розглянуто методологічні основи формування аналітичної компетентності майбутніх магістрів освіти у процесі вивчення фахових дисциплін, розроблено й теоретично обґрунтовано модель формування аналітичної компетентності майбутніх магістрів освіти у процесі вивчення фахових дисциплін та описано її методичний супровід. Описано діагностичний апарат дослідження, наведено результати констатувального етапу та статистичний аналіз результатів формувального етапу педагогічного експерименту, на якому перевірялася ефективність моделі формування аналітичної компетентності майбутніх магістрів освіти у процесі вивчення фахових дисциплін.
Цикли фортепіанних мініатюр в українській музиці початку ХХ століття у контексті тенденцій європейського модернізму
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2023) Мінгальов Павло В’ячеславович; Minhalov Pavlo Viacheslavovych
У дисертації проведено дослідження формування циклу фортепіанних мініатюр як найважливішого жанру української музики початку ХХ століття. Процес становлення цього жанру розглядається в ракурсі філософських, естетичних та стильових концепцій 1900 - 1920-х років, що зумовило його винятковість за умов того часу, а також сильний вплив на фортепіанне мистецтво усього ХХ століття аж до сьогодення. Актуальність теми дисертації ґрунтується на комплексному дослідженні змістовних, жанрово-стильових та інноваційних особливостей циклу фортепіанних мініатюр початку ХХ століття в українській музиці зазначеного періоду. Цикл фортепіанних мініатюр у цей час постає однією з основних форм у творчості багатьох видатних українських композиторів початку ХХ століття. Існуючі стильові координати цієї форми опрацьовували С. Людкевич та С. Борткевич. Поряд з тим, В. Барвінський Н. Нижанківський та Л. Ревуцький йшли далі, збагачуючи свою музичну мову сучасними їм засобами композиції. Творчий шлях низки інших митців був взірцем пошуку найновіших принципів і прийомів збагачення музичного висловлювання. Тенденції, закладені цими композиторами у циклах фортепіанних мініатюр, багато в чому передували аналогічним знахідкам у світовому фортепіанному мистецтві або впроваджувались водночас із зарубіжними сучасниками. Фортепіанна творчість цих композиторів - В. Ребікова, Ф. Якименка, М. Рославця - стала підґрунтям дисертаційного дослідження. Отже, актуальність пропонованого дослідження зумовлена викликами сучасної виконавчої практики та музичної науки, зокрема: 1) Значимістю циклу фортепіанних мініатюр в еволюційних процесах музичного мистецтва минулого та сьогодення. 2) Художньо-стильовою вагомістю цієї форми у створенні нових засобів фортепіанної виразності початку ХХ століття. 3) Необхідністю подальшого вивчення фортепіанної мініатюри як найважливішого жанру у творчості українських композиторів 1900-1920-х років. 4) Потребою в чіткому обґрунтуванні витоків, стилів і концепцій сучасної музики XXI століття у процесі її історичного поступу. Об'єкт дослідження - цикли фортепіанних мініатюр у творчості українських композиторів початку XX ст. Предмет дослідження - жанрові та стильові особливості циклів фортепіанних мініатюр в українській музиці у ракурсі розвитку європейського мистецтва початку ХХ століття. Мета дослідження - розкрити специфіку циклічних форм української фортепіанної музики початку ХХ століття, виявити та обґрунтувати особливості модерністичних проявів у фортепіанній мініатюрі вітчизняних авторів цього періоду в контексті європейських тенденцій розвитку жанру. Відповідно до мети сформульовано основні завдання дослідження. Перше завдання - висвітлити стан розробки української фортепіанної музики як важливої складової європейської музичної культури у мистецтвознавчих дослідженнях та виявити важливі риси її розвитку наприкінці XIX - на початку ХХ століття. Для вирішення поставленого завдання було: проаналізовано базу джерел та відзначено досягнення фортепіанної європейської та української музики початку ХХ століття; розглянуто стильові пошуки цього періоду, загальне та особливе у творчості композиторів, які прагнули модернізації музичної мови та виходу за межі традиційної гармонії та форми; акцентовано увагу на особливостях творчості окремих композиторів цього періоду, проаналізовано шляхи їх подальшого втілення. Друге завдання - проаналізувати становлення фортепіанного циклу мініатюр як одної з найважливіших форм початку ХХ століття, а також розкрити причини його високої затребуваності серед вітчизняних композиторів. Для вирішення цього завдання було необхідно: позначити особливості вивчення циклів фортепіанних мініатюр як найважливішої форми музичного мистецтва зламу століть; розглянути його витоки та джерела популярності, а також розвиток в Україні до початку ХХ століття; дослідити певні унікальні риси жанру, завдяки яким він став одним із головних підґрунть українського та європейського модернізму. Третє завдання полягало в розробці періодизації розвитку циклів фортепіанних мініатюр на теренах українського музичного простору на прикладі творчості композиторів, які відзначились найсуттєвішим та різновекторним внеском у модернізацію музичної мови. Відповідно до цього, проаналізовано стильову різноманітність творчості українських композиторів початку ХХ століття; виявлено шлях усталення важливих тенденцій в українській музиці на зламі століть. У дисертації констатовано, що одними з перших творів, в яких впроваджено та закріплено найцінніші знахідки європейської музичної практики, були фортепіанні мініатюри В. Ребікова, Ф. Якименка та М. Рославця. Четверте завдання - проаналізувати найважливіші в контексті тематики даної роботи твори зазначених митців, а також виділити фундаментальні стильові тенденції, на яких засновуються концепції цих мініатюр. Конкретизувати часові та історичні рамки, які пов'язують твори В. Ребікова, Ф. Якименка та М. Рославця з музикою їх європейських та американських колег (Ч. Айвз та Г. Коуелл). Встановлено важливі напрямки у музичному мистецтві, відображені у циклах фортепіанних мініатюр українських композиторів; визначено їх специфічні риси, позначено взаємозв’язок європейської та української музики у контексті модернізації музичної мови та відображення цих трансформацій у жанрі фортепіанної мініатюри. Виявлено специфіку процесів стильових змін під впливом соціальних та політичних умов, які прямо чи опосередковано впливали на процеси пошуку новітніх виразних засобів тощо. П’яте завдання - це спроба позначити взаємозв’язок стильових пошуків композиторів початку ХХ століття з новітніми тенденціями у літературі, живописі, театрі та архітектурі, окреслити взаємини між пріоритетними напрямами культури України та її музичним простором, у тому числі й фортепіанного мистецтва, а також охарактеризувати передумови виходу фортепіанної творчості за межі традиційних засобів виразності кінця ХІХ - початку ХХ століття, розглянути результат цього процесу, як один із чинників відродження вітчизняного музичного мистецтва. Отже, наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше в українському музикознавстві: - розглянуто нові музикознавчо-теоретичні підходи до вивчення циклів фортепіанних мініатюр в українському музичному доробку початку ХХ століття; - вперше у науковий обіг введено знання про великий корпус творів циклів фортепіанних мініатюр, у яких найяскравіше виявилися тенденції модернізації музичної мови; - крізь призму мініатюри проаналізовано змістовні та жанрово-стильові особливості, характерні фортепіанній музиці зазначеного періоду; - виявлено нові тенденції щодо синтезу мистецтв та взаємозв’язку / взаємовпливах новітніх стильових зрушень в українському та європейському музичному просторі; Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у можливості використання основних положень, матеріалів і висновків дисертації при написанні наукових праць на відповідну тематику; вони представляють інтерес для професійних музикантів (музикознавців, композиторів, виконавців), мистецтвознавців, культурологів та можуть збагатити концертний і педагогічний репертуар всіх рівнів музичного навчання. Матеріали дисертації також можуть бути використані в навчальних курсах вищої професійної музичної освіти («Історія фортепіанного виконавства», «Виконавська інтерпретація», «Аналіз музичних творів» та ін.). Запропонована методика вивчення музичних творів, як і загальні висновки можуть сприяти розробці та вдосконаленню методології музичної критики, а також стимулювати подальші дослідження проблем розвитку історичних та сучасних національних композиторських шкіл.
Стратегічні напрями соціально-економічного розвитку освітньої сфери
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2023) Білан Анна Олександрівна; Bilan Anna Oleksandrivna
Дисертаційне дослідження присвячене розробленню теоретико-методичних підходів та практичних рекомендацій щодо реалізації стратегічних напрямів соціально-економічного розвитку освітньої сфери на рівні територіальних громад, регіонів та держави. Для досягнення мети дослідження здійснено комплексний аналіз наукових праць, міжнародного досвіду, стратегічних та планувальних документів загальнодержавного та регіонального рівня, визначено особливості й тенденції соціально-економічного розвитку освітньої сфери. Розглянуто та проаналізовано наявні підходи до визначення категорій «розвиток» та «соціально-економічний розвиток», уточнено їх взаємозв’язок. Зважаючи на те, що в основу процесу розвитку освітньої сфери покладено її соціально-економічні властивості, які вона набуває внаслідок ефективної діяльності, спрямованої на отримання соціального та економічного ефектів, сформовано власне розуміння поняття «соціально-економічний розвиток» у контексті його застосування в освітній сфері, що розкриває сутність, характер та значення її розвитку. Категорія «соціально-економічний розвиток освітньої сфери» представлена як цілеспрямована, прогнозована, обмежена в часі, керована зміна стану всіх або окремих складових елементів сфери суспільних відносин, що пов’язані з наданням послуг у сфері освіти, яка викликає їх новий якісний стан, що відображається у зміні структури такої системи або форми її функціонування, відбувається внаслідок трансформації, модернізації, оптимізації, розширення, створення або зникнення його окремих структурних елементів або підсистем, спрямована на покращення соціальної складової для всіх суб’єктів, що охоплені такими суспільними відносинами, та сприяє зростанню економічних показників на одному або всіх рівнях (місцевий, регіональний, державний). Уточнення поняття «розвиток» та розширення поняття «соціально-економічний розвиток» складає основу подальшої конкретизації критеріїв та класифікації показників для оцінки ефективності функціонування освітньої сфери. Основоположним для соціально-економічного розвитку є ефективне планування та якісна реалізація завдань, визначених у стратегічних документах, прийняття ефективних управлінських рішень як на державному, так і на регіональному рівні, їх системність та узгодженість з попередніми документами та між собою. За результатами проведеного аналізу встановлено, що у стратегічних документах відслідковується наступність і системність державної та регіональної політики, проте наявні випадки недостатньої узгодженості й послідовності визначених цілей, завдань, заходів та індикаторів їх реалізації. Проведений аналіз стану соціально-економічного розвитку освітньої сфери свідчить про те, що підходи до формування та реалізації стратегічних напрямів розвитку освітньої сфери потребують перегляду, а інструменти і механізми - подальшого вдосконалення. Виявлені проблемні питання розвитку освіти в сільській місцевості та недостатній рівень задоволення соціально-економічних потреб мешканців сільських громад зумовлюють потребу розширення напрямів розвитку сільських територій, упровадження економічно-ефективних механізмів з відображенням їх у змісті завдань і заходів державних програм і стратегій. За результатами аналізу внутрішньої ефективності освіти в Сумській області на прикладі закладів загальної середньої освіти встановлено, що окремі показники не задовольняють умові соціально-економічної нормалі, внаслідок чого не забезпечується ефективне функціонування освітньої сфери на рівні повної загальної середньої освіти, що в подальшому може мати негативні наслідки, оскільки освітня галузь є джерелом формування робочої сили для решти галузей економіки. Витрати на освіту відіграють важливу роль у впливі на економічне зростання. Дослідження державної політики України та інших країн свідчить, що вплив держави і освітньої сфери є двостороннім. З урахуванням сучасних тенденцій і викликів, ключових стратегічних орієнтирів запропоновано для оцінки соціально-економічної ефективності освітньої сфери додатково застосовувати окрему групу техніко-технологічних чинників, що мають значний вплив на її розвиток. У роботі обґрунтовано потребу використання в системі оцінки ефективності такого розвитку критерію «доцільності», оскільки саме його показники відображають ступінь охоплення освітньою сферою суспільних потреб та удосконалено перелік показників, за якими здійснюватиметься така оцінка. Водночас розширено напрями впливу якості освіти на соціально-економічний розвиток суспільства, зокрема в частині забезпечення відповідного рівня загального інтелектуального розвитку населення як чинника економічного розвитку територій. Обґрунтовано використання комплексного підходу до вирішення зумовлених обмеженими фінансовими ресурсами проблемних питань щодо створення умов задоволення соціально-економічних потреб населення. У роботі враховано передбачені в Державній стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 роки очікувані показники реалізації стратегічного напряму щодо створення умов для фіксованого широкосмугового доступу до Інтернету соціальними закладами. Показники на 2023 рік визначені на рівні 100% для шкіл, закладів первинної та вторинної медичної допомоги, ЦНАП та 95% для інших закладів, на 2027 рік прогнозоване цільове значення цих показників має досягти 100%. Зазначене зумовлює доцільність використання незадіяних ними приміщень (будівель) для створення умов задоволення соціально-економічних потреб мешканців громади, що сприятиме оптимізації витрат з бюджету територіальної громади та підвищенню рівня надання соціально-економічних послуг. На основі логічних