Переглянути
Нові надходження
Документ Автентичність у віртуальних музеях: антропологічний погляд(2026) Зуляк Іван; Zuliak Ivan; Кліш Андрій; Klish Andrii; Палюх Андрій; Paliukh AndriiМетою статті є комплексний аналіз проблеми автентичності у віртуальних музеях із позицій музейної антропології та heritage studies, визначення особливостей трансформації традиційних уявлень про автентичність у цифровому середовищі, а також розроблення антропологічної інтерпретації автентичності, придатної для аналізу віртуальних музеїв в умовах воєнних конфліктів і загрози втрати культурної спадщини. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному поєднанні підходів культурної антропології, музеєзнавства, heritage studies та цифрової гуманітаристики. У роботі використано історико-порівняльний, історико-генетичний, аналітичний та інтерпретаційний методи, а також концептуальний аналіз антропологічних теорій автентичності. Метод кейс-стаді застосовано для дослідження українського досвіду цифрового збереження культурної спадщини в умовах війни, зокрема діяльності міжнародної ініціативи Saving Ukrainian Cultural Heritage Online (SUCHO) та інших проєктів цифрового документування. Наукова новизна полягає в інтеграції антропологічних концепцій автентичності із сучасними дослідженнями цифрової спадщини та віртуальної музеології. Обґрунтовано, що автентичність у віртуальному музеї не може зводитися виключно до технічної точності цифрового відтворення, а має розглядатися як багатовимірний соціокультурний феномен, що охоплює об’єктивний, конструктивістський, екзистенційний і соціально сконструйований виміри автентичності. Висновки. Доведено, що віртуальні музеї є не лише цифровими доповненнями традиційних музейних інституцій, а й самостійними культурними просторами, у яких автентичність формується в процесі взаємодії цифрових технологій, музейної інтерпретації та участі спільнот. Цифрові репрезентації не замінюють матеріальну культурну спадщину, а створюють нові форми культурного досвіду, розширюючи можливості доступу до музейних колекцій та формування колективної пам’яті. Український досвід цифрового документування культурної спадщини в умовах війни демонструє, що віртуальні музеї виконують не лише освітні та комунікаційні функції, а й стають важливими інструментами екстреного збереження культурних цінностей, міжнародної адвокації, фіксації воєнних злочинів проти культури та забезпечення культурної стійкості. У зв’язку з цим автентичність у віртуальних музеях доцільно розглядати як динамічну антропологічну категорію, що формується у взаємодії матеріальної культури, цифрових технологій, музейних практик і соціокультурних контекстів.Документ Закриття та перепрофілювання синагог в Україні у 1920-х рр. як інструмент радянської антирелігійної політики(2026) Жолоб Михайло; Zholob Mykhailo; Перепелюк Ольга; Perepeliuk OlhaАктуальність статті зумовлена необхідністю поглибленого дослідження політики радянської влади щодо іудейських релігійних громад України в умовах нової економічної політики. Незважаючи на певну лібералізацію державно-конфесійних відносин у 1920-х рр., саме в цей період були сформовані механізми адміністративного витіснення релігійних інституцій із суспільного життя, одним із проявів яких стало закриття та перепрофілювання синагог. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває дослідження практики реалізації антирелігійної політики на місцевому рівні, механізмів ухвалення відповідних рішень, реакції єврейських релігійних громад та способів легітимації цих процесів радянською владою. Мета статті – дослідити політику радянської влади щодо закриття та перепрофілювання синагог в Україні у 1920-х рр., з’ясувати основні механізми реалізації цієї політики, проаналізувати взаємодію центральних і місцевих органів влади з єврейськими релігійними громадами та визначити особливості обґрунтування ліквідації культових споруд. Наукова новизна. У статті комплексно проаналізовано адміністративно-правові механізми закриття синагог в Україні упродовж 1920-х рр. На основі широкого кола архівних документів, значна частина яких уперше вводиться до наукового обігу, висвітлено практику діяльності НКВС УСРР, ВУЦВК, окружних виконавчих комітетів і місцевих органів влади щодо вилучення культових споруд у єврейських релігійних громад. Виявлено характерні способи легітимації антирелігійної політики через посилання на культурно-освітні потреби населення, дефіцит громадських приміщень та організацію кампаній із демонстрації нібито добровільної підтримки закриття синагог з боку «трудящих». Висновки. У процесі дослідження встановлено, що впродовж 1920-х рр. радянська влада поступово перейшла від переважного закриття так званих домових синагог до систематичного вилучення культових споруд єврейських релігійних громад. Попри тимчасове пом’якшення державно-конфесійної політики в умовах НЕПу, органи влади послідовно відмовляли віруючим у поверненні синагог навіть за наявності юридичних підстав, мотивуючи свої рішення муніципалізацією майна, нечисленністю громад або потребами культурно-освітніх установ. Доведено, що ліквідація синагог супроводжувалася активним використанням пропагандистських механізмів, покликаних представити ці рішення як прояв громадської ініціативи та суспільної необхідності. Наприкінці 1920-х рр. було сформовано адміністративну модель взаємовідносин держави з іудейськими релігійними громадами, яка стала підґрунтям для масштабного наступу на релігію у 1930-х рр.Документ Історіографія археологічних досліджень Запорозьких Січей(2026) Кабанова Аліна; Kabanova Alina; Тарабан Юрій Валентинович; Taraban Yurii ValentynovychМета статті – узагальнити основні етапи становлення та розвитку археологічних досліджень Запорозьких Січей, виявити їхні методологічні підходи та ключові наукові здобутки та окреслити внесок окремих дослідників у формуванні сучасних уявлень про матеріальну культуру запорожців. Методологічну основою статті є історіографічний метод – для аналізу наукових праць, присвячених дослідженню спадщини запорозького козацтва, а також хронологічний метод, який дав змогу визначити послідовність основних етапів вивчення Січей. Застосовано порівняльно-аналітичний метод для зіставлення позицій різних археологічних шкіл і дослідників, а також джерелознавчий підхід, який забезпечив критичний аналіз використаної літератури, архівних матеріалів і публікацій археологічних звітів. Наукова новизна роботи полягає в узагальненні результатів, досягнутих у межах археологічного вивчення Запорозьких Січей та у виявленні аспектів, які залишаються недостатньо дослідженими в сучасній історіографії. Висновки. Отже, аналіз історіографії археологічних досліджень Запорозьких Січей дає змогу простежити їхнє поступове становлення – від перших описових згадок до формування цілісної наукової традиції. Початковий період, що охоплює 18 - початок 19 ст., позначився переважно спробами осмислення феномену Січі на рівні літературних і документальних згадок. Саме тоді з’явилися перші систематизовані відомості про локалізацію козацьких центрів, що створило основу для подальших досліджень. Друга фаза, що тривала від 1880-х рр. до Другої світової війни, стала етапом зародження власне археологічної науки про Запорожжя. Незважаючи на обмежений обсяг і несистемність розкопок, саме в цей час завдяки діяльності таких дослідників, як Д.І. Яворницький, археологія Січей отримала наукове підґрунтя й стала невід’ємною частиною історичних студій. У післявоєнні десятиліття, приблизно з 1950-х до середини 1980-х рр., розпочався період інтенсивних і більш систематичних польових робіт. Рятівні експедиції, спричинені масштабним будівництвом гідроелектростанцій, дали змогу суттєво розширити джерельну базу. Саме тоді завдяки працям Ф.Б. Копилова, Р.О. Юри та інших дослідників було відкрито низку нових пам’яток і уточнено локалізацію окремих Січей. Наступний етап, який охоплює другу половину 1980-х – першу половину 1990-х рр., позначився активізацією досліджень та зростанням інтересу до охорони історичної спадщини. Важливий внесок у цей час зробили А.О. Козловський, В.Є. Ільїнський та Д.Я. Телегін, чиї роботи на Хортиці, острові Байда, Кам’янській та Олешківській Січах суттєво збагатили уявлення про матеріальну культуру запорожців. Сучасний етап, що триває від середини 1990-х рр. і до сьогодні, характеризується зміщенням акцентів у бік аналітичних досліджень, музейних і заповідних проєктів, а також узагальнення результатів попередніх археологічних кампаній. Водночас події 2023 р., коли внаслідок руйнування Каховської ГЕС відкрилися раніше затоплені території, започаткували нову хвилю інтересу до проблематики Січей і створили передумови для поновлення польових досліджень. Таким чином, археологічна наука про Запорозькі Січі пройшла складний шлях розвитку – від поодиноких спостережень до міждисциплінарного комплексного вивчення. Її еволюція відображає не лише зростання наукової культури, а й глибоке прагнення українського суспільства осмислити та зберегти матеріальні свідчення героїчного минулого козацтва.Документ Правовий статус українського населення в Польщі у 1944-1953 рр.(2026) Кіцак Володимир; Kitsak VolodymyrМетою статті є історико-правовий аналіз трансформації правового статусу українського населення в Польщі у 1944-1953 рр. крізь призму співвідношення формально-юридичних гарантій і фактичних можливостей реалізації особистих, майнових, релігійних та культурних прав. Методологія. Дослідження ґрунтується на історико-правовому, проблемно-хронологічному, системному, інституційному та порівняльному підходах. Розмежування de jure і de facto дає змогу зіставити формальний громадянський статус українців із реальним обсягом їхніх прав. Джерельну основу становлять міждержавні угоди, нормативно-правові акти, документи польських органів влади та безпеки, матеріали Інституту національної пам’яті Польщі, документальні збірники, українська і польська історіографія та сучасні судові й прокурорські матеріали. Наукова новизна. Правове становище українського населення розглянуто як цілісний процес трансформації правового статусу, а не як сукупність окремих переселенських чи репресивних заходів. Виявлено перехід від договірного регулювання до військово-адміністративного примусу, внутрішньої депортації, територіального розосередження, позасудового інтернування та посиленого адміністративного контролю. Обґрунтовано, що фактичний обсяг прав визначався не лише нормами, а й практикою їх застосування, у якій колективна презумпція «нелояльності» витісняла принцип індивідуальної відповідальності. Висновки. У 1944-1953 рр. формальне збереження громадянського статусу українців не забезпечувало рівнозначної реалізації фундаментальних прав. Примусове переселення, обмеження свободи пересування, інтернування, майнові втрати, територіальне розосередження та обмеження релігійного і культурного життя становили взаємопов’язані елементи адміністративно-репресивного механізму, кульмінацією якого стала акція «Вісла». Сучасна польська дискусія щодо її юридичної оцінки та законодавче визнання Україною примусово переселених українців депортованими засвідчують актуальність історико-правового осмислення цих подій.Документ Ринок готових одягу, взуття та аксесуарів на Запорозькій Січі у 18 ст.(2026) Костилєва Світлана; Kostylieva SvitlanaМета роботи – реконструювати окремі механізми функціонування ринку готових одягу, взуття й аксесуарів на Запорозькій Січі 18 ст.Наукова новизна полягає в комплексному дослідженні ринку готових одягу, взуття й аксесуарів Запорозької Січі 18 ст. як окремого сегмента внутрішнього ринку. Систематизовано джерельні відомості про канали постачання, асортимент, масштаби товарообігу, учасників торгівлі, форми реалізації, державне регулювання та цінову структуру цього сегмента ринку.