узагальнень змісту стратегічних і планувальних документів, практичного досвіду, результатів проведених опитувань визначено потребу подальшого розвитку стратегічного напряму, що передбачає рівномірний розвиток сільських та міських територій, забезпечення доступу до високоякісної соціальної інфраструктури, яка є основою формування людського розвитку та економічного зростання, незалежно від типу місцевості та віддаленості. Проаналізовано демографічну ситуацію в Сумській області протягом 2018¬2021 років та частку дітей шкільного віку й учнів, які здобувають освіту в закладах загальної середньої освіти, обґрунтовано необхідність оптимізації мережі закладів освіти для підвищення рівня якості наданих послуг. Встановлено, що кількість населення й мережа закладів освіти безпосередньо пов’язані з соціально- економічним розвитком територіальних громад, регіону та країни в цілому. Визначено роль якісного обліку всіх дітей шкільного віку, які проживають чи перебувають на території громади, прийняття рішень про закріплення території та формування економічно ефективної мережі закладів освіти в забезпеченні права на здобуття обов’язкової освіти та економічному розвитку територій. Обґрунтовано потребу розмежування політики розвитку сільських і міських шкіл, застосування стратегічно релевантного територіального підходу до формування мережі закладів освіти, використання даних про неї як індикатора соціально-економічного розвитку освітньої сфери. За результатами аналізу інструментарію формування ефективної освітньої мережі в контексті реалізації стратегічних напрямів соціально-економічного розвитку освітньої сфери виявлено потребу його розвитку та вдосконалення, впровадження нових підходів до застосування. Забезпечення об’єктивного розподілу території обслуговування між закладами освіти, а також безперервна взаємодія структурного підрозділу, відповідального за створення та постійне оновлення реєстру, з іншими суб’єктами, що володіють інформацією про дітей шкільного віку, які проживають на території громади, є основою для формування державної політики у сфері освіти, забезпечення державних гарантій, справедливого та ефективного розподілу освітньої субвенції, розвитку соціальної інфраструктури для задоволення соціально-економічних потреб, створення економічно ефективної мережі закладів освіти. Упровадження інформаційно-комунікаційних технологій в освітню сферу є пріоритетним напрямом політики не тільки в Україні, а й в інших країнах з різним рівнем розвитку. Інформатизація та цифровізація галузей є стратегічним орієнтиром соціально-економічного розвитку галузей, що відображається у стратегічних документах загальнодержавного на регіонального значення. Результати проведених досліджень підтвердили, що забезпечення сучасною комп’ютерною технікою, своєчасне оновлення матеріально-технічної бази та створення умов доступу до мережі Інтернет лежить в основі надання якісних освітніх послуг і вирішення проблемних питань задоволення соціально- економічних потреб населення. Результати дослідження обґрунтовують необхідність врахування й реалізації цього орієнтиру у стратегічних напрямах соціально-економічного розвитку сфери освіти. Проведений аналіз наслідків впливу зовнішніх і внутрішніх чинників на функціонування закладів освіти, як складової соціальної інфраструктури, виявив ключові проблеми, що обґрунтовує необхідність формування нового підходу до надання соціально-економічних послуг для задоволення потреб населення сільських, віддалених, малорозвинених територій. Результати опитувань стейкхолдерів (представників органів місцевого самоврядування та мешканців сільських громад Сумської області) підтвердили, що функціонування локацій техніко-технологічної підтримки є економічно-ефективним для територіальних громад, оскільки дозволяє мінімізувати витрати й досягти максимально можливого результату в частині задоволення соціально-економічних потреб населення. З метою підвищення об’єктивності та справедливості фінансування загальної середньої освіти вдосконалено механізм розрахунку обсягу освітньої субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам шляхом обчислення розрахункової наповнюваності класів учнями окремо для шкіл, розташованих у сільській місцевості та окремо для міських шкіл, а також урахування актуальної інформації про фактичну кількість дітей шкільного віку, які проживають чи перебувають у межах територіальної громади, що є потенційними споживачами освітніх послуг за рівнем повної загальної середньої освіти. З метою забезпечення можливості аналізу різних сценаріїв розвитку освітньої сфери, оцінки їх ефективності та впливу на соціально-економічну ситуацію в країні та регіонах сформовано організаційно-економічну модель реалізації стратегічних напрямів соціально-економічного розвитку освітньої сфери. Запропонована модель відображає сукупність залежностей, що описують взаємозв’язок між стратегічними орієнтирами, суб’єктами, цілями, ресурсами, інструментами та результатами реалізації завдань за окресленими стратегічними напрямами, а циклічний характер процесів забезпечує досягнення результату - задоволення соціальних потреб населення в якісних освітніх послугах та зростання економічних показників на місцевому та загальнодержавному рівні. Запропоновані в дослідженні шляхи реалізації стратегічних напрямів соціально-економічного розвитку освітньої сфери передбачають застосування вдосконаленого механізму визначення обсягу освітньої субвенції на основі кількісних та якісних показників для розрахунку зазначених видатків, оновлений підхід до ощадливого використання та розподілу ресурсів соціальної інфраструктури через відкриття локацій техніко-технологічної підтримки, а також окреслюють напрями вдосконалення правового/нормативного підґрунтя для впровадження ефективних інструментів соціально-економічного розвитку освітньої сфери, реалізації нових підходів інфраструктурного забезпечення освітніх послуг, діяльності закладів і установ соціальної інфраструктури. Зазначене сприятиме підвищенню якості та доступності освіти, зменшенню витрат на освіту з бюджету територіальних громад, спрямуванню частини коштів на розширення кількості та підвищення якості послуг для задоволення соціально-економічних потреб населення, ефективного використання незадіяних в освітньому процесі будівель та приміщень закладів освіти та інших установ для адміністративних і соціальних потреб громад.
Організаційно-методичні засади створення інклюзивного освітнього середовища в закладі загальної середньої освіти
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2023) Позняк Олена Сергіївна; Pozniak Olena Serhiivna
Дисертація присвячена комплексному дослідженню організаційно- методичних засад створення інклюзивного освітнього середовища в умовах закладу загальної середньої освіти через теоретичне обґрунтування та експериментальну перевірку розробленої моделі з урахуванням законодавчо- нормативних документів і реалій сьогодення, які розглядаються як такі, що склали потенційно широкий простір для розбудови інклюзивної освіти в Україні. Актуальність дослідження зумовлена соціальною та педагогічною значущістю визначення організаційних-методичних засад процесу створення інклюзивного освітнього середовища на сучасному етапі розвитку системи загальної середньої освіти, які відображають одну з головних демократичних ідей: «усі діти - рівні, цінні, мають права і є активними членами суспільства» та акцентують увагу на включенні здобувачів з особливими освітніми потребами до загальноосвітнього простору й створенні в закладах загальної середньої освіти сприятливого інклюзивного середовища для розвитку їх потенційних можливостей. Виявлено інтерес українських та зарубіжних учених минулого й сучасного до проблеми необхідності створення для дітей з особливими освітніми потребами відповідного освітнього середовища в закладах освіти, однак теоретичний аналіз і систематизація наукових джерел підтвердили фрагментарність напрацювань в освітній галузі, що свідчить про неналежну увагу науковців до означеної проблеми як предмета цілісного наукового пошуку. Установлено, що теоретичною основою дослідження стали філософські засади розвитку теорії та практики загальної й спеціальної освіти в Україні, психологічні теорії розвитку особистості як суб’єкта діяльності в єдності раціонального й емоційного компонентів, психолого-педагогічні концепції корекційної спрямованості освітнього процесу дітей з порушеннями розвитку, теоретико-дослідницькі й методичні праці в галузі загальної та спеціальної освіти щодо формування освітнього середовища, його впливу на організацію інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітніх закладів. Визначено, що методологічною основою роботи є сукупність способів наукового пізнання, загальнонаукових і спеціальних методів проведення досліджень. Виокремлено основні праці зарубіжних і вітчизняних науковців, у яких презентовано: - філософсько-концептуальні засади інклюзивної освіти (В. Бондар, В. Бобрицька, Г. Бойко, Г. Будник, О. Васянович, О. Гноєвська, В. Засенко, А. Колупаева, І. Кузава, О. Мартинчук, С. Миронова, Л. Прохоренко, В. Синьов, Н. Софій, А. Шевцов та ін.); - методологічні, організаційні та методичні засади створення інклюзивного освітнього середовища (М. Берегова, В. Бондар, Ю.Бондаренко, О.Боряк, І. Бочковська, Л. Будяк, С. Гайдаенко, С. Гайдукевич, Н. Грозна, Г. Давиденко, Л. Даниленко, Ш. Діксон, В. Засенко, Л. Коваль, А. Колупаева, Ю.Косенко, І. Кузава, Г Луценко, Г Малишевска, С. Миронова, Ю. Найда, Г. Нікуліна, Дж. Роджерс, В. Синьов, Н. Софій, О. Сунцова, П. Таланчук, О. Таранченко, О. Федоренко та ін.); - управлінський аспект та професійна готовність педагогічних працівників до створення інклюзивного освітнього середовища (М. Буйняк, І. Гац, В. Гладуш, О. Глоба, Т. Дегтяренко, Г Демченко, В. Засенко, І. Зимня, Т. Зубарева, А. Колупаева, М. Кириченко, І. Кузава, О. Лис, С. Литовченко, А. Любімова, О. Мартинчук, С. Миронова, О. Овчарук, Л. Олтаржевська, Н. Плохотнюк, Л. Прядко, Л. Савчук, Т. Сак, О. Сакалюк, О. Таранченко, І. Татьянчикової О. Федоренко, Хуторський, Н. Черненко та ін.); - роль керівника в реалізації наступності в закладі з інклюзивним навчанням (Я. Єнці, Е. Єрьоменко, Т. Калініна, С. Козін, В. Кондратенко, О. Кононко, В. Ликова, М. Львов, Л. Маляр, О. Острянська, О. Проскура, С. Савельева, О. Савченко, І. Самойлова, А. Сманцер, Т. Фадеева Г. Шикітка та ін.). Розглянуто теоретико-методологічні й нормативно-правові засади особливостей створення та функціонування інклюзивного освітнього середовища на сучасному етапі розвитку системи загальної середньої освіти, серед яких особливу увага звернено на методологічні основи. У роботі розглянуто понятійно-категоріальне походження основоположного поняття «інклюзивне освітнє середовище» на підставі структурно-логічного аналізу базових дефініцій : «інклюзія», «інклюзивна освіта», «інклюзивне навчання», «освітнє середовище», «інклюзивний освітній простір». Виявлено, що організаційно-методичні засади сучасного процесу створення інклюзивного освітнього середовища в закладах загальної середньої освіти ґрунтуються на цивілізаційному, синергетичному, наративному, системному, парадигмальному, амбівалентному, акмеологічному підходах, що підтверджено низкою наукових досліджень щодо ефективності організації будь-якого освітнього середовища (зокрема інклюзивного). Відповідно до аналізу наукових розвідок удосконалено теоретичну структуру інклюзивного освітнього середовища шляхом виділення трьох рівнів: управління створенням ЮС; професійна готовність керівництва та педагогічних працівників ЗЗСО до створення ЮС; дотримання наступності щодо створення ЮС між рівнями освіти. В організації інклюзивного освітнього середовища акцентовано увагу на визначальній ролі керівника закладу загальної середньої освіти як головного менеджера з конкретизацією його діяльності при здійсненні процесу управління плануванням і реалізацією організаційних та організаційно-методичних засад створення інклюзивного освітнього середовища у відповідності до загальних управлінських функцій та аспектів керівництва. Визначено, що рівень професійної готовності керівництва та педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти щодо впровадження інклюзивної освіти, яке обумовлює усвідомлення управлінцем власного призначення та функції інших фахівців в організації інклюзивного навчання, суттєво впливає на ефективність створення інклюзивного освітнього середовища для здобувачів з особливими освітніми потребами. Виявлено, що специфікою ефективного формування інклюзивного освітнього середовища є реалізація наступності в інклюзивному навчанні дітей з особливими освітніми потребами між різними рівнями освіти (дошкільної, початкової, базової середньої, профільної середньої освіти), яка забезпечується в межах одного або різних закладів освіти. Розглянуто особливості форм та методів запровадження наступності між дошкільним закладом освіти та школою І ступеня (Нова українська школа), які забезпечують безперервність у реалізації динамічної системи конструктивних дій управлінців, педагогічних працівників та батьків, що сприятимуть формуванню єдиної концептуальної основи організаційних та методичних напрямків розбудови інклюзивного освітнього середовища закладів освіти в контексті адаптації новітніх практик. Визначено діагностичний інструментарій для виявлення проблем практики організації інклюзивного освітнього середовища в закладах загальної середньої освіти в м. Суми та Сумському регіоні. Виокремлено два критерії з відповідними показниками для здійснення дослідження: - перший критерій - стан організаційних засад створення інклюзивного освітнього середовища в закладах загальної середньої освіти, який вивчається за п’ятьма показниками: 1) кількісно-нозологічний; 2) нормативно- організаційний; 3) матеріально-технічний; 4) безбар’єрність; 5) забезпеченість спеціальними фахівцями; - другий критерій - стан організаційно-методичних засад створення інклюзивного освітнього середовища в закладах загальної середньої освіти, що вивчається за чотирма показниками: 1) мотиваційно-ціннісний; 2) професійно- підготовчий; 3) професійно-компетентнісний; 4) безперервність в організації інклюзивного освітнього середовища. За результатами експерименту встановлено наявність позитивних тенденцій