Висновки. Готові одяг, взуття й аксесуари були важливою складовою економіки Запорозької Січі 18 ст. і не лише елементом матеріальної культури, а й самостійною категорією товарів, що функціонувала в межах внутрішнього ринку. Забезпечувалося Запорожжя через кілька напрямів постачання: Гетьманщина залишалася основним джерелом масових виробів повсякденного вжитку, тоді як Кримське ханство й Османська імперія забезпечували надходження дорогого імпортного одягу східного походження. Така структура постачання свідчить про інтегрованість Запорожжя до міжрегіонального економічного простору. Аналіз асортименту показав, що предметом регулярної торгівлі були майже всі основні елементи козацького костюма, а джерела фіксують чіткий поділ між товарами повсякденного попиту та престижними імпортними виробами. Великі партії готового одягу, зафіксовані в митних книгах, підтверджують системність товарообігу. У торгівлі брали участь не лише професійні купці з Гетьманщини, Криму й Османської імперії, а й запорозькі козаки, які поєднували військову службу з підприємницькою діяльністю. Поряд із гуртовою торгівлею функціонували торгові лавки, базарний продаж та вторинний ринок уживаного одягу. Митна політика Російської імперії, діяльність Коша Запорозького й судовий захист майнових прав створювали правові умови для розвитку торгівлі та контролю за товарообігом. Цінові дані засвідчують чітку стратифікацію ринку, на якому співіснували доступні товари повсякденного попиту й дорогі імпортні вироби. Отже, ринок готових предметів гардероба був важливою складовою економічної системи Запорозької Січі 18 ст., а його дослідження дає змогу по-новому оцінити розвиток внутрішнього ринку, характер міжрегіональних торговельних зв’язків, підприємницьку активність запорозького населення та роль державного регулювання товарообігу.Документ Листування краєзнавців Сумщини Г. Т. Петрова та В. В. Терлецького з полтавським літературознавцем П. П. Ротачем(2026) Крижанівський Віталій; Kryzhanivskyi VitaliiМета публікації полягає в уведенні до наукового обігу листування представників літературно-мистецького краєзнавства Сумщини Г.Т. Петрова та В.В. Терлецького, що зберігається у фонді 276 «Петро Петрович Ротач» в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Методологічну основу роботи складають загальнонаукові (аналіз, синтез, дедукція, індукція, системний підхід) та спеціально-історичні (історико-генетичний, історико-порівняльний) методи й принципи історизму, оптимізації об’єму інформації. Наукова новизна. До наукового обігу вводяться маловідомі широкому загалу 14 листів сумського краєзнавця Г.Т. Петрова та 4 листи шосткинського краєзнавця В.В. Терлецького до полтавського літературознавця, шевченкознавця П.П. Ротача за 1960-ті - 1970-ті рр. Листування між дослідниками збереглося частково, проте характеризується великим інформаційним потенціалом. Оприлюднені джерела дозволяють з’ясувати, що наріжною темою епістолярії Г.Т. Петрова та В.В. Терлецького були питання науково-дослідницької та краєзнавчо-просвітницької роботи. Листування також розширює уявлення про коло спілкування Г.Т. Петрова, який підтримував відносини з онукою українського поета П.А. Грабовського Світланою Борисівною, сумським поетом М.М. Даньком (1926-1993 рр.), художником, директором Полтавського художнього музею П.М. Горобцем (1905-1974 рр.), літературознавцем, письменником Д.М. Косариком (1904-1992 рр.), сумським краєзнавцем П.А. Сапухіним (1893-1970 рр.). Висновки: У статті вперше опубліковано листування Г.Т. Петрова та В.В. Терлецького до П.П. Ротача, що подає важливу інформацію про український краєзнавчий рух 1960-х – 1970-х рр. на СумщиніДокумент Північна частина Більського археологічного комплексу: окремі важливі підсумки вивчення та перспективи подальших досліджень(2026) Кудінов Дмитро Валерійович; Kudinov Dmytro ValeriiovychПредставлено інформацію, що стосується наукового (передусім – археологічного) дослідження північного сектору Більського городища та його найближчої округи. Важливу увагу приділено підсумкам пам’яткоохоронних робіт останніх років на цій місцевості. Обрана для вивчення та аналізу територія локалізується в сучасних межах Грунської сільської ради Охтирського району Сумської області.Автором визначено ключові археологічні пам’ятки (Куземинське укріплення, оборонні споруди Великого укріплення Більського городища) на цих теренах, представлено узагальнену інформацію щодо їх дослідження, проаналізовано підсумки роботи науковців. Окремо визначено проблемні питання, які потребують більш детального вивчення у найближчому майбутньому. Серед них – археологічне дослідження внутрішньої території (майданчика) Куземинського укріплення (з метою остаточного визначення функціонального призначення цього об’єкта), а також обстеження ділянок у с. Куземин, де в 1950–1960-ті роки було виявлено склад амфор та поховання із цікавим для науковців супровідним матеріалом (великий залізний ніж, вістря списа, бляшки «із міді»). Певні акценти розставлено й щодо необхідності дослідження ділянок неподалік фортифікацій Більського городища, у тому числі, з метою пошуку й можливого відкриття вже згаданого археологами (зокрема, В.О. Городцовим, П. П. Єфименком) поселення із зольником (попелищем). Факт існування поряд селищ скіфського часу Куземинські ставки I, Куземинські ставки II, Куземинські ставки III лише додає впевненості цій думці. У статті також представлено підсумки та перспективи дослідження поселення Куземинські ставки IV, яке є певною мірою забутим у колі археологів та пам’яткоохоронців. Робота висвітлює інформацію про окремі важливі знахідки з аналізованої території. Деякі з артефактів було виявлено (на жаль, не збережено для археологічної науки) в останні роки.Документ Перший етап формування культури пам’яті у повоєнній Німеччині: між колективною провиною та суспільним мовчанням (1945 – початок 1960-х років)(2026) Лукашенко Аліса; Lukashenko AlisaУ статті досліджено перший етап формування культури пам’яті в повоєнній Німеччині (1945 – початок 1960-х рр.), коли відбувався складний процес переходу від поразки у Другій світовій війні та політики денацифікації до поступового усвідомлення моральної відповідальності за злочини націонал-соціалістичного режиму. Особливу увагу приділено співвідношенню понять колективної пам’яті, колективної провини та моральної відповідальності, а також впливу суспільного мовчання на формування історичної свідомості німецького суспільства. Мета дослідження полягає у виявленні особливостей становлення культури пам’яті в перший післявоєнний період, аналізі трансформації концепції колективної провини та визначенні ролі державної політики, судових процесів, церковних інституцій, філософської думки й громадського дискурсу у переосмисленні злочинів націонал-соціалістичного режиму. Методологія ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності та системності із застосуванням історико-порівняльного, історико-генетичного, проблемно-хронологічного, історико-типологічного методів, а також елементів дискурс-аналізу та аналізу наукової літератури. Наукова новизна полягає у комплексному висвітленні першого етапу формування німецької культури пам’яті крізь призму взаємозв’язку політики денацифікації, суспільного мовчання, концепції колективної моральної відповідальності та інтелектуального осмислення нацистського минулого. Обґрунтовано, що саме у 1945 – на початку 1960-х рр. були сформовані інституційні, правові та моральні передумови подальшої демократичної політики пам’яті Федеративної Республіки Німеччина. Висновки. Встановлено, що початковий етап формування культури пам’яті характеризувався суперечливим поєднанням суспільного небажання визнавати відповідальність із поступовим утвердженням морального осмислення злочинів націонал-соціалістичного режиму. Незважаючи на домінування політики мовчання, саме в цей період було закладено основи сучасної німецької моделі історичної пам’яті, що базується на розмежуванні індивідуальної кримінальної вини та колективної моральної відповідальності, розвитку меморіальної політики, правосуддя й демократичних цінностей.Документ Мадлен Пелльтьє в історії французького фемінізму: біографічно-ідеологічна реконструкція(2026) Михтуненко Вікторія Вікторівна; Mykhtunenko Viktoriia Viktorivna; Соколовська Евеліна Володимирівна; Sokolovska Evelina VolodymyrivnaСтаття присвячена комплексному аналізу життєвого шляху та ідеологічної спадщини М. Пелльтьє - першої жінки-інтерна в галузі психіатрії у Франції та радикальної феміністки початку 20 ст. Метою дослідження є дослідити життєвий шлях, світоглядну еволюцію та суспільно-політичну діяльність французької лікарки М. Пелльтьє (1874-1939 рр.) як однієї з найбільш радикальних постатей європейського фемінізму першої половини 20 ст. Під час проведення дослідження основними методологічними принципами виступили принцип історизму та наукової об’єктивності. У роботі використовувалися біографічний метод, аналіз інформації, структурно-системний та порівняльно-історичний методи. Авторами акцентується увага на боротьбі М. Пелльтьє за доступ жінок до медичної професії та її активній політичній діяльності в лавах соціалістичних, анархістських та комуністичних організацій. Розкривається роль масонства як майданчика для відточування навичок публічної дискусії. Висвітлюється досвід її подорожі до Радянської Росії та подальше ідеологічне розчарування. Підкреслюється трагізм останніх років життя активістки та її примусова ізоляція в психіатричній лікарні. Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні комплексного аналізу біографії та еволюції ідейних поглядів Мадлен Пелльтьє, з урахуванням взаємозв’язку її особистого досвіду, політичної діяльності та інтелектуальної спадщини. У роботі простежується трансформація її феміністичних, соціалістичних і анархістських переконань у контексті ключових історичних подій першої третини 20 ст., що дозволяє по-новому інтерпретувати її місце в історії європейського фемінізму та політичної думки. Висновки. Вказано, що Мадлен Пелльтьє випередила свій час, вимагаючи повної політичної, економічної та сексуальної емансипації. Її концепція феміністської освіти та заперечення гендерної зумовленості заклали підвалини для подальшого розвитку фемінізму другої хвилі. Її життя відображає конфлікт між радикальним індивідуалізмом і тиском патріархальної системи. Незважаючи на професійні невдачі, політичні розчарування та трагічне завершення життя, спадщина М. Пелльтьє залишається актуальною для сучасних гендерних досліджень та історії соціальних рухів.Документ Деякі аспекти антирадянського виступу отамана Никифора Григор’єва 7-22 травня 1919 року(2026) Прокопець Дмитро; Prokopets DmytroВ статті представлені деякі аспекти заколоту піхотної дивізії на чолі з отаманом Никифором Григор’євим проти радянської влади 7-22 травня 1919 р. Аналізуються причини його виступу, характеризується Універсал отамана Григор’єва до українського народу й наводиться окремі заходи радянської влади щодо придушення виступу Н. Григор’єва так і стосовно ліквідації аналогічних рецидивів у майбутньому.Метою статті вважається: на підставі документів та низки історіографічних напрацювань вузькоспеціалізованого характеру радянської доби та сучасної української історіографії виявити окремі аспекти антирадянського виступу Никифора Григор’єва та проаналізувати їх. Під час проведення дослідження основними методологічними принципами виступили принцип історизму та наукової об’єктивності. В дослідженні використовувалися аналіз інформації, структурно-системний, хронологічний та порівняльно-історичний методи. Провідною методологічною концепцією статті був обраний постпозитивізм. яку автор вважає найбільш придатною для розкриття конкретно-історичної тем, однієї з яких і виступає ця робота. Методологія постпозитивізму, при розкритті обраної нами тематики наукового дослідження спирається на низку принципів наукового аналізу які передбачають з’ясування умов виникнення, розвитку й наслідків подій, явищ та процесів, що досліджуються, а також розуміння їх причинно-наслідкового зв’язку, й на три групи методів і прийомів наукового пізнання – загальнологічні, соціально-історичні й суміжні.