щодо реалізації організаційних засад створення інклюзивного освітнього середовища в закладах загальної середньої освіти. Наявні проблеми матеріально-технічного стану, безбар’єрності, забезпеченість спеціальними фахівцями закладів освіти потребують від їх керівників певних управлінських рішень на місцях та взаємодії із засновниками, тому нами не передбачається їх повторне вивчення на контрольному етапі експерименту. Констатовано суттєві проблеми організаційно-методичних засад в аспекті створення інклюзивного освітнього середовища в закладах загальної середньої освіти, що стосуються тенденційного ставлення адміністрації та педагогічних працівників закладів до ідеї реалізації інклюзивної освіти, низької їх професійної готовності до організації інклюзивного освітнього середовища і, відповідно, недостатньої сформованості знань і навичок практичної діяльності в цьому процесі, відсутність урахування принципу наступності при організації інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми потребами між рівнями освіти, що актуалізує знаходження шляхів вирішення означеної проблематики. Означені проблеми організаційно-методичних засад створення інклюзивного освітнього середовища в закладах загальної середньої освіти підлягають вирішенню на формувальному етапі дослідження, метою якого стала розробка, обґрунтування та перевірка ефективності моделі організаційно- методичних засад створення інклюзивного освітнього середовища в закладі загальної середньої освіти. Структура експериментальної моделі включає чотири блоки: цільовий (мета, завдання), теоретико-методологічний (підходи, принципи, організаційно- педагогічні умови), змістовно-процесуальний (керівництво плануванням і реалізацією організаційно-методичних засад створення освітнього середовища в закладі загальної середньої освіти, шляхи посилення організаційно-методичних засад створення інклюзивного освітнього середовища в закладі загальної середньої освіти), оцінно-результативний (критерії, показники, результат), який методологічною основою має системний, аксіологічний, середовищний, командний, особистісно орієнтований, кондуктивний підходи й ґрунтується на принципах інклюзивної та спеціальної освіти (педагогічного оптимізму, соціально-адаптуючої спрямованості організації ЮС; діяльнісного підходу в організації ЮС; диференційованого та індивідуального підходу; необхідності спеціального педагогічного керівництва в створенні ЮС), враховуючи загальні організаційно-педагогічні умови (науково-методологічні, нормативно-правові; організаційно-методичні; управлінські; ресурсні). Визначено, що керівництво плануванням і реалізацією організаційно- методичних засад створення інклюзивного освітнього середовища в закладі загальної середньої освіти включає принципи керівництва розбудовою інклюзивного освітнього середовища, напрями діяльності керівника закладу загальної середньої освіти (організаційний, методичний, спеціально орієнтований, моніторинговий); рівні взаємодії керівника закладу загальної середньої освіти; стратегію створення інклюзивного освітнього середовища; низку організаційних і організаційно-методичних засад організації інклюзивного освітнього середовища. Установлено, що шляхами посилення організаційно-методичних засад створення інклюзивного освітнього середовища в закладі загальної середньої освіти визначається використання інформаційного менеджменту в управлінській та освітній діяльності закладу загальної середньої освіти; керівництво реалізацією процесом наступності між дошкільною та початковою рівнями освіти; реалізація ідей Нової української школи в управлінській і освітній діяльності; безперервне підвищення кваліфікаційно-професійного рівня педагогічними працівниками закладів освіти у сфері інклюзивної освіти. За результатами контрольного етапу експериментального дослідження виявлено динаміку позитивний бік в експериментальній групі порівняно з контрольною, про що свідчить різниця між кількісними і якісними даними по всіх показниках другого критерію: - мотиваційно-ціннісним - на 27,9% (ЕГ - 78,2%, КГ - 50,3%); характеризується зменшенням тенденційного ставлення адміністрації й педагогічних працівників ЗЗСО до запровадження інклюзивного навчання (на 25,7%); підвищення їх мотиваційної готовності до впровадження інклюзивної освіти (на 24%), розуміння переваги навчання дітей з ООП в умовах ЗЗСО (на 25,3%) та позитивного ставлення керівників та педагогів ЗЗСО до впровадження інклюзивного навчання (на 34,4%); зменшення страху щодо включення дітей з ООП до освітнього середовища (на 35,4%); - професійно-підготовчим - на 26,3% (ЕГ - 90,1%, КГ - 63,8%) з підвищенням рівнів психологічної готовності (на 37,5%) та професійної компетентності керівників та педагогічних працівників (на 24,3%), збільшенням проходження різного рівня підвищення кваліфікації (на 41,2%), здобуттям спеціальної освіти (на 2%); - професійно-компетентнісним - на 28,5% (ЕГ - 95,5%, КГ - 67%), що засвідчило підвищення розуміння керівниками й педагогічними працівниками сутності інклюзивного навчання (на 36,5%) та поняття «діти з ООП» (на 39,8%), функціонування моделі команди супроводу (на 3)%), правил оформлення індивідуальної програми розвитку (на 6,0%); підвищення власного досвіду використання інноваційних технологій (на 63,8%); покращення обізнаності щодо реалізації заходів безбар'єрності, покращення освітньо-методичної бази, підвищення рівня спеціальної підготовки педагогів та психологічної підготовки учасників ЮС (на 45,5%), шляхів соціалізації дітей з ООП (на 62,3%); - показником безперервності в організації інклюзивного освітнього середовища - на 23,3% (ЕГ -67,6%, КГ - 44,3%), про що свідчить сформованість розуміння сутності принципу наступності в організації ЮС (на 21,5%); шляхів її реалізації між дошкільним рівнем і початковою школою, організації адаптаційного періоду, психофізіологічних особливостей учнів з ООП, необхідності співпраці вихователів ЗДО з педагогами та батьками дітей з ООП (на 25,0%). Узагальнені кількісні дані з різницею в 26,8% (ЕГ - 76,5%, КГ - 49,7%) засвідчили про ефективність розробленої експериментальної моделі, яка дозволяє створити цілісне уявлення щодо організаційно-методичних засад створення ЮС в ЗЗСО та важливої ролі в цьому процесі керівника закладу освіти, а саме в аспекті планування та створення інклюзивного освітнього середовища, реалізації процесу наступності між дошкільним та початковим рівнями освіти, підвищення професійного рівня педагогічних працівників закладу у сфері інклюзивної освіти, використання інформаційного менеджменту, упровадження ідей Нової української школи в управлінській діяльності як сучасної ознаки демократичного суспільства в реаліях розвитку вітчизняної та європейської освіти.
Формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2023) Лохоня Микола Миколайович; Lokhonia Mykola Mykolaiovych
Дисертація є комплексним дослідженням, де обґрунтовано теоретичні та методичні засади формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки. З’ясовано стан розроблення проблеми формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти в теорії та практиці вітчизняної та зарубіжної освіти. Схарактеризовано поняттєвий апарат дослідження проблеми формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу освіти у процесі професійної підготовки в умовах магістратури. Розглянуто наукові підходи дослідників до трактування основних понять дисертаційного дослідження. Констатовано, що існуюча відповідна термінологічна система не має усталених визначень. У дисертації уточнено сутність поняття «імідж закладу вищої освіти» як сукупність характеристик закладу вищої освіти, що складається із оцінок і вражень та слугує унікальності, впізнаваності серед абітурієнтів, учасників освітнього процесу, стейкхолдерів, замовників освітніх послуг та забезпечує нові можливості щодо ефективного функціонування та розвитку закладу на ринку освітніх послуг. Конкретизовано сутність поняття «готовність майбутнього викладача до створення іміджу закладу вищої освіти» як інтегративну якість особистості майбутнього викладача, що містить особистісно-мотиваційну, когнітивно-операційну та результативно-оцінну складові та відображає володіння знаннями, уміннями та навичками з обраної професії та характеризує здатність майбутнього викладача до забезпечення високого рівня формування іміджу закладу вищої освіти у процесі професійної діяльності. Визначено «формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти» як інституалізований, науково та методично обґрунтований в умовах магістратури процес системного створення унікального образу закладу вищої освіти, що забезпечує зростання конкурентоздатності закладу на ринку освітніх послуг та якість професійної підготовки здобувачів вищої освіти. Розкрито сутність та структуру (особистісно-мотиваційний, когнітивно- операційний, результативно-оцінний компоненти) готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки. Розроблено й теоретично обґрунтовано модель формування готовності викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки та визначено такі її блоки: концептуально-цільовий (мета, методологічні підходи (системний, акмеологічний, праксеологічний, середовищний), принципи (системності, цілеспрямованості, комплексності, діджиталізації)); організаційно-методичний (структурні компоненти готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти, зміст, етапи, форми, технології, методи); контрольно-коригувальний (критерії, показники, рівні й результати формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти). Обґрунтовано доцільність визначення етапів (мотиваційно-когнітивний, професійно-діяльнісний, діагностично-релевантний) процесу формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти. Виявлено педагогічні умови (усвідомлення викладачами і студентами необхідності формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки; спрямованість змісту навчальних дисциплін та позанавчальних заходів на формування готовності майбутніх викладачів до створення позитивного іміджу закладу вищої освіти; створення середовища, сприятливого для конвертації набутих здобувачами вищої освіти знань і умінь в ідміджетворчу діяльність) ефективної реалізації моделі формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти. Здійснено експериментальну перевірку ефективності моделі формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки. Схарактеризовано організацію експериментальної перевірки досліджуваної моделі. Аргументовано, що отримані результати педагогічного експерименту дозволили стверджувати, що розроблена й теоретично обґрунтована модель формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки забезпечила ефективність професійної підготовки здобувачів вищої освіти за Освітньо-професійною програмою Педагогіка вищої школи другого (магістерського) рівня вищої освіти за спеціальністю 011 Освітні, педагогічні науки галузі знань 01 Освіта/Педагогіка. Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше: розроблено, обґрунтовано та експериментально перевірено ефективність моделі формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки, яка відображає формування означеної характеристики особистості у конструктивній взаємодії основних блоків (концептуально-цільовий, організаційно-методичний, контрольно-коригувальний), унаочнює педагогічні умови (усвідомлення викладачами і студентами необхідності формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки; спрямованість змісту навчальних дисциплін та позанавчальних заходів на формування готовності майбутніх викладачів до створення позитивного іміджу закладу; створення середовища, сприятливого для конвертації набутих здобувачами вищої освіти знань і умінь в іміджетворчу діяльність) та етапи (мотиваційно-когнітивний, професійно-діяльнісний, діагностично-релевантний) формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти в процесі магістерської підготовки. Схарактеризовано проблему формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти в теорії та практиці вітчизняної та зарубіжної освіти. Визначено структуру готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти в аспекті виокремлення особистісно-мотиваційного, когнітивно-операційного, результативно-оцінного компонентів. Розроблено організаційно-методичне забезпечення формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки, визначено критерії (особистісно-мотиваційний, когнітивно-операційний, результативно- оцінний), показники і рівні (високий, середній, низький) сформованості готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти. Здійснено експериментальну перевірку ефективності моделі формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки. Уточнено та конкретизовано сутність понять «імідж закладу вищої освіти», «готовність майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти», «формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти». Удосконалено зміст, форми, методи магістерської підготовки майбутніх викладачів у закладі вищої освіти. Подальшого розвитку набули наукові уявлення про сутність і структуру готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти, зміст та організаційно-методичне забезпечення професійної підготовки майбутніх викладачів вищої школи. Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у розробленні та впровадженні в освітній процес педагогічних закладів вищої освіти організаційно-методичного забезпечення, спрямованого на формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки, а саме: Комплексний план формування готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки; навчально-методичний комплекс реалізації програми курсу за вибором «Імідж як інструмент конкурентоздатності закладу вищої освіти»; внутрішньокафедральний семінар «Педагогічне керівництво формуванням готовності майбутніх викладачів до створення іміджу закладу вищої освіти у процесі магістерської підготовки»; методичний супровід позанавчальних заходів: вебквест «Формування іміджу закладу вищої освіти: погляд майбутнього викладача», інтерактивний форум «Сучасний заклад вищої освіти: імідж та соціальні перспективи», що може бути використано у процесі фахової підготовки майбутніх викладачів, у ході підвищення кваліфікації педагогічних працівників закладів вищої освіти, фахової передвищої освіти та професійно-технічної освіти.
Формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2023) Соколова Ганна Миколаївна; Sokolova Hanna Mykolaivna
У дослідженні запропоновано теоретичне обґрунтування та методичне розв’язання проблеми формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано. Актуальність досліджуваної теми зумовлена тим, що сучасні тенденції виховання високодуховної, культурно компетентної особистості, відображені в чинних документах, зумовлюють пильну увагу фахівців до становлення людини культури - нового типу особистості з високим рівнем розвитку художньо-творчих здібностей, особистісного ставлення до мистецтва, здатності до сприймання, розуміння і творення художніх образів, потреби в духовному самовираженні засобами мистецтва. Важлива роль у вирішенні цих завдань належить музичному мистецтву, а тенденції формування культурної компетентності особистості спрямовують увагу фахівців позашкільної освіти на вивчення різноманітних дефініцій виконавської культури дітей і молоді. У зв’язку з цим перед музичною педагогікою постає завдання формування сценічно-виконавської культури, яка забезпечує злагодженість виконавських дій та ефективність відтворення художньо-образного змісту музичних творів, зокрема учнями дитячих музичних шкіл. Проте, аналіз науково-методичної літератури з досліджуваної проблеми, а також вивчення сценічного досвіду учнів-піаністів дитячих музичних шкіл змушує констатувати наявність низки суперечностей, зокрема між: культуротворчими тенденціями сучасної педагогіки й недостатньою розробленістю категорії сценічно-виконавської культури учнів мистецьких закладів позашкільної освіти; спрямованістю освітнього процесу музичних шкіл на організацію виконавської діяльності учнів і недостатньою увагою до формування їх сценічно-виконавської культури; важливістю оволодіння учнями музичних шкіл сценічно-виконавською культурою та браком досліджень щодо теоретичних і методичних основ її формування. Зважаючи на вищевикладене, у дисертації з’ясовано теоретичні основи формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано; розроблено методику формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано; схарактеризовано педагогічні умови, форми та методи формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано; здійснено критеріально-рівневе оцінювання сформованості сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано. Зокрема, виявлено, що сценічно-виконавська культура є важливим чинником успішної виконавської діяльності, що охоплює різнорідні процеси, якості, навички та вміння, пов’язані з виконавським і сценічним мистецтвом. Сценічно-виконавську культуру інструменталіста визначено як складну інтегровану якість особистості, що виявляється у здатності виконавця до свідомого трактування художнього образу й ефективної реалізації власного виконавського задуму під час публічного виступу. Виокремлено основні структурні компоненти сценічно-виконавської культури учня музичної школи'. 1) мотиваційно-ціннісний (інтерес і прагнення до сценічного виконавства; наявність потреб і мотивів, які спонукають учня до набуття і вдосконалення власної сценічно-виконавської культури); 2) когнітивно-пізнавальний (наявність необхідної бази знань у галузі сценічного виконавства; орієнтування у стилях і жанрах інструментальних творів, традиціях вітчизняного та світового виконавського мистецтва); 3) емоційно-психологічний (психологічна готовність до публічного виступу; виконавська надійність; емоційна стабільність і сценічна витримка); 4) виконавсько-творчий (належний рівень технічної майстерності; спроможність емоційно виразно виконувати й інтерпретувати твір відповідно до власного виконавського задуму); 5) рефлексивно-оцінювальний (спроможність учнів аналізувати виконавські і сценічні якості, адекватно оцінювати якість власного сценічного виконання й набутий виконавський досвід; спроможність усвідомити наявні виконавські проблеми та накреслити шляхи вдосконалення власної сценічно-виконавської культури). Визначено, що сценічно-виконавська культура учнів дитячих музичних шкіл ґрунтується на природних задатках, проте може бути сформована у процесі у процесі навчання гри на фортепіано. З цією метою запропоновано відповідну методику, яку трактовано як сукупність взаємопов’язаних елементів і чинників доцільного й ефективного формування сценічно- виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл в процесі навчання гри на фортепіано. Зазначена методика окреслює мету й завдання, методологічні підходи, педагогічні принципи, педагогічні умови, етапи, форми та методи, а також очікуваний результат формування зазначеної якості. Метою методики визначено формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано, а завданнями - формування або розвиток усіх визначених нами компонентів зазначеної особистісної якості: мотиваційно-ціннісного, когнітивно- пізнавального, емоційно-психологічного, виконавсько-творчого та рефлексивно-оцінювального. Методологічними засадами формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано визначено методологічні підходи (культурологічний, особистісно орієнтований, діяльнісний, компетентнісний, мотиваційний) і педагогічні принципи (індивідуального підходу; особистісного цілепокладання; систематичного та послідовного навчання; єдності розвитку виконавських умінь та артистизму; рефлексивності; активності; семіотичної спрямованості та інтерпретації музичного тексту тощо). Очікуваним результатом розробленої методики визначено сформованість сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано. Педагогічними умовами ефективного перебігу зазначеного процесу визначені: 1) психологічно комфортна педагогічна взаємодія вчителя і учня на основі позитивного прогнозування, поваги та підтримки; 2) забезпечення художньо-творчого розвитку учня, зокрема розвитку здатності до інтерпретації (у т. ч. шляхом оптимального добору музичного репертуару); 3) організація систематичних виступів учнів (на різноманітних концертах, конкурсах, фестивалях) з метою залучення їх до сценічної практики та формування навичок виступу перед публікою. Основними формами формування сценічно-виконавської культури учнів у процесі навчання гри на фортепіано виокремлено індивідуальну, самостійну, групову (участь дитини в музичних ансамблях і гуртках) та концертно-публічну (виступи на концертах, фестивалях тощо). Методи формування сценічно-виконавської культури диференційовано відповідно до впливу на її структурні компоненти: мотиваційні (заохочення, зацікавлення, мотиваційна розповідь, «виконавська колекція», використання сучасних комп’ютерних та інтернет-ресурсів, відвідування он-лайн та оф-лайн концертів, майстер-класів, віртуальних музеїв); когнітивні (пояснення, розповіді, бесіди, ілюстрування, демонстрування, «історична скарбничка піаніста», «секрети виконавця», «мистецький діалог», безпосереднє закріплення та повторення матеріалу на суміжних предметах); емоційно- психологічні (навіювання та самонавіювання, заспокоєння та самозаспокоєння, аутотренінг, релаксація, дихальні вправи, «емоційна перебудова», «емоційний вираз і виразність»); виконавсько-технічні (технічні вправи, варіативне вивчення музичного матеріалу, імпровізація, метод «споріднених предметів»); рефлексивно-оцінні (самостійне та колективне оцінювання, порівняння, самостійна та групова рефлексія, «журнал рефлексії», «портфоліо», рефлексивні запитання) тощо. Педагогічний експеримент з перевірки ефективності методики формування сценічно-виконавської культури учнів тривав протягом 2019¬2023 років і містив три послідовні етапи: констатувальний, формувальний і контрольний. До роботи було залучено 12 педагогів і 80 учнів позашкільних закладів мистецької освіти (зокрема Сумської музичної школи № 1, Гадяцької дитячої мистецької школи; Дніпровської дитячої музичної школи № 6 ім. В.І. Скуратовського; Недригайлівської дитячої музичної школи). Для діагностичної роботи визначено критерії, показники та рівні сформованості сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл. Відповідно до структури зазначеної якості виокремлено мотиваційний, пізнавальний, психологічний, виконавський і рефлексивний критерії (з відповідними показниками) та високий, середній і низький рівні її сформованості, а також розроблено систему оцінювання її компонентів за 12- тибальною шкалою. Для діагностики використано методи', опитування (у формі бесід і анкетування) учнів і батьків; тестування (у вигляді спеціальних тестів або завдань); аналіз педагогом або експертом виступів учня; аналіз дитиною виступів музикантів різного рівня та самоаналіз власних виступів (у т. ч. за допомогою відеозаписів); методи математичного опрацювання результатів дослідження. Розроблено низку завдань, відповідних критеріям сформованості сценічно-виконавської культури учнів (інколи для діагностики за кількома критеріями одночасно). За результатами констатувальної діагностики виявлено, що майже половина учнів-піаністів мають низький рівень сформованості сценічно- виконавської культури, і лише незначна частка учасників експерименту впорались із поставленими завданнями на достатньо високому рівні (з урахуванням чинних вимог до кожної вікової групи). Виокремлено три етапи формування сценічно-виконавської культури: 1) мотиваційно-емоційний (розвиток у дітей інтересу та позитивної мотивації до сценічно-виконавської діяльності); 2) формувально-розвивальний (етап технічної підготовки та формування сценічної майстерності); 3) виконавсько- рефлексивний (навчання учнів об’єктивно оцінювати виконавські та сценічні якості, усвідомлювати наявні виконавські проблеми та накреслювати шляхи вдосконалення власної сценічно-виконавської культури). У ході роботи зазначені етапи багаторазово впроваджено в освітній процес, із застосуванням на кожному з них запропонованих педагогічних умов, форм і методів формування сценічно-виконавської культури учнів. Наприкінці дослідження проведено контрольну діагностику сформованості сценічно-виконавської культури учнів, яка засвідчила позитивні результати експериментальної роботи. Кількість учнів з високим і середнім рівнями сценічно-виконавської культури учнів збільшилася відповідно на 14,25 % і 13,75 %, а з низьким рівнем зменшилась на 28 %. Суттєве покращення сформованості сценічно-виконавської культури за емоційно-психологічним і виконавсько-творчим компонентами зумовлено підвищенням рівня технічної підготовки дітей та набуттям ними певного досвіду сценічної діяльності протягом навчального року. Отже, у результаті педагогічного експерименту доведено ефективність методики формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано. Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів і проблем формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано. Перспективними напрямами подальших наукових досліджень визначено розроблення технологій формування конкретних компонентів сценічно-виконавської культури юних піаністів. Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що: вперше здійснено цілісний науковий аналіз і запропоновано розв’язання проблеми формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано, зокрема: обґрунтовано сутність і структуру сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл; розроблено методику (наукові підходи, дидактичні принципи, педагогічні умови, форми, методи та етапи) формування зазначеної якості в контексті фортепіанного навчання; визначено педагогічні умови формування сценічно-виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано (психологічно комфортна педагогічна взаємодія вчителя і учня на основі позитивного прогнозування, поваги та підтримки; забезпечення художньо-творчого розвитку учня; організація систематичних виступів учнів з метою залучення їх до сценічної практики та формування навичок виступу перед публікою); виокремлено мотиваційно-емоційний, формувально-розвивальний, виконавсько-рефлексивний етапи, індивідуальну, самостійну, групову та концертно-публічну форми та мотиваційні, когнітивні, емоційно-психологічні, виконавсько-технічні, рефлексивно-оцінні методи формування сценічно-виконавської культури учнів у процесі навчання гри на фортепіано; експериментально перевірено ефективність зазначеної методики; конкретизовано сучасні тенденції та проблеми формування сценічно- виконавської культури учнів дитячих музичних шкіл у процесі навчання гри на фортепіано; сутність методологічних підходів і педагогічних принципів, форм і методів навчання в контексті формування сценічно-виконавської культури учнів у процесі навчання гри на фортепіано; критерії, показники та рівні сформованості досліджуваної якості; подальшого розвитку набули форми і методи музичної освіти учнів дитячих музичних шкіл; культурологічний, особистісно орієнтований, діяльнісний, компетентнісний, мотиваційний наукові підходи, принципи особистісного цілепокладання, єдності розвитку виконавських умінь та артистизму, семіотичної спрямованості, інтерпретації музичного тексту тощо. Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в можливості їх використання в процесі музичного навчання дітей у позашкільних закладах мистецької освіти й для підготовки педагогів відповідних спеціальностей. Результати наукової роботи можуть бути використані при підготовці навчальних і методичних посібників, методичних рекомендацій, навчальних робочих програм з питань фортепіанного навчання учнів дитячих музичних шкіл. Матеріали дослідження можуть слугувати підставою для оновлення змісту фахових навчальних дисциплін (фортепіано, баян, акордеон, ансамбль тощо) позашкільних закладів мистецької освіти.