Наукова новизна статті полягає у представленні і аналізі низки вузькоспеціалізованих робіт радянської та пострадянської доби, а також головного документу григор’євського виступу – Універсалу отамана Григор’єва до українського народу, завдяки котрим були винайдені специфічні аспекти подій 7–22 травня 1919 р.Висновок. Як наслідок, наведені в нашій статті факти ще раз показали складність антирадянського виступу Никифора Григор’єва як історичного явища. Усталений погляд на нього не можна вважати остаточним. Потенціал історичних джерел, насамперед документальних відносно виступу Никифора Григор’єва, рівно як і потенціал не тільки сучасної української, а й радянської історіографії відносно проблематики нашого дослідження ще далеко не вичерпаний.Документ Трансформація політичної влади в епоху еллінізму(2026) Трубчанінов Микола; Trubchaninov Mykola; Хряпін Едуард; Khriapin EduardМетою статті є дослідження процесу трансформації політичної влади в епоху еллінізму та визначення основних механізмів переходу від традиційної полісної моделі управління до централізованих монархічних форм державності. Особливу увагу приділено становленню елліністичних монархій, ролі військової сили, придворної культури та релігійно-ідеологічного обґрунтування влади правителя. Методологія дослідження. Методологічну основу становлять принципи історизму, системності та об’єктивності, а також загальнонаукові й спеціально-історичні методи. Застосовано історико-порівняльний, історико-генетичний, структурно-функціональний та інституційний методи, що дали змогу простежити еволюцію політичних інститутів, механізмів легітимації влади та взаємовідносин між монархіями і грецькими полісами. Аналіз здійснено на матеріалі держав Птолемеїв, Селевкідів та Антигонідів. Наукова новизна. Наукова новизна полягає у комплексному розгляді трансформації політичної влади в елліністичну добу як багатофакторного процесу, у якому військово-політичні, адміністративні, релігійні та культурні механізми взаємодіяли між собою. Уточнено роль постійних армій і професійного найманого війська у зміцненні влади діадохів та епігонів, а також значення царського культу й придворної культури у формуванні нової моделі політичної ідентичності. Доведено, що збереження формальної автономії полісів поєднувалося з їх поступовою інтеграцією до монархічних адміністративних структур. Висновки. Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що трансформація політичної влади в епоху еллінізму була складним і багатовимірним процесом, який охопив політичну, військову, адміністративну, соціальну та релігійну сфери. Розпад держави Александра Македонського після його смерті у 323 р. до н.е. створив умови для формування нової системи політичних відносин. З іншого боку цей процес не був одномоментним або однаковим для всіх регіонів: співіснування полісних інститутів стає однією з визначальних особливостей елліністичного устрою. Формування держав Птолемеїв, Селевкідів та Антигонідів засвідчило утвердження нової моделі влади, у центрі якої перебував монарх як верховний військовий, адміністративний і політичний керівник. Його влада ґрунтувалася не лише на династичному принципі, а й на особистому авторитеті, військових перемогах, контролі над територією та здатності забезпечувати стабільність держави. Саме тому військова сила стала одним із ключових інструментів легітимації та підтримання монархічної влади. Постійні армії та професійні наймані військові формування забезпечували не тільки зовнішню безпеку, а й контроль над внутрішнім політичним простором, зміцнюючи позиції правителів у відносинах із місцевими елітами та полісами. З’ясовано, що елліністична доба стала якісно новим етапом еволюції політичних систем античного світу, сприяла синтезу грецьких і східних традицій державного управління та заклала підвалини подальшого розвитку імперських моделей влади в історії Середземномор’я. Отримані результати дозволяють глибше зрозуміти природу політичної трансформації античного світу та механізми адаптації політичних інститутів до умов великомасштабних державних утворень.Документ Розвиток українсько-турецьких взаємин у 1920-30 рр. за матеріалами Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету УСРР(2026) Шуточкін Владислав; Shutochkin VladyslavМетою роботи є аналіз особливостей політичних, економічних і культурних контактів між УСРР та Туреччиною, а також визначення ролі ВУЦВК у реалізації зовнішньополітичного курсу радянської України щодо новоствореної Турецької Республіки. Наукова новизна полягає у комплексному аналізі документів ВУЦВК як джерела вивчення українсько-турецьких взаємин та у висвітленні малодосліджених аспектів співпраці УСРР і Турецької Республіки у міжвоєнний період. Висновки. У ході дослідження встановлено, що у 1920-х рр. українсько-турецькі контакти розвивалися в умовах геополітичних трансформацій після завершення Першої світової війни, розпаду Османської імперії та утвердженням радянської влади в Україні. Ці взаємини характеризувалися активним розвитком торговельно-економічних, політичних і дипломатичних зв’язків, тоді як у 1930-х рр., внаслідок централізації радянської влади та посилення сталінського режиму, роль УСРР у зовнішніх відносинах поступово обмежувалася. Матеріали ВУЦВК дозволяють комплексно простежити процес формування політичних, економічних і дипломатичних контактів між радянською Україною та Турецькою Республікою, а також визначити місце українського чинника у системі міжнародних відносин Чорноморського регіону.Аналіз документів ВУЦВК засвідчив, що у 1920-х рр. Туреччина посідала важливе місце у зовнішньополітичних та економічних інтересах радянської України. Значна увага приділялася розвитку торговельного співробітництва, організації морського сполучення через чорноморські порти, питанням експорту сільськогосподарської продукції та зміцненню дипломатичних контактів. Водночас документи демонструють, що УСРР, попри формальне право на зовнішньополітичну діяльність, діяла в межах загальносоюзної політики СРСР, що обмежувало її самостійність у міжнародній сфері. За архівними матеріалами встановлено, що ВУЦВК виконував не лише адміністративно-координаційну функцію, а й виступав важливим елементом реалізації радянської політики на турецькому напрямі.Документ Вшанування пам’яті маршала Юзефа Пілсудського у Тарнопільському воєводстві (1935-1938 рр.)(Гельветика, 2026) Білик Надія; Bilyk NadiiaМета статті - представити результати дослідження вшанування пам’яті маршала Юзефа Пілсудського в Тарнопільському воєводстві в 1935-1938 рр. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності й об’єктивності; у роботі застосовано історико-генетичний, історико-типологічний та історико-системний методи, а також методи джерелознавчої критики й історіографічного аналізу. Наукова новизна роботи полягає в дослідженні заходів із вшанування пам’яті маршала Ю. Пілсудського в Тарнопільському воєводстві в міжвоєнний період. Розглянуто інституційно-організаційні аспекти діяльності Воєводського комітету вшанування пам’яті маршала Ю. Пілсудського в Тарнополі. Введено до наукового обігу архівні документи 1935-1938 рр. з фонду 192 «Тернопільський воєводський комітет вшанування пам’яті Ю. Пілсудського», що зберігаються в Державному архіві Тернопільської області. Висновки. У Тарнопільському воєводстві впродовж 1935-1938 рр. відбулися заходи з вшанування пам’яті Ю. Пілсудського. Польська влада краю на чолі з тарнопільським воєводою та бургомістром міста Тарнополя створили Громадську раду та Воєводський комітет вшанування пам’яті маршала Ю. Пілсудського, куди ввійшли представники цивільної та військової адміністрацій, місцевих громадських і професійних організацій, освітніх установ тощо. У своїй діяльності вони підпорядковувалися Верховному комітетові у Варшаві, який було створено в 1935 р. після смерті очільника Польської держави. Різноманітні проєкти польської влади було спрямовано на утвердження визначальної ролі маршала Ю. Пілсудського в історії державотворення Другої Речі Посполитої. На основі архівних документів досліджено зміст і напрями діяльності Воєводського комітету вшанування пам’яті маршала Ю. Пілсудського на території Тарнопільського воєводства, узагальнено його внесок у створення меморіальних пам’яток на честь Ю. Пілсудського.Документ Еволюція когнітивного виміру міжнародного протистояння наприкінці 20 – у першій чверті 21 ст.(Гельветика, 2026) Беспека Вадим; Bespeka VadymУ статті досліджено еволюцію когнітивного виміру міжнародного протистояння від завершення холодної війни до першої чверті 21 ст. Простежено зміни у формах і механізмах інформаційного та психологічного впливу в умовах трансформації міжнародного безпекового середовища, розвитку глобальних комунікацій, цифрових платформ і технологій штучного інтелекту. Розглянуто становлення концепцій «нових воєн», «війни серед людей», гібридної війни та «сірої зони», розвиток стратегічних наративів і поступове виокремлення когнітивного виміру в доктринальних підходах США, НАТО, КНР та росії. На прикладах анексії Криму у 2014 р., інформаційного протистояння під час пандемії COVID-19, повномасштабної війни росії проти України та китайського впливу на Тайвань показано зміни у практичному застосуванні когнітивних інструментів. Метою статті є дослідження еволюції когнітивного виміру міжнародного протистояння від завершення холодної війни до першої чверті 21 ст., визначення основних етапів і чинників його трансформації та з’ясування впливу розвитку комунікаційних і цифрових технологій на зміну форм і механізмів когнітивного впливу. Джерельну базу становлять доктринальні та концептуальні документи США і НАТО, матеріали Європейського Союзу та міжнародних організацій, аналітичні дослідження й наукові праці, присвячені інформаційним операціям, стратегічним комунікаціям і когнітивній війні. Методологічну основу становлять принципи історизму, об’єктивності, системності та комплексності; застосовано проблемно-хронологічний, порівняльний методи, а також аналіз, синтез і узагальнення. Наукова новизна полягає у проблемно-хронологічному дослідженні становлення когнітивного виміру міжнародного протистояння від завершення холодної війни до першої чверті 21 ст. Виокремлено основні етапи його розвитку: посилення ролі глобальних медіа та інформаційного впливу у 1990-х рр.; поширення гібридних форм боротьби, стратегічних наративів і цифрових платформ у 2000-х – 2010-х рр.; концептуальне оформлення когнітивної війни та розширення можливостей автоматизованого й персоналізованого впливу в першій половині 2020-х рр. Показано зв’язок між технологічними змінами інформаційного середовища та поступовим переходом від інформаційного супроводу політичних і воєнних дій до цілеспрямованого впливу на сприйняття, судження, довіру й процеси ухвалення рішень. Висновки. Упродовж досліджуваного періоду когнітивний вимір поступово сформувався як стійкий компонент міжнародного протистояння. Його еволюція відбувалася у взаємозв’язку зі змінами характеру конфліктів та розвитком засобів масової комунікації: від глобальних телевізійних мереж 1990-х рр. до соціальних медіа, алгоритмічних систем і генеративного штучного інтелекту першої половини 2020-х рр. Практика міжнародних криз і конфліктів засвідчила розширення масштабів та ускладнення механізмів впливу на сприйняття й ухвалення рішень. Закріплення понять когнітивної війни, когнітивної переваги та іноземного інформаційного маніпулювання і втручання у концептуальних документах НАТО та Європейського Союзу відображає інституційне оформлення змін, що накопичувалися впродовж попередніх десятиліть.Документ Українсько-турецькі відносини в 1920-1930-х рр.