Стратегічне управління забезпеченням конкурентоспроможністю регіону
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2023) Лю Лу; Liu Lu
Дисертаційну роботу присвячено вирішенню актуального науково- прикладного завдання розроблення та наукового теоретико-методичного обґрунтування стратегічного управління забезпеченням конкурентоспроможністю регіону України у сучасних умовах господарювання. Актуальність дослідження обґрунтовується необхідністю теоретико-прикладного переосмислення процесів забезпечення конкурентних переваг регіону в контексті зміни парадигм світового соціо-еколого-економічного розвитку, стрімкого переходу від ринкової до інформаційної економіки, цифрової економіки, інтеграції і глобалізації, які змінюються пріоритети і важелі конкурентних відносин. В роботі набув подальшого розвитку категорійно-понятійний апарат, зокрема, уточнене визначення стратегічного управління забезпеченням конкурентоспроможності регіону, під яким запропоновано розуміти сукупність взаємопов’язаних управлінських функцій, яка забезпечує здатність управлінської системи регіону більш ефективно, ніж інші, враховувати вплив факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, використовувати потенціал регіону, керувати змінами і ризиками, самовдосконалюватись та створювати нові переважні чинники розвитку у середньостроковій та довгостроковій перспективах. Таке розуміння дозволяє, на відміну від інших, розглядати управлінську систему як таку, що здатна до саморозвитку, самонавчання і самовдосконалення, що необхідно в умовах високотурбулентних змін зовнішнього середовища та стрімкого світового розвитку. В роботі досліджено проблему формування атракторів (під якими запропоновано розуміти таку множину факторів, яка впливає на інші елементи системи, поширюючи на них свої ознаки/характеристики) у системі забезпечення конкурентоспроможності регіону. Відзначено, що сформовані економічні, соціальні, екологічні, політичні, адміністративні, культурологічні, інноваційні та інвестиційні атрактори здатні забезпечити конкурентні переваги у необхідних для регіону сферах господарювання. Автором перше запропоновано теоретико-методичний підхід до формування системи стратегічного управління забезпечення конкурентоспроможності регіону, яка надає можливість враховувати стратегічні цілі регіонального розвитку, інтереси цільових аудиторій та створювати унікальні атрактори (економічні, соціальні, екологічні, політичні, адміністративні), які є «сферами притягування», що забезпечують еволюційний розвиток регіональної системи та коеволюційний розвиток її підсистем. Удосконалено 3-х векторну матричну модель стратегічного цілепокладання, яка забезпечує, на відміну від «дерева цілей», яке застосовують лише у площині вертикальних і горизонтальних зв’язків, урахування суб-цілей усіх рівнів стратегування, галузевих лідерів і стейкхолдерів ключових сфер діяльності у регіоні, що дає змогу конкретизувати всі стратегічно необхідні цілі для забезпечення всебічного розвитку регіону. Удосконалено класифікацію ризиків стратегічного управління забезпеченням конкурентоспроможності регіону, яку, на відміну від існуючих запропоновано доповнити ризиками етапі розроблення/удосконалення стратегічних документів, які регламентують розвиток регіону (консультаційні, кадрові, організаційні та адміністративні ризики), та на етапі стратегічного управління (політичні, геополітичні, повоєнні, законодавчі, соціальні, екологічні, техногенні, технологічні, економічні, ризики розвитку регіону, форс-мажорні та інші) з подальшою деталізацією за видами і підвидами, що забезпечує урахування нових видів ризиків (зокрема, геополітичних та повоєнних) у регіональному стратегуванні, точніше ідентифікувати ризики, формалізувати процеси урахування та управління ними. Уточнено комплексний механізм стратегічного управління забезпеченням конкурентоспроможності регіону в частині розширення його елементів, врахування всіх можливих напрямів діяльності у регіоні, стимулювання його розвитку, та управління ризиками. Набув подальшого розвитку теоретико-методичний підхід до визначення інтегральної оцінки конкурентоспроможності регіону, яка на відміну від існуючих включає урахування культурологічної і комунікаційної складових разом з загальновизнаними економічною, соціальною, екологічною, адміністративною, інфраструктурною, техніко-технологічною та інноваційною складовими, а також, вплив глобалізаційних чинників, що забезпечує комплексний аналіз і урахування всіх актуальних, відповідно сучасним вимогам до конкурентоспроможності регіону, параметрів. Теоретико-методичні положення і висновки дисертації доведені до рівня практичних пропозицій та рекомендацій, що підтверджується довідкою і актами про впровадження. Реалізація авторських пропозицій дозволяє вирішувати актуальне науково-прикладне завдання удосконалення процесів стратегічного управління забезпеченням конкурентоспроможності регіонів України.
Формування художньо-виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2024) Кун Лінжан; Kun Linzhan
Дисертацію присвячено проблемі формування художньо-виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності. У роботі з’ясовано стан розробки досліджуваної проблеми у психолого-педагогічній науці й мистецтвознавстві та схарактеризовано поняттєво-термінологічний апарат. Розроблено та теоретично обґрунтовано компонентну структуру формування художньо-виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності. Визначено критерії, показники та рівні сформованості художньо- виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності. Розроблено поетапну методику формування художньо- виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності. Експериментально перевірено ефективність запропонованої методики формування художньо-виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності. З’ясовано стан дослідженості проблеми у психолого-педагогічній науковій літературі й мистецтвознавстві. Визначено, що дослідження означеного феномена здійснюється на різних галузевих рівнях, а саме: філософському, соціологічному, психологічному, педагогічному, мистецтвознавчому. Схарактеризовано поняттєво-термінологічний апарат дослідження, зокрема, розглянуто сутність основоположних понять «цінності» та «художньо-виконавські цінності». Застосування методів систематизації та узагальнення дозволило з’ясувати, що організований процес музичного сприймання та усвідомлення мистецьких явищ з урахуванням вікових особливостей учнів виступає однією з найвагоміших передумов формування художньо-виконавських цінностей. Здійснення позашкільної діяльності забезпечує художньо-естетичний розвиток учня, його творчих здібностей, практичного досвіду, оволодіння знаннями у сфері вітчизняної та світової культури й мистецтва. До того ж, мистецьке спрямування сприяє набуттю здобувачами освіти мистецьких виконавських цінностей під час активної мистецької діяльності (у нашому дослідженні, співацької діяльності). Завдяки проведеному поняттєвому та ретроспективному аналізу було уточнено, що ефективність співацького навчання зумовлюється наявністю художньо-виконавських цінностей, ціннісних орієнтирів, смаків та переваг підлітків. У нашому дослідженні зосереджується увага на співацькому навчанні в позашкільній діяльності як обов’язковому складнику формування художньо-виконавських цінностей вихованців. Це пояснюється тим, що під час співацького навчання відбувається збагачення виконавського досвіду, розширюється палітра емоційних переживань та ціннісних орієнтирів. Отже, метою співацького навчання в позашкільній діяльності є особистісний розвиток учня, збагачення його емоційно-естетичного досвіду в ході сприймання та інтерпретацій вокально-хорових творів, а також формування смаків, уподобань, потреб, цінностей під час творчої самореалізації. «Цінності» розуміються як утворення свідомості й самосвідомості людини, віддзеркалення актуальних життєвих потреб, виявлення інтересів, поглядів. Цінності вважаються стійкими переконаннями людини, які зумовлюються ідеальними моделями значущості об’єктів оточуючого світу. Ціннісні орієнтації є складними утвореннями, що віддзеркалюють різні рівні й форми взаємодії суспільного та індивідуального в особистості й розуміння нею процесів оточуючого світу. Художньо-ціннісні орієнтації дають можливість учневі засвоювати основні художні цінності й використовувати їх у житті. У галузі мистецької освіти цінності та ціннісні орієнтації розглядаються у зв’язку з проблемою розвитку духовної культури, художніх потреб, інтересів, оцінок. І саме співацька діяльність є найбільш дієвою для залучення учнів до набуття художньо-виконавських цінностей, адже відбувається ефективне стимулювання емоційно-почуттєвої та розумової сфер. Формування художньо-виконавських цінностей підлітків відбувається як стійкий інтегративний процес, що виявляється в естетично-образних емоціях щодо вокально-хорових творів, мотивації до виконавської діяльності, що згодом формується в певну позицію особистості учня та стає характеристикою її культурно-мистецьких переконань. Розроблено й теоретично обґрунтовано компонентну структуру формування художньо-виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності. Згідно з результатами проведеного дослідження визначена структура є системним поєднанням таких компонентів, як: мотиваційно-активізуючий, операційно-діяльнісний, оцінювально-результативний. Мотиваційно-активізуючий компонент характеризується наявністю стійкої зацікавленості учнів підліткового віку співацькою діяльністю. Операційно-діяльнісний визначається спроможністю учнів до вивчення та опрацювання явищ вокально-хорового мистецтва. Оцінювально-результативний показує можливість підлітків усвідомлювати вокально-хорові твори, оцінювати їх художній зміст та виявляти себе у продуктивній співацькій діяльності. Формування художньо-виконавських цінностей підлітків передбачало застосування таких функцій, як: мотиваційно-пізнавальна, оцінювально- емоційна, діяльнісно-культурологічна, творчо-рефлексивна. Виокремлено критерії, показники та рівні сформованості художньо-виконавських цінностей підлітків. Критерієм мотиваційно-активізуючого компоненту виступає ступінь зацікавленості музичним мистецтвом, зокрема, співацькою діяльністю (інтерес підлітка до сприйняття улюблених вокально-хорових творів, активне усвідомлене бажання оволодіння вокально-хоровим матеріалом, усталена необхідність засвоєння співацьких дій). Критерієм операційно-діяльнісного компоненту є ступінь здатності до аналітичного опрацювання та оцінювання явищ вокально-хорового мистецтва (здатність розрізняти виразні засоби й розуміти їх роль у відтворенні художньо-образного змісту вокально-хорових творів; схильність до свідомого оцінювання художньої цінності вокально- хорових творів; прагнення вдосконалювати виконавські вміння згідно з ідеалами про прекрасне й високохудожнє). Критерієм оцінювально- результативного компоненту виступає міра здатності до виконавсько-творчої діяльності (наявність улюблених вокально-хорових творів, авторів, виконавців; спроможність до усвідомленого вибору співацького репертуару; здатність до художньо-виконавського втілення вокально-хорових образів). У результаті проведеного дослідження встановлено рівні сформованості художньо-виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності: високий, середній, низький, що різняться ступенем умотивованості підлітків до співацького навчання, наявністю вокально-хорових знань і вмінь, а також здатністю адекватно оцінювати музичний твір та здійснювати продуктивно-творчу діяльність. Розроблено поетапну експериментальну методику формування художньо-виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності. Означена методика складається з трьох етапів (експонувально-спонукальний, інформаційно-оцінювальний, виконавсько- творчий) та передбачала впровадження педагогічних умов (досягнення культурологічних орієнтирів під час співацького навчання, забезпечення пріоритету виконавської діяльності, сприяння індивідуалізації співацького навчання; реалізація єдності раціональних і емоційних способів усвідомлення співацького мистецтва та принципів). Перший етап - експонувально- спонукальний - спрямовано на формування в підлітків зацікавленості щодо опанування вмінь та навичок з метою розвитку художньо-виконавських цінностей. Другий етап - інформаційно-оцінювальний - передбачає оволодіння школярами відповідними музичними навичками. Третій етап - виконавсько-творчий - зорієнтовано на формування співацько-практичних навичок і вмінь з метою становлення художньо-виконавських цінностей учасників освітнього процесу. Методологічну основу розробленої методики склала низка взаємопов’язаних наукових підходів. Серед них: полікультурно- національний, діяльнісно-рефлексивний, аксіологічний, особистісний. Експериментально перевірено ефективність методики формування художньо-виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності, що підтверджується відмінністю в показниках діагностувальних зрізів експериментальних і контрольних груп на прикінцевому етапі дослідження. Результати формувального експерименту виявили позитивні зрушення у сформованості художньо-виконавських цінностей підлітків у процесі співацького навчання в позашкільній діяльності. Застосовані математичні методи якісної та кількісної обробки отриманої інформації дали можливість зробити такі узагальнення: у мотиваційно-спрямовуючій сфері зафіксовано позитивні зрушення, динаміка змін в учнів підліткового віку експериментальної групи перевершує динаміку змін у контрольній групі; зафіксовані на завершальній стадії експерименту рівні сформованості художньо-виконавських цінностей учнів експериментальної групи за всіма критеріями є вищими, ніж аналогічні рівні учнів контрольної групи. Отже, розроблену в процесі дослідження методику формування художньо- виконавських цінностей у позашкільній діяльності підлітків у процесі співацького навчання можна вважати ефективною. Наукова новизна одержаних висновків дослідження полягає в тому, що вперше'. визначено сутність, зміст, структуру, функції художньо- виконавських цінностей, а також критерії, показники та рівні їх сформованості як комплексу художніх потреб, інтересів, оцінок, ставлень, досвіду з приводу співацької діяльності, рівень засвоєння яких дозволяє учневі усвідомлювати основні художні цінності та діяти адекватно в певних навчальних і життєвих ситуаціях; розроблено, теоретично обґрунтовано й експериментально перевірено методику формування художньо-виконавських цінностей у перебігу експонувально-спонукального, інформаційно-оцінювального та виконавсько-творчого етапів, основою якої виступає відповідне теоретико- методологічне підґрунтя. Уточнено поняття «формування художньо-виконавських цінностей» як цілеспрямованого інтегративного процесу, що виявляється в естетично- образних емоціях стосовно вокально-хорових творів, мотивації до виконавської діяльності, що згодом формується в певну позицію особистості учня та стає характеристикою її культурно-мистецьких переконань. Удосконалено зміст мистецького навчання учнів підліткового віку. Подальшого розвитку набули ідеї щодо сутності та змісту навчання музичного мистецтва з метою розвитку художньо-естетичних цінностей підростаючого покоління, а також методичні основи їх мистецького навчання. Практичне значення одержаних висновків дослідження полягає в тому, що його теоретичні обґрунтування та методичні результати можуть бути реалізовані під час підготовки студентів педагогічних університетів до мистецької діяльності зі школярами; в удосконаленні змісту уроків мистецтва та позаурочної роботи; у доцільності використання розроблених критеріїв і показників сформованості художньо-виконавських цінностей у практиці оцінювання виконавських досягнень здобувачів освіти; в оновленні робочих програм, написанні навчальних і методичних посібників. Результати кваліфікаційної праці можуть слугувати основою для оновлення змісту навчальних дисциплін «Методика музичного навчання», «Методика загальної музичної освіти».