(2026) Біліченко Лідія; Bilichenko LidiiaУ статті проаналізовано дипломатичні, політичні та економічні відносини між УСРР та Турецької Республікою протягом 1920–1930-х рр. Метою статті стали українсько-радянсько-турецько-економіко-дипломатичні відносини у міжвоєнний період та трансформація відносин між Туреччиною та УСРР і її позитивні результати у контексті зміцнення турецько-радянського співробітництва на тлі формування військово-політичної конфронтації 20 ст. Методологічна основа дослідження складається з таких основних спеціальних методів історичного дослідження, як історико-генетичний, історико-порівняльний та історико-системний методи, які допомагають вивчати минуле. Також були використані загальнонаукові методи: аналіз, синтез та опис. Наукова новизна публікації. Наукова новизна роботи полягає у залучені раніше неопублікованих архівних документів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Висновки. Таким чином, протягом 1920-1930-х рр. відносини між УСРР та Турецькою Республікою розвивалися у торговельному, політичному, дипломатичному та культурному напрямках. Так, з червня 1921 р. у Стамбулі функціонувала «Торговельна делегація РСФРР на Близькому Сході», яку очолив Б. Кудіш. У її складі організували «Торговельну делегацію УСРР на Близькому Сході». Очолив її С. Брук. У 1922 р. відносини між Туреччиною (урядом кемалістів) та УСРР (Українською Соціалістичною Радянською Республікою) офіційно оформилися у вигляді «Договору про дружбу та братерство», підписаного 2 січня 1922 року в Анкарі. Цей документ закріпив визнання України та розвиток дипломатичних та економічних зв’язків. Станом на 1924 рік між УСРР та Туреччиною активно розвивалися торговельні відносини. До сфери впливу торгпредства УСРР окрім Туреччини, входитимуть Греція, Болгарія й Єгипет. На початку червня 1925 р. за повідомленням преси в Одесі організовувалося турецьке консульство.Головною метою консульства було поширення торгівельних зв’язків між Туреччиною та Україною. Новопризначений турецький консул Мюніф-бей обіцяв вжити всіх заходів для того, щоб зміцнити економічний зв’язок між обома державами. Функціонувало турецьке консульство в Одесі до 1938 р., коли у результаті дипломатичних переговорів, які мали місце між урядами СРСР і Туреччини, було ухвалено рішення за яким з 31 березня 1938 р. закриваються консульства Туреччини в Одесі, Баку та Єревані і залишиться лише радянське консульство в Стамбулі і турецьке консульство в Батумі. Щодо науково-культурних зв’язків, то з 1925 р. між Туреччиною та УСРР була запроваджена практика відправляти науковців, діячів освіти та культури один до одного, аби ділитися досвідом та зміцнювати культурні зв’язки. Наприкінці квітня 1928 р. повернувся з наукової подорожі до Туреччини декан Київського художнього інституту проф. Мархлевський. Він їздив до Туреччини з метою вивчити пам’ятки Візантійської доби й установити зв’язок між цими пам’ятками й пам’ятками старо-князівської Русі.Документ Деконструкція історичних назв як інструмент відновлення культурної пам’яті(2026) Бойко Ольга; Boiko OlhaМета роботи. Дослідження спрямоване на комплексний аналіз соціокультурних та політико-правових механізмів, викликів і значення ретопонімізації (повернення автентичних історичних назв) на теренах Південної України. Головною метою є розкриття потенціалу відновлення історичної топонімії як дієвого інструменту ліквідації тривалої колоніальної спадщини Російської імперії та радянського тоталітарного режиму, а також консолідації колективної пам’яті українського суспільства в умовах сучасної війни. Методологія дослідження. Теоретико-методологічний каркас наукової роботи вибудовано на міждисциплінарному перетині постколоніальних студій та соціології колективної пам’яті (memory studies). У дослідженні інтегровано концепцію «імажинативної географії» Е. Саїда для деконструкції імперських міфів про «цивілізаційний вакуум», підхід Г. Співак щодо «повернення права голосу пригніченому (subaltern)» для осмислення суб’єктності автохтонних громад, а також концепцію «місць пам’яті» (lieux de mémoire) П. Нора для аналізу регенерації локальної ідентичності на мікрорівні. Застосовано порівняльно-історичний, джерелознавчий та системно-структурний методи. Наукова новизна. У статті вперше здійснено комплексний аналіз процесів ретопонімізації не як технічного акту, а як подвійного інструменту деколонізації символічного простору – одночасної руйнації колоніальних наративів та утримання відновлених локальних «місць пам’яті» в умовах сучасної мілітарної та інформаційної агресії РФ. На прикладі конкретних мікрокейсів Запорізької та Херсонської областей деталізовано специфіку регенерації козацького коду та вперше системно обґрунтовано обов’язковість деколонізації тюркського (кримськотатарського й ногайського) пласту Приазов’я як фактора національної безпеки. Висновки. Доведено, що повернення історичних назв на Півдні України виходить за межі адміністрування і є фундаментальною мнемонічною практикою. Імперські та радянські ойконіми штучно конструювали колоніальний міф про «новоросію». Науковий аудит міських і сільських просторів (зокрема міст Запоріжжя, Оріхова та громад басейну річки Інгулець) унаочнив під топонімічним глянцем потужні ранньомодерні пласти українського козацького освоєння. Особливе значення має відновлення тюркських назв Приазов’я, що руйнує ілюзію «російського Півдня» та демонструє поліфонічну архітектуру національної пам’яті. В умовах війни ретопонімізація є інструментом когнітивного самозахисту та делімітації символічних кордонів суверенної держави.Документ Традиції виробництва кераміки поселення Узерліктепе доби середньої бронзи(Гельветика, 2026) Валієва Гюнель; Valiieva HiunelМетою дослідження є визначення місця та значення поселення Узерліктепе в системі археологічних пам’яток середньої бронзи Карабаху шляхом комплексного аналізу археологічних матеріалів і порівняльного вивчення синхронних поселень регіону. Особливу увагу приділено з’ясуванню ролі поселення в соціально-економічному, культурному та історичному розвитку Південного Кавказу у 2 тис. до н.