Вокальна імпровізація в поп-музиці другої половини ХХ століття
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2023) Сунь Юань; Sun Yuan
Дослідження присвячено проблемі вокальної імпровізації в поп-музиці другої половини XX століття. Схарактеризовано вокальну імпровізацію в поп- музиці як мистецтвознавчу проблему. Окреслено теоретичні аспекти вокальної імпровізації, упорядковано та розкрито зміст базових понять дослідження, наведено авторські ознаки вокальної імпровізації (спонтанність і творчість, музична розмова та взаємодія, технічна майстерність і музична лексика, емоційне вираження та розповідь, індивідуальність та мистецька ідентичність). Упорядковано історіографічну базу дисертації за хронологічним і проблемним критерієм. Доведено, системні розвідки, які висвітлюють питання вокальної імпровізації в поп-музиці другої половини XX століття відсутні як у вітчизняному, так і міжнародному просторі. Представлено історичний розвиток вокальної імпровізації, становлення якої відбувалося в поп-музиці другої половини XX століття. Виокремлено етапи становлення поп-музики, в контексті яких розвивалася вокальна імпровізація: 1) зароджувальний (1950) - поява рок-н-ролу, створення американських рок- гуртів; 2) контркультурный (1960) - появлення британських рок-гуртів, стилю мотаун і соул; 3) піднесення (1970-ті) - поява диско, глем-року; 4) інноваційно- прогресивний (1980) - поява синтезаторів, а також злиття елементів поп, рок, електронної музики; 5) альтернативний (1990) - синтез поп-музики та ритм-енд- блюзу. Розглянуто техніки та елементи вокальної імпровізації. З’ясовано значення мелодійних прикрас (вокальні ходи, прикрашені інтервали, переосмислення мелодій, блюзові бенди та слайди, динамічне фразування), варіацій (вокальні рифи, гармонічні зміни, перехід від одного стилю до іншого, висота голосу, діапазон), ритмічної імпровізації та синкопування у вокальній імпровізації другої половини XX століття. Охарактеризовано скет-спів та його еволюцію до вокальної імпровізації, зокрема в жанрах соул, ритм-енд-блюз, рок, хіп-хоп. Окреслено особливості техніки ад-ліббінгу в поп-музиці другої половини XX століття, зокрема в блюзі, ритм-енд-блюзі, рок-н-ролі, соулі, році. Аргументовано, що до технік та елементів вокальної імпровізації зверталися співаки, діяльність яких розгорталася протягом другої половини XX століття (Френк Сінатра, Елла Фіцджеральд, Елвіс Преслі, Чак Беррі, Рей Чарльз, Ніна Сімон, Арета Франклін, Дженіс Джоплін, Фредді Мерк’юрі, Стіві Вандер, Етта Джеймс, Джеймс Браун, Діззі Гіллеспі, Чарлі Паркер, Сара Вон, Френк Заппа, Джон Ентвіст, Боббі Макферрін, Бі Бі Кінг, Мік Джаггер, Дженіс Джоплін та інші). Проаналізовано особливості вокальної імпровізації в американській поп- музиці другої половини XX століття. Доведено, провідним жанром поп- музики (1950) став рок-н-рол, представники якого (Чак Беррі, Літл Річард, Елвіс Преслі, Бадді Голлі) заклали підґрунтя подальшому розвитку різноманітних музичних жанрів, популярність яких припадає на другу половину XX століття. З’ясовано, рок-н-рол поступається жанру соул (1960), тоді як в 1970-х роках популярність завойовує диско (Донна Саммер, Глорія Гейнор, Даяна Росс). Акцентовано увагу на вокальній імпровізації Майкла Джексона, прояв якої спостерігаємо в різних музичних жанрах, а саме: диско, рок, електронна музика. Аргументовано, кінець XX століття синтезує різноманітні музичні жанри, співаки яких пропонують могутній та глибокий вокал, здатний до виразних мелізмів та варіацій (Вітні Г’юстон, Мерая Кері). Виявлено специфіку вокальної імпровізації в поп-музиці Великобританії в другій половині XX століття, де рок став провідним жанром популярної музики досліджуваного періоду. З’ясовано, до вокальної імпровізації звертаються рок- гурти («Бітлз», «Роллінг Стоунз», «Ті, хто», «Пінк Флойд», «Лед Зеппелін», «Квін») та сольні виконавці (Елтон Джон, Девід Боуї). Охарактеризовано вокальну імпровізацію в українській та китайській поп-музиці другої половини XX століття. Встановлено особливості розвитку поп-музики та вокальної імпровізації на території України та Китаю, з’ясовано тематику текстів. Виокремлено видатних китайських вокалістів другої половини XX століття (Тереза Тенг, Фей Вонг, Алан Там, Цуй Цзянь). Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше в українському мистецтвознавстві здійснено комплексне дослідження, в межах якого висвітлено вокальну імпровізацію в поп-музиці другої половини XX століття, а саме: схарактеризовано вокальну імпровізацію в поп-музиці як мистецтвознавчу проблему, розкрито теоретичні аспекти вокальної імпровізації, відображено історіографію досліджуваної проблеми та представлено історичний контекст вокальної імпровізації в поп-музиці; розглянуто техніки та елементи вокальної імпровізації, сфокусовано увагу на мелодійних прикрасах, варіаціях, ритмічній імпровізації, синкопуванні, що стали частиною вокальної імпровізації, обґрунтовано еволюцію скет-співу до вокальної імпровізації, охарактеризовано техніку ад-ліббінгу в поп-музиці другої половини XX століття; проаналізовано особливості вокальної імпровізації в різних жанрах (рок-н-рол, соул, диско, рок, електронна музика) американської поп-музики другої половини XX століття; виявлено специфіку вокальної імпровізація в британській рок-музиці, популярність якої припадає на другу половину XX століття; охарактеризовано проблему вокальної імпровізації в українській та китайській поп-музиці другої половини XX століття. Конкретизовано поняття «вокальна імпровізація», уточнено особливості вокальної імпровізації в американській та британській поп-музиці другої половини XX століття. Подальшого розвитку дістати теоретичні уявлення щодо вокальної імпровізації в українській та китайській поп-музиці другої половини XX століття. До наукового простору уведено маловідомі і раніше невідомі для вітчизняного наукового загалу іноземні джерела з досліджуваної проблеми. Українське мистецтвознавство збагачено іменами видатних вокалістів. Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що основні положення стосовно вокальної імпровізації в поп-музиці другої половини XX століття можуть бути використані: при написанні наукових праць на відповідну тематику; в освітньому процесі закладів вищої освіти, дитячих музичних шкіл; у процесі оновлення змісту існуючих навчальних курсів та розроблення їх окремих тем. Джерельна база та матеріали роботи представляють інтерес для професійних музикантів, мистецтвознавців, культурологів та можуть використовуватися науковцями суміжних галузей. Одержані результати дослідження можуть використовуватися в навчальних курсах вищої професійної музичної освіти («Основи вокальної імпровізації», «Вокальна інтерпретація», «Вокальний ансамбль», «Аналіз музичних творів»).
Пасторальні звукообрази у фортепіанній музиці китайських композиторів
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2024) Ван Яньсуй; Van Yansui
Дисертацію присвячено дослідженню специфіки відтворення пасторальних звукообразів у китайській фортепіанній музиці. У роботі здійснено комплексний аналіз стильових модифікацій європейської пасторалі в контексті історичного становлення жанру, узагальнено китайські естетико-філософські концепції у поглядах на музичне мистецтво, доведено, що пантеїстичність світогляду китайців становить рису національної ментальності, а пастораль, як художньо- образна форма ідеї єднання Людини і Природи, є тим жанром, що втілює філософську концепцію гармонійної картини світу. У досліджені художній феномен пасторалі розглянуто на матеріалі китайської фортепіанної музики, теоретично обгрунтовано специфіку втілення звукообразів пасторалі в музиці китайських композиторів для фортепіано. З’ясовано художньо-образні модифікації європейської музичної пасторалі в контексті становлення жанрової моделі; визначено систему звукової пасторальної символіки, а також комплекс музичних засобів відтворення пасторальної образності в європейській традиції. Узагальнено філософсько-естетичні концепції китайського світогляду щодо музичного мистецтва; визначено константи, що обумовлюють пасторальну специфіку національної ментальності, втіленої у творах мистецтва, зокрема фортепіанній музиці. Уточнено поняття «звукообраз» із позицій китайського менталітету й відповідного трактування музичної образності. Проаналізовано різножанрові фортепіанні твори китайських композиторів із позицій втілення пасторальної образності, визначено символіку музичної пасторалі та її фортепіанний звукокомплекс; уведено в науковий обіг фортепіанні твори китайських композиторів, які не досліджувались раніше. Набули подальшого розвитку наукові положення про естетику, стилістику, образність китайської фортепіанної музики. Уведено в науковий обіг українського музикознавства нові праці китайських дослідників у галузі музичного мистецтва. У Розділі 1 - Пастораль в музиці: теорія та історія жанру» - систематизовано сучасні дослідницькі підходи до вивчення пасторалі як метажанру. Виявлено, що музикознавчі праці містять значні напрацювання щодо історичних різновидів європейської пасторалі, окремих жанрових моделей, творів пасторального характеру тощо, що свідчить про актуальність цієї проблематики, а також про широкий спектр невивчених питань, що потребують уваги науковців. Узагальнено погляди на тлумачення категорії «звукообраз» у сучасному музикознавчому дискурсі. Визначено, що ця категорія є універсальною, оскільки охоплює композиторсько-виконавську творчість і слухацьке сприйняття; реалізується через жанрову систему, образну семантику, інтонаційну символіку, сталу систему виражальних засобів; віддзеркалює певну епоху й національний світогляд. Простежено модифікації жанру європейської пасторалі в контексті історико-стильових координат музичного мистецтва. Визначено, що європейська музична пастораль містить ідеальний образ світу і становить один з духовних вимірів людини, де панує довіра до Бога, спокій і радість душі. На різних етапах становлення пастораль набувала переінтонування відповідно до змінених естетичних умов: від ідилічного споглядання, міфопоетичного сприйняття світу, де вона усвідомлювалась як знак гармонічного єднання з природою, поєднуючи чарівну наївність і примітивну простодушність, пастораль пройшла довгий шлях на якому трансформувалась у прообраз божественної світобудови, оазу, де знаходить очищення й заспокоєння мрійлива душа; сферу суб’єктивного світобачення митця, в якому обожнювана природа становить царину психологічних глибин особистісного «Я»; витончену мрію, яка є миттєвістю життя й вічним ідеалом краси. Визначено символіку європейської музичної пасторалі, яка вміщує: образи природи, зображення водної стихії, просторові ефекти, імітування звучання народних інструментів та прийомів гри на них, фольклорно-танцювальну жанровість, народнопісенну інтонаційність, звукову сигнальність. Сформовано комплекс музичної лексики пасторалі: прозора триголосна фактура; плавне голосоведения верхніх голосів паралельними терціями, або секстами; бурдонний бас; помірний темп; пунктирний ритм; тридольний метр (розміри 6/8 або 12/8); консонантна гармонія; використання переважно «світлих» тональностей (C-dur, F- dur, G-dur, B-dur, D-dur); антифонний прийом перегукування голосів; динамічна й темброва контрастність; застосування мелізматики. У Розділі 2 - «Музичний образ крізь призму естетико-онтологічних концепцій китайської філософії» узагальнено світоглядні орієнтири давньокитайської філософської думки у поглядах на музичне мистецтво. Зазначено, що взаємодоповнюваність основних філософських учень - конфуціанства і даосизму - обумовила естетичне підґрунтя й особливості китайської музичної творчості. Становлення пасторальної образності й пасторального жанру в китайському мистецтві зумовлено ментальними рисами національної самосвідомості й константами канонічного філософського мислення. Всі основні категорії і поняття китайської традиційної філософії, що здебільшого мають метафоричне значення й усвідомлюються як незаперечні символи, певним чином вплинули на формування пасторального світовідчуття, семантика якого цілком укладається в систему духовних координат Піднебесної: єднання з природою, гармонія людини та Всесвіту, стан умиротворення, спокою й рівноваги, стриманість почуттів, споглядальність, образний символізм, «краса нейтральності», просторова «порожнеча», звукова тиша тощо. Важливого значення у формуванні пасторальної жанровості набуває «пейзажність», як загальний естетичний принцип, характерний для всіх видів мистецтва Китаю. Пейзажність сприйняття та самовираження в художній творчості виступає передусім як гармонізуюче начало внутрішнього світу людини і його відносин з навколишньою дійсністю. У систему пасторального світовідчуття цілком вкладається й конфуціанська доктрина «серединного», що віддзеркалює принципи гармонії Всесвіту. Поміркований вияв почуттів, емоційна врівноваженість, і відповідно звуковий баланс, узгодженість засобів виразності, спокій і стриманість - все це знайшло втілення в музичному мистецтві Китаю, зокрема фортепіанній музиці. Розділ 3 - «Пасторальні звукообрази у фортепіанній музиці композиторів Китаю» присвячено безпосередньо аналізу творів, що втілюють пасторальну образність. Наголошено, що пасторальна образність, відтворення природи є однією з центральних тем китайського музичного мистецтва, проте її художнє вирішення, на відміну від європейської традиції, є дещо іншим: у творах китайських митців майже завжди присутня самозаглибленість, яка репрезентує інше відчуття простору і часу. Китайська пастораль відтворює переважно не зовнішню пейзажність, а має втаємничений зміст, пов’язаний із національною духовною символікою. В аналітиці китайських фортепіанних творів увагу прикуто до смислового навантаження, закладеного в засобах виразності - тембро-інтонаційності, ладовому забарвленні, звуконаслідувальних ефектах. Через ці складові музичного цілого розкрито приховану символіку, філософський погляд на світ, уміщений у пасторальних п’єсах, циклічних формах, творах сонатної і концертної форми. На прикладі фортепіанних мініатюр «Маленька флейта пастушка» Хе Лутіна, «Звук флейти на пасовищі» Чжао Сяошена, «Звуки китайської дудки й барабана на заході сонця» Лі Інхая, «Осінній місяць відображається в спокійному озері» Чень Пейсюна, «Птахи на пагорбі» Цуй Шигуана; циклічних творів «Вісім спогадів у акварелі» Тан Дуна, «Живопис Хігашіяма Кайї» Ван Лісана, «Чотири поеми про китайські природні пейзажі» Цзян Веньє, «Картини Башу» Хуан Хувея, Сюїта для фортепіано» Ван Цзяньчжуна; обробок для фортепіано китайських народних пісень «Сріблясті хмари наздоганяють місяць» Ван Цзяньчжуна, «Пастораль» Чжан Чжао, сонатини Ван Лісана та фортепіанного концерту «Гірський ліс» Лю Дуньнаня виявлено специфіку втілення китайської пасторальної образності. Відзначено, що звукообраз пасторалі в фортепіанних творах китайських композиторів формує певна система символів (зафіксована у програмних назвах) і засобів виразності. До символіки пасторалі належать: флейта (сопілка), як музичний інструмент, пов’язаний з пастухуванням; пейзажність як узагальнене відтворення природи; твори живопису; пори року; час доби; атмосферні явища; природні ландшафти (переважно гори і водойми); небесні світила; міфологічна образність; тваринний світ (переважно птахи); знакові коди чисел. Засоби музичної виразності, що становлять звукокомплекс китайської фортепіанної пасторалі: використання ангемітонних музичних ладів; наслідування звучання народних інструментів і техніки гри на них; опертя на автентичні пісенні й танцювальні фольклорні джерела; мелодична вишуканість, плавність тематичних елементів з уведенням притаманних китайській мелодиці кварто- квінтових «порожніх» звучань; примхливість ритміки (синкоповані ритмоформули, зміннний тактовий розмір); застосування переважно повільних темпів; поліфонізація фактури, використання барвної палітри фортепіанних регістрів, як засобу мозаїчного фактурного «розцвічування»; застосування широкого спектру звуконаслідувальних ефектів; витонченість динамічних градацій (застосування переважно тихих звучностей); колористична педалізація; синтезування національних елементів з імпресіоністичними засобами письма. Творам із пасторальною образністю притаманні лаконічність форм, варіаційність та імпровізаційність розвитку музичного матеріалу. Також спостерігається експериментування з сучасними композиторськими техніками. У висновках узагальнено, що китайська пастораль вирізняється насамперед заглибленням в особистісне «Я», відтворенням відчуття єднання з Природою і Всесвітом. Китайський «пасторальний код» - це гармонія Людини й навколишнього світу, що саме і становить сутність і основу буття.
Тенденції інтернаціоналізації вищої освіти Китаю
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2023) Чу Їн; Chu Yin
Дисертація є комплексним дослідженням, у межах якого з’ясовано тенденції інтернаціоналізації вищої освіти (ІВО) Китаю задля визначення можливостей творчого використання позитивного досвіду в аспекті досліджуваної проблеми в Україні. У межах характеристики стану розробленості досліджуваної проблеми в українській науковій думці виявлено, що українське порівняльно-педагогічне китаєзнавство перебуває на етапі становлення, наукові розробки ІВО Китаю утворюють мультидисциплінарний дискурс, тенденціями розвитку якого є зростання міждисциплінарності досліджень; поглиблення та урізноманітнення їх джерельної бази. Відбувається активізація застосування методів порівняльного аналізу розвитку процесів ІВО у дослідженнях, здійснюваних на глобальному, регіональному національному та інституційному рівнях, в яких китайський кейс посідає все більш важливу роль. Окреслено тенденції розвитку концептуальних засад ІВО Китаю, що розглянуті на глобальному та національному (китайському) рівнях. В межах розгляду глобального дискурсу ІВО виявлено тенденції до розширення просторового поля дослідження ІВО; трансформації термінологічного поля досліджень ІВО відповідно до змін суспільно-політичного, соціально- економічного, технологічного та культурно-освітнього контекстів; суттєвого осучаснення тематичних напрямів досліджень (проблеми забезпечення якості міжнародної вищої освіти, національних та інституційних стратегій ІВО, міжнародної й національної політики у сфері ІВВО та управління інтернаціоналізацією; академічної мобільності). Констатовано, що китайський національний дискурс ІВО, що набув розвитку в часи запровадження політики реформ і відкритості (з 1978 р.), перетворився на органічну складову глобального дискурсу. Особливістю китайського дискурсу ІВО є дослідження проблем коренізації ІВО, впливу м’якої політики Китаю на процеси ІВО, дослідження феномену «інтернаціоналізація вищої освіти з китайською специфікою». З урахуванням політичного культурно-історичного, економічного та академічного критеріїв виокремлено історичний (від часів заснування закладів вищої освіти Китаю та до 1978 р.) та сучасний (з 1978 р. - дотепер) періоди розвитку інтернаціоналізації вищої освіти Китаю. Сучасний період розвитку ІВО Китаю, що входить у хронологічні межі дослідження, розподілено на такі етапи: 1) етап інтернаціоналізації в інтересах політики «Чотирьох модернізацій» (1978- 1991 рр.); 2) етап неоліберальних реформ (1992-2002 рр.); 3) етап глобального залучення (2003 - дотепер). У контексті характеристики означених періодів та етапів розвитку ІВО Китаю визначено основоположні нормативні засади, змістові характеристики та тенденції розвитку досліджуваного феномену. Виявлено, що тенденціями унормування політики відкритості на етапі глобального залучення стали: конкретизація концептуальних засад реформ як на ідеологічному, суспільно-політичному, фінансово-економічному, управлінському, так і на педагогічному та методичному рівнях. Пріоритети, визначені для реалізації реформ, схарактеризовано як зовнішньо- та внутрішньо орієнтовані, що визначені як на рівні цілей, принципів, так і конкретних механізмів їх досягнення. Висвітлено тенденції розвитку внутрішньо-орієнтованих та зовнішньо- орієнтованих стратегій інтернаціоналізації вищої освіти Китаю. Тенденції розвитку внутрішньо-орієнтованих стратегій ІВО Китаю розглянуто на індивідуальному (міжнародна студентська мобільність - МСМ) та інституційному (програми та установи транснаціональної вищої освіти - ТНВО) рівнях. Тенденції розвитку МСМ визначено відповідно до політичного, економічного, культурного та освітнього аспектів розгляду досліджуваного феномену. Політичний аспект розгляду феномену МСМ відображає тенденцію до зростання впливу на реалізацію планів Китаю щодо глобального лідерства у сфері міжнародної вищої освіти суттєвого кількісного росту МСМ, покращення якісного складу іноземних студентів в Китаї, диверсифікації їх регіонального представництва. Економічний аспект розгляду стосується тенденції до зростання зацікавленості іноземних студентів у навчанні на високотехнологічних спеціальностях, що є результатом розвитку Китаю як економіки та суспільства знань. Культурний аспект розгляду МСМ визначається тенденцією до глобального розширення та активізації впливу культурної «м’якої сили» країни. Освітній аспект розгляду МСМ окреслює тенденцію до розширення можливостей «інтернаціоналізації вдома» для китайських студентів, підвищення якості та глобальної конкурентоздатності системи вищої освіти країни. Тенденціями розвитку ТНВО в Китаї вважаємо: зміщення фокусу політики ТНВО з розширення масштабу на забезпечення якості, що досягається подальшою регламентацією механізмів ліцензування та акредитації, організаційних та процесуальних засад функціонування, оцінки якості роботи