е. Методологія. Дослідження ґрунтується на комплексному використанні археологічного, історико-порівняльного, типологічного, хронологічного та контекстуального методів. Проаналізовано результати ранніх і новітніх археологічних розкопок, а також опубліковані матеріали щодо стратиграфії, архітектурних залишків, керамічних комплексів, виробничих споруд та інших категорій знахідок. Проведено порівняльний аналіз матеріальної культури поселення Узерліктепе із синхронними пам’ятками Карабаху. Також враховано природно-географічні умови розташування поселення та їхній вплив на господарську діяльність населення. Наукова новизна. У дослідженні здійснено комплексне узагальнення наявних археологічних даних про поселення Узерліктепе та уточнено його місце в системі поселень середньої бронзи Карабаху. Поєднання даних ранніх і новітніх археологічних розкопок дає змогу повніше реконструювати етапи розвитку поселення, його просторову організацію, матеріальну культуру та господарську спеціалізацію. Особливу увагу приділено керамічному комплексу, будівельним горизонтам, архітектурним спорудам і виробничим комплексам, які вирізняють Узерліктепе серед інших одночасних поселень. Дослідження також сприяє кращому розумінню регіональних культурних взаємодій і соціально-економічних процесів на Південному Кавказі в період середньої бронзи. Висновки. Проведене дослідження засвідчило, що Узерліктепе є одним із ключових археологічних поселень середньої бронзи Карабаху. Археологічні матеріали дозволяють реконструювати соціально-економічний розвиток населення, рівень розвитку ремесел, землеробства, скотарства та міжрегіональних культурних контактів. Отримані результати підтверджують важливу роль поселення в культурно-історичних процесах Південного Кавказу та дають підстави розглядати Узерліктепе як одну з еталонних пам’яток середньої бронзи регіону.Документ Аграрна політика Європейського Союзу у контексті переговорів про вступ України в ЄС(2026) Горобець Ігор Володимирович; Horobets Ihor Volodymyrovych; Мартинов Андрій; Martynov AndriiВ статті проаналізована проблема впливу спільної сільськогосподарської політики Європейського Союзу на процес переговорів про вступ України в ЄС. Мета статті полягає в дослідженні впливу спільної сільськогосподарської політики ЄС на переговори про вступ України. Методологія ґрунтується на структурно-функціональному методі, системному методі, ретроспективному методі, компаративному та описовому методах. Структурно-функціональний метод дав можливість проаналізувати особливості взаємодії інститутів Європейського Союзу і України. Системний метод сприяв розгляду цієї проблеми в загальному контексті розвитку процесу європейської інтеграції. Ретроспективний метод був використаний з метою розуміння бекграунду спільної аграрної політики Європейського Союзу. Компаративний та описовий методи дали можливість висвітлити спільні і відмінні риси аграрної політики України і Європейського Союзу. Наукова новизна статті. Висвітлено актуальний стан аграрної політики Європейського Союзу. Показано вплив російсько-української війни на еволюцію сільськогосподарського сектору економіки України. Наслідком цього є згортання індивідуальних фермерських господарств та пріоритетний розвиток аграрних холдингів. На новому технологічному рівні сільське господарство України фактично повернулось до традиції фільварків та латифундій. Встановлено суттєві відмінності у розвитку сільського господарства в країнах Європейського Союзу. Наявні як великі аграрні холдинги так і середні родинні фермерські господарства. У висновках зазначається, що Європейський Союз не готовий субсидіювати українські аграрні холдинги. Варіант злиття великих українських аграрних холдингів і європейських аграрних холдингів навряд чи можливий, зважаючи на антимонопольну політику Європейського Союзу. Важливо визначитись із стратегією імплементації аграрної політики України до переговорів щодо вступу. Радикальна позиція пов’язана ледь не з відмовою від претензій на аграрні субсидії.Документ Усноісторичні дослідження в Навчально-науковому інституті історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. М. Лазаревського НУЧК імені Т. Г. Шевченка: здобутки і перспективи(Гельветика, 2026) Дорохіна Тамара; Dorokhina Tamara; Токарєв Сергій; Tokariev SerhiiМета статті – висвітлити процеси організації та проведення усноісторичних досліджень, отримання та запровадження до наукового обігу їх результатів, що здійснюється в Навчально-науковому інституті історії та соціогуманітарних дисциплін імені О.М. Лазаревського Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка. Наукова новизна. Представлений матеріал цілісно узагальнує досвід проведення усноісторичних досліджень, виконаних викладачами та студентами Інституту історії наприкінці 20 – у першій чверті 21 ст. Запропонована публікація продовжує впровадження до наукового обігу фактичного матеріалу, присвяченого повсякденному життю населення Чернігівщини під час повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 р. Викладений матеріал може бути використаний для написання історії Чернігівщини доби незалежності, подій російсько-української війни, студій з історичного краєзнавства, що у підсумку сприятиме збереженню історичної пам’яті. Методологічну основу дослідження становить сукупність загальнонаукових і конкретно-історичних принципів та методів, провідну роль серед яких відіграло практичне використання можливостей й інструментарію усної історії. Висновки. У статті схарактеризовано організацію та основні напрямки усноісторичних досліджень в Науково-дослідному інституті історії та соціогуманіьтарних дисциплін імені О.М. Лазаревського наприкінці 20 – на початку 21 ст. Встановлено, що найбільший вплив на їх розгортання спричинили процеси національного відродження незалежності України та російсько-українська війна. Відтак ці обставини вплинули на вибір проблематики, форм і методів дослідження. Активізація усноісторичних досліджень відбулася під час війни. Наслідком їх стало проведення масштабних усноісторичних досліджень у територіальних громадах Чернігівської області, результати яких були оприлюднені на численних наукових конференціях та у вигляді наукових публікацій.Документ Консенсус(СумДПУ імені А. С. Макаренка, 2026)В журналі розглядаються актуальні проблеми історії України, всесвітньої історії, історичного краєзнавства, міжнародних відносин, історіографії, джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін, теорії та методології історичної науки, археології, етнології, історії науки й техніки