програм та закладів ТНВО; усунення регіонального дисбалансу у розвитку закладів ТНВО з метою сформувати модель відкритості освіти, яка б відповідала місцевим умовам і особливостям; запровадження жорсткого контролю якості закордонних педагогічних кадрів та освітніх ресурсів. Висвітлено тенденції розвитку зовнішньо-орієнтованих стратегій ІВО Китаю, що розвиваються в межах Ініціативи «Один пояс, один шлях». Констатовано, що такими тенденціями, пов’язаними з реалізацією «Плану дій у сфері освіти для ініціативи «Один пояс, один шлях», є такі: інтенсифікація та урізноманітнення міжнародних зв’язків у сфері вищої освіти; поглиблення співпраці у розвитку талантів; удосконалення конкретних механізмів освітньої співпраці. Визначено тенденції подальшого розвитку ІВО Китаю та перспективи творчого використання китайського досвіду в Україні. Виявлено, що тенденціями подальшого розвитку досліджуваного феномену, що вже успішно реалізуються в межах Ініціативи «Один пояс, один шлях», є такі: активізація багатосторонніх та двосторонніх міжнародних обмінів і співпраці; оптимізація механізмів надання послуг навчання за кордоном; розширення міжнародного визнання кваліфікацій; посилення співпраці з міжнародними організаціями, зокрема з ЮНЕСКО; покращення якості китайсько-іноземної спільної освіти; удосконалення організаційної та фінансової підтримки й всебічне підвищення якості навчання іноземних студентів у Китаї; сприяння розвитку Інститутів та класів Конфуція; прискорення створення за кордоном міжнародних кампусів університетів з китайською специфікою; продовження реалізації програми розвитку Ініціативи університетів «Подвійного світового класу»; створення в китайських університетах світового класу відкритого екосередовища для науково- дослідницької діяльності та інновацій, що має міжнародну конкурентоспроможність; формування порівняльної переваги Китаю у міжнародній конкуренції у сфері залучення високоякісних талантів та висококваліфікованих фахівців; активізація участі Китаю у глобальному управлінні освітою та в розробці міжнародних правил, стандартів і систем оцінювання міжнародної освіти. Подано рекомендації щодо творчого використання китайського досвіду в досліджуваній сфері в Україні. Означені рекомендації стосуються таких аспектів ІВО України: активізація зусиль держави та ЗВО у досягненні лідируючих позицій українських університетів у міжнародних рейтингах та на міжнародному ринку освітніх послуг, досягнення міжнародних стандартів якості та інноваційності вищої освіти України; прискорення розвитку в’їзної та виїзної академічної мобільності, покращення її якості; удосконалення державної та інституційних систем залучення та розвитку талантів високого рівня; розробка та удосконалення державних програм підготовки високоякісних молодих викладачів та академічних лідерів світового рівня; удосконалення механізмів забезпечення діяльності українсько-іноземних закладів освіти та освітніх програм транснаціональної освіти; збагачення українсько-іноземного обміну фахівцями; підтримка української мови та української культури у міжнародному академічному співробітництві; розвиток зовнішньо- та внутрішньо-орієнтованої академічної мобільності як інструменту формування позитивного ставлення до Української держави, її незалежності; розвиток взаємовигідної міжнародної політичної співпраці в сфері освіти; удосконалення управління інтернаціоналізацією вищої освіти. Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше в українській педагогічній науці здійснено комплексне дослідження тенденцій інтернаціоналізації вищої освіти Китаю. З’ясовано, що дослідження проблем ІВО Китаю в українській науковій думці являє собою мультидисциплінарний дискурс, тенденціями розвитку якого є зростання міждисциплінарності досліджень; поглиблення та урізноманітнення їх джерельної бази, активізація застосування методів порівняльного аналізу. Окреслено тенденції розвитку концептуальних засад ІВО Китаю, що розглянуті на глобальному та національному (китайському) рівнях. Розвиток глобального дискурсу ІВО визначається розширенням просторового поля, трансформацією термінологічного поля досліджень ІВО та їх найбільш актуальних тематичних напрямів; тенденціями розвитку китайський національного дискурсу ІВО стало його перетворився на складову глобального дискурсу зі збереженням особливості, яка полягає у зосередженні на феномені «ІВО з китайською специфікою». Виокремлено періоди (історичний та сучасний) та етапи розвитку інтернаціоналізації вищої освіти Китаю. Тенденціями унормування політики ІВО на етапі глобального залучення (2003 - дотепер) стали: конкретизація концептуальних засад відповідних реформ як на ідеологічному, суспільно-політичному, фінансово-економічному, управлінському, так і на педагогічному та методичному рівнях. Висвітлено тенденції розвитку внутрішньо-орієнтованих та зовнішньо-орієнтованих стратегій інтернаціоналізації вищої освіти Китаю, якими стали: зміщення фокусу політики ІВО зі збільшення кількості на забезпечення якості реалізації стратегій; поглиблення співпраці у розвитку талантів; запровадження жорсткого контролю якості іноземних педагогічних кадрів та освітніх ресурсів. Визначено тенденції подальшого розвитку ІВО Китаю та перспективи творчого використання китайського досвіду в Україні. Означені тенденції та перспективи стосуються політичного, організаційного, змістового та управлінського аспектів ІВО. Конкретизовано поняттєво-термінологічний апарат дослідження ІВО Китаю: «інтернаціоналізація вищої освіти», «транснаціональна освіта», «в’їзна мобільність», «виїзна мобільність», «внутрішньо-орієнтована стратегія ІВО», «зовнішньо-орієнтована стратегія ІВО», «інтернаціоналізація вищої освіти з китайською специфікою». Подальшого розвитку набули: характеристика й систематизація наукових праць українських дослідників із проблем ІВО в Китаї та світі; характеристика і систематизація наукового доробку зарубіжних дослідників щодо розвитку ІВО в глобальному контексті. До наукового обігу введено маловідомі й раніше невідомі джерела та факти, що стосуються особливостей розвитку ІВО з китайською специфікою. Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що схарактеризовані автором тенденції розвитку ІВО Китаю можуть бути використані у процесі формування освітньої політики у сфері ІВО в Україні, у розробленні відповідних стратегій, стандартів та ресурсного забезпечення означеного процесу; у викладанні навчальних курсів історико-педагогічної та порівняльно-педагогічної спрямованості для студентів, магістрантів та аспірантів педагогічних закладів вищої освіти. Матеріали дослідження, його висновки а також джерельна база будуть корисними в подальших наукових пошуках у відповідних галузях наукового знання.
Організаційно-педагогічні засади міжнародного співробітництва у сфері професійно-технічної освіти в Європейському Союзі
(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2023) Христій Юрій Григорович; Khrystii Yurii Hryhorovych
Дисертація є комплексним дослідженням, у межах якого з’ясовано теоретичні, нормативні, організаційні та змістово-процесуальні засади міжнародного співробітництва у сфері професійно-технічної освіти в Європейському Союзі. У межах характеристики стану розробленості проблеми міжнародного співробітництва в Європейському Союзі в українському науково- педагогічному дискурсі з’ясовано, що досліджуваний феномен є предметом наукового інтересу широкого кола українських учених. Установлено, що проблема міжнародного співробітництва у сфері професійно-технічної освіти в Європейському Союзі не знайшла достатнього цілісного висвітлення. Результатом структурно-логічного аналізу українських наукових розвідок із досліджуваної проблеми стало виділення таких аспектів її розгляду: 1) безпековий; 2) політичний; 3) соціально-економічний; 4) професійно-педагогічний. Виявлено, що провідними напрямами досліджень стали: формування політики щодо міжнародного співробітництва України з країнами ЄС в боротьбі з тероризмом, організованою злочинністю та корупцією; забезпечення економічної та кібербезпеки; розширення формату діалогу з Європейським Союзом у воєнно-політичному, військово-технічному та військовому аспектах в умовах воєнного стану в Україні; євроінтеграційна політика; реформування систем освіти, зокрема й професійно-технічної, з урахуванням європейських тенденцій та стратегічних пріоритетів. За допомогою методу термінологічного аналізу з’ясовано сутність ключових понять дослідження: «міжнародне співробітництво», «професійна освіта», «професійно-технічна освіта», «професійна освіта та навчання», «первинна професійна освіта та підготовка», «безперервна професійна освіта та підготовка», а також низки інших понять, що дозволяють конкретизувати сутність досліджуваного феномену. Висвітлено концептуальні засади розвитку міжнародного співробітництва у сфері професійно-технічної освіти в Європейському Союзі, до яких віднесено низку теорій міжнародного співробітництва, а саме: теорію міжнародного співробітництва С. Баррета, раціоналістичну теорію, теорію конфлікту, народну теорію, репутаційну теорію, теорію неоліберального інституціоналізму тощо. Визначено передумови розвитку міжнародного співробітництва у сфері професійно-технічної освіти в Європейському Союзі, зокрема: становлення та розвиток перших, так званих класичних моделей професійно-технічної освіти, що сформувалися в країнах-родоначальницях означеного процесу: ринкової моделі у Великій Британії, державно-бюрократичної моделі у Франції та корпоративної моделі дуальної професійної освіти в Німеччини, що заклали підвалини для формуваннях національних моделей професійно-технічної освіти в інших країнах Європи шляхом поєднання окремих рис означених моделей; розвиток промислових революцій, стрімкі темпи індустріалізації країни, що зумовили потребу у кваліфікованих працівниках із ширшим набором професійних навичок. Виокремлено етапи розвитку політики ЄЄ у сфері професійно-технічної освіти в цілому та міжнародного співробітництва зокрема: І етап - початковий (1951-1962) - характеризується запровадженням основних засад європейської політики у сфері професійно-технічної освіти; II етап - становлення та розширення (1963-1991) - ознаменувався створенням та розширенням мережі організацій, спрямованих на надання підтримки державам-членам і соціальним партнерам у розробленні й упровадженні політики у сфері професійно-технічної освіти, посилення соціальної інклюзії та зміцнення ролі навичок; III етап - інтенсифікації (1992-1999) - знаковими подіями під час якого стали прийняття Маастрихтського договору (Договору про ЄС) та проголошення Лісабонської декларації; IV етап - інституційної інтеграції на основі синтезу зовнішньої та внутрішньої складових (2000 р. - дотепер) - спрямований на досягнення стратегічної мети - перетворення Європи на найбільш конкурентоспроможну та динамічну економіку, засновану на знаннях, здатну забезпечити стійке економічне зростання, покращити якість робочих місць та забезпечити соціальну згуртованість суспільства. Окреслено нормативні засади міжнародного співробітництва у сфері професійно-технічної освіти в Європейському Союзі, зокрема, такі документи: Копенгагенський процес: посилене європейське співробітництво у сфері професійної освіти та навчання (2002), Лісабонський договір (2009), Брюґське комюніке про посилене європейське співробітництво у сфері професійної освіти та навчання на період 2011-2020 рр. (2010), Хартія основних прав Європейського Союзу (2012), Європейська хартія соціальних прав (2017), Рекомендації Ради ЄС щодо професійної освіти та навчання тощо. У межах розгляду організаційних засад міжнародного співробітництва в галузі професійно-технічної освіти окреслено сутність поняття «трансфер», що означає передачу структур, процесів, змісту та практик ПТО з оригінального до цільового контексту. Охарактеризовано рівні трансферу: локальний (місцевий), регіональний і національний, що пов’язані з трьома змістовими елементами - продуктами, проектами та елементами системи, а також рівні, пов’язані зі ступенем імплементації змістових елементів: імітація, адаптація та трансформація. Доведено, що на рівні імітації перенесені структури в інший контекст є ідентичними, на рівні адаптації - подібними і, відповідно, на рівні трансформації вони значно відрізняються та є інноваційними. Окреслено національні механізми та особливості організації міжнародного співробітництва в галузі професійно-технічної освіти в окремих європейських країнах (Австрії, Німеччині, Франції, Бельгії Швейцарії), що в цілому відбивають європейські тенденції розвитку міжнародного співробітництва у сфері професійно-технічної освіти, зокрема щодо міжнародної мобільності, запровадження спільних програм та проектів, однак мають національну специфіку щодо рівнів трансферу та географічних меж означеної співпраці. Висвітлено змістово-процесуальні засади міжнародного співробітництва у сфері професійно-технічної освіти в Європейському Союзі. Окреслено роль Європейського центру розвитку професійної освіти та навчання Cedefop та Європейського фонду професійного навчання ETF в організації міжнародного співробітництва в Європейському Союзі. Схарактеризовано зміст програм міжнародного співробітництва, що координується ETF у низці регіонів Центральна Азія; Східне партнерство; Південне і Східне Середземномор’я; Африка на південь від Сахари; Західні Балкани та Туреччина), а також зміст програм ERASMUS+ та їх потенціал для досягнення цілей міжнародного співробітництва у сфері професійно-технічної освіти. У процесі висвітлення потенціалу України щодо розвитку міжнародного співробітництва у сфері професійно-технічної освіти у форматі «Україна - ЄЄ» проаналізовано передумови та чинники, що сприяли розвиткові міжнародного співробітництва в досліджуваному аспекті. Окреслено зміст аналітичних доповідей Європейської Комісії та Європейського фонду професійного навчання, у яких висвітлено результати досліджень щодо стану професійно-технічної освіти в Україні, напрямів реформування означеної сфери, здобутків країни в даному напрямі, труднощів та викликів, з якими стикаються освітні політики та провайдери ПТО у процесі запровадження реформ. Окреслено проекти міжнародного співробітництва, що реалізуються в Україні на сучасному етапі, й визначено низку заходів, які можуть бути реалізовані на національному, регіональному, інституційному та індивідуальному рівнях задля покращення міжнародного співробітництва у форматі «Україна - ЄС». Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів означеної проблеми. На подальше вивчення заслуговує питання імплементації позитивних концептуальних ідей європейського досвіду та кращих практик окремих країн Європейського Союзу з метою модернізації системи професійно-технічної освіти в Україні та її наближення до європейських і світових стандартів.

Переглянути